Люба-згуба
Шрифт:
Повходили в хату.
Неня як учули, що Ілаш уже посватаний, та й з ким, та й як, - такі уже раді, що аж Богу моляться та в долошки [96] плещуть, бо вони, знаєте, Ілаша дуже навиділи зроду. Позасідали поза стіл; одна сестра кинулася до печі, друга до циган по скрипника; наймиття розіслав брат по парубках спрощувати, мене знов по горілку до жида, а сам такий охочий, аж гуляє, - не тому, може, що Ілаш його запросив у старші дружби. Але він тому такий рад, що його Ілашко з радіщ аж не знає, що собі робити.
96
–
От і моя лиха воля минула помалу. Против коршми стрітив Лейбину Анницю; став, поговорив трошки, пожартував, ущипнув зо двічі, - от і попустило трохи з серця. У пропінації [97] приповів старому Дувидові за того жида, що не хотів устати. А се так було.
“Одному чоловікові злягла вночі жінка, так він, сердешний, не знав з радіщ, що робити, але вхопив барилку та побіг у коршму:
– Абрамку, а спите ви?
– Гм?
– Чи спите ви?
– кажу.
97
– У коршмі.
– Сплю.
– Встаньте та дайте горілки.
– А багато?
– Пів відра.
– А нащо тобі аж пів відра?
– Мені жінка злягла та мені треба.
– І моє жінке лягло, нівроке, та їй не треба горілки, а тобі треба; не встану.
– Але встаньте, коли я вас прошу.
– Я тобі казало, що я не встану; ну, іди собі. Може, ти хочеш що украсти або зрабувати... Іди собі, ну, іди!
– Ей, Господи, бо'з вами!
– Що, Господи? Що? Ніби мене твій Господь здойме! Іди собі, кажу, до дідке, бо буду ґвалт кричати! От таки зараз кричу, - ну!
– Ей, бо й ви, Абрамку! От таки дасть Бог, що ви встанете.
– Що хлоп св...я - рохкає, що Бог дасть - то я встану? А Бог таки дасть, та я не встану”.
Аж Дувид самий засміявся, а товста Дувидиха аж за черево береться:
– Дувид-лебен, гіб же ім а гіт бромфен! [98]
Хоч я тоді ще по-німецьки не розумів, то я претці знав, що до чого йде.
– Дайте, Дувидку, - кажу, - дайте, та вам колись ще якоїсь приповім.
Дувид і уточив мені з-під самого чопа, аж вам цяти б'ють. А мені стало зараз ще легше на серці, як від Лейбинової Анниці. Боже милий, - нема тото, як молоді літа!
98
– Дувидку-серце, дай же йому доброї горілки (жид.).
Дома застав уже повно леґінів, а Ілаш мені зараз і поклонився та й став просити:
– Клонюся вперед Богу святому, а відтак вам, чесний брате та й товаришу, щоби були ласкаві на цесь [99] колач (а тут мені вже такі великі два колачі плетені міські і подає!) та й до мене на весілля у післанці.
Я приймаю колачі та й дивлюся на брата:
– Як ви кажете, бадічко?
– І овшем, [100]– каже брат, - позволю, - чому ні!
99
– Здвоєна форма - отсей, отсесь.
100
– навпаки, у значінню згоди (поль.).
От лиха воля минула й до решти; та коли б то - але ще й тої утіхи тілько відкись узялось, що вже аж забагато було, а тут ні з ким навіть і своє серце поділити (бо до Василя уже сам нічичирк). От підійшов я до Ілаша та й кажу:
– А чи бачили ви тоті пістолета, що мені бадіка оногди [101] з-за гори винесли?
– Пістолета?
–
– Ану-ко, покажи!
– повторив і Ілаш.
Я побіг у кліть та й виношу пістолета, а тут такий рад, що на моїм таки стало; бо я знав, що Василь зроду за зброєю таки аж гине.
101
– Недавно.
– Ади!
– кажу до Василя.
– А набиті?
– питає.
– Не набиті, - кажу, - або чому?
– Так нащо ж мені їх показуєш?
– рік Василь, сівши собі знов, як сидів.
– Спряч [102] їх собі!
«Зійшов з розуму, та й годі!» - гадаю я собі, а сам іду до Ілаша, щоби хоть йому похвалитися.
– Адіть, - кажу, - що за мудрота! Лиш ножів іще не маю.
– Я тобі подарую свої ножі, - обізвався Василь, - мені їх однако не треба. От будеш мати по мені чи там від мене пам'ятку.
102
– Сховай.
– А ти нащо ножів збавлявсь би?
– обізвався мій брат до Василя.
А відтак каже до мене:
– Я тобі самий справлю ножі. От і завтра можеш піти в Плоску та сказати собі робити пару ножів та й вилки, які сам злюбиш.
– Та вже коли кажете ножі робити, бадіко, то кажіть ретязі [103] нові робити, бо в моїх геть нізки [104] рвуться - так зглодалися.
– Ну, про мене!
– каже брат.
– Але дивися, щоби мені за тото й покосив гарно сього літа.
103
– Ланцюжки.
104
– Вогнива.
– Бігме, бадічко, цілий згарець [105] вам скошу, - кажу я. А самий такий утішний, гейби мене хто на сто коней посадив був.
– Ну, ну!
– каже брат.
– Мемо видіти. А тепер іди та розсідлай онде вороного, що аж по копита в землю вбився, а все через тебе, господарю, бо ти не міг його розсідлати, нім [106] був за горілкою, - де би!? [107]
– Ей! Та-бо ви, бадічко, все лиш сварите та сварите, а мені ніхто б і пальцем крові не дорізався.
105
– Випалене (згарище) поле.
106
– Заки (поль.).
107
– Де ж таки!
Всі в сміх. А я й кажу:
– Не журіться, бадічко, про тото, що ваш вороний трошки собі попостояв, зато він собі від сьогодні за дві неділі й на весіллі погуляє та мідку вип'є.
– Може, й пива?
– накинув Василь.
– Пива?
– кажу я.
– А хто ж бояре пивом частує?
– Не знаю, - утяв Василь та й вийшов десь надвір, а я знов пішов коня розсідлувати.
Як там того вечора в нас далі діялося, не маю що розказувати, бо самі здорові знаєте, як на запросинах діється: п'ють, гуляють, говорять, жартують, фіглі [108] роблять - що більше й робили б?
108
– Жарти, штучки, фокуси.