Люба-згуба
Шрифт:
Лиш Василь не гуляв, бо сидів собі смутний та невеселий кінці стола.
А сестричка собі також не гуляла, бо лежала в пасіці та тужила.
Але я собі байдуже: мені лиш мої ножі та ретязі в голові. Гай, гай! Милий Боже!
В кого нема увесну роботи? Хіба, кажім, в того, що не хоче робити. Правда, що у нас у горах навесні нема вже тілько кутання, як у поля-ниць чи, як то в нас кажуть, гречкосіїв, але робота все-таки є: ба плоти [109] закладати, ба пересипати, ба одно, ба друге. От так і зійшли нам тоті дві неділі до весілля, як пальцем махнув.
109
–
В четвер увечір кажуть неня до нас:
– Ну, синку, колачі вам готові, та й горілка вже в ладу. Коли ж люди вас за люди мають, то підіть, а ще токма [110] такому любому товаришу послужити.
– Або ви не їдете, ненько?
– питає брат.
– Поїхала би, синку, з радної душі, - кажуть мама, - але гей не бізую, [111] їдьте ж тепер самі та веселіться, здорові, доки ще молоді, бо старість, сивку, не радість. Ох,- ні-ні, любчику, ні!
110
– До того ж.
111
– Не почуваю сил, не можу (ром.).
Я встав, ще далеко було до днини, нагодував коні, вичесав, як дзеркало, що хоть голися, осідлав братова вороного, а собі рижого. Вимився, вичесався, убрався, як лицар який, оперезав свої нові ретязі, засадив пістолета та ножі за ремінь, а сам аж не можу діждати, доки сестри бадіку уберуть та налагодять, щоби боржій їхати. Так тото квапно мені діялося, а про ніщо так, як про свою Аксенію, що її у весіллі певно вже побачу. Лиш один тягар маю на серці: той собачий вус як не хоче, так і не хоче рости, - ти б казав, наукірки. [112]
112
– Наперекір, навмисне.
– А готовий ти, Юрію?
– питає брат з хати.
– Готовий, - кажу та й вийшов з кліті, навіть і не замикаючи, так мені, бачите, пильно діялося тоді.
– А пороху узяв?
– питає брат.
– Узяв, сто набоїв. Доста буде?
– Доста, - каже брат.
– Але флейтухи [113] мені не забудь, господарю, щоби не так, як оногди!
– О, вже не забуду!
– кажу.
– Мене, знай, ще й сьогодня в'язи болять, як тоді накрутили.
– Гайда; гай! Іди лиш та лагодь коні.
113
– Клептух (пиж).
– Та коні вже відколи готові! Лиш сідати. Підійшли ми д нені:
– Благословіте, ненько, на дорогу та й на весілля.
– Най вас Бог благословить та й веселить!
– кажуть неня, перехрестивши нас.
– Лиш дивіться, синку, щоби там якої колотні не було, бо мені сеї ночі таких ягід [114] уже снилось! А ягоди - кажуть, що то кров.
– Ет, сон - мара!
– каже брат, поцілувавши неню в руки, а я за ним. Та й вийшли з хати. Але лишень що виїхали на гостинець, аж біжить старша сестра та й кричить за нами:
114
– Суниці.
– А ждіть же, - каже, - таже ви колачі забули взяти!
Брат на мене викрикнув:
– Уже до чого твоя голова, - каже, - служить, то, бігме, не знаю.
Я вернувся конем узяти бесаги з колачами, а сестра й шепче мені:
– Там найдеш, - каже, - у папері завиту ширинку. Ту ширинку далі Василеві та й скажеш, що від Марії. Але щоби Іван не знав. Міркуй же!
– Гай, гай!
– кажу та й поїхав.
Як ми пригостили до Ілаша, як він нас там красно приймав, як ми рушили в Яблоницю на старощення - не буду уповідати, бо багато розказувати б, а мало що слухати,
115
– Життя, існування (ром., народн. етимол.).
Ні! Зелена моя Буковино, сині мої гори, холодні мої извори! [116] Хіба мене рука моя забула б, щоби я вас забув! Тото лиш ви мене забули серед світа, але я вас про тото не забуду.
Ідучи в Ябловицю, відкликав я Василя набік та й кажу йому:
– Осьде прислала тобі Марія ширинку.
Він лиш усміхнувся та й заток [117] її собі за ремінь. «Се щось дуже дешевий дякувать», - гадаю я собі та й від'їхав. Доста я від оногда до його серце стратив, а тепер щоби його таки й не видів. Але його, може, й тякло, [118] що в мені кипіло. От приостав трохи конем та й кличе мене:
116
– Джерело (старе укр. слово).
117
– Заткнув.
118
– Наскрізь пройшло, зворушило.
– Юрію, а ходи-ко сюда, я щось маю з тобою говорити.
– Кажи!
– кажу.
– Не гнівайся, брате, - зачав він мені казати, - що я дарунок від твоєї сестри не можу радніше приймити, але Бог сам видить, що серце годі навчити. Хіба от тілько: поклонися від мене Марії та й проси її, най на мене не банує [119] та най таки й в тугу не вдається. Вона ще молода; а коли б знала, як я страждаю, то й простила б мене. Красний сесь світ, братчику, красний!
119
– Не відказує, не жаліється.
А подумавши годинку, [120] каже:
– Ти гніваєшся, брате? Нема за що. Про мене, гнівайся - не гнівайся, як собі вже там любиш; але коли хочеш, щоби я мав по чім згадувати на те давнє товариство, то витешеш мені красний хрест з тої самої ялиці, що у нас...
– А тобі хіба хреста?.. Схаменися!
– Або я за хрест говорю?.. Отож і я наговорив! Я тобі мав щось інше казати...
– Кажи, - кажу.
– Чи Калина любить діправди [121] мого брата?
120
– Хвилинку.
121
– Направду, справді.
– Отож-бо й ти наговорив! Старіст пов'язала, а його не любила б?
– А ти гадаєш, що нема так, що дівку силою віддають?
– І так може бути, - кажу, - чому ні? Але ти не видів, як вони в нас на храму прилипали? Ну, то вже не інак, але мусив ти бути п'яний.
– Твоя правда, брате! Видів я дуже добре, а я тебе ще питаю. Я знаю, що вона його любить.
– Не любить, але таки в нім топиться, - потакую я. Де я тоді розум мав? Також не знаю.
– Топить, топить, - повторив мій товариш кілька раз та й лиш на кульбаку [122] повалився.
122
– Гуцульське сідло (дерев'яне).