Люба-згуба
Шрифт:
Калину понесли більше умерлу як живу в кліть. Дівки повтікали куди котра; панотець розважали тітку, кілько могли; а парубки зробили ноші з зеленої смеречини, зложили на ній обох братів та понесли в Довгополе.
Брат мій ішов цілу дорогу при ношах, а самий такий блідий, аж чорний. Я знов вів за ними коні - пана-молодого та братового, бо моїм та Василевим побігли два парубки наперед давати знати. Фай-ну потіху принесуть старій-старесенькій Хороцованисі! Лиш двох їх
135
– Нова форма двійні: двоє очей.
Не рано вже було, як ми стали у Довгімполі. Ждав на нас уже увесь рід Ілашів; і мале, і велике, ба таки ціле Довгополе злягло, скоро почули, що сталося. А не плачів там, ні! Не голосіння, ні! Хіба каміння-не плакало, а решта всі.
Нарядив я з братом обох на лаві, головами докупи.
– Ото я тебе оженив, братчику мій, соколе мій!
– аж крикнув брат, а сам як заплаче, як упаде на Ілаша, як його обійме, як стане цілувати! А він, сердешний, лежить собі, фудульний, як бувало, ані ворухнеться.
І я заплакав. Або, може, не плакати, мавши одним одного щирого товариша та й того скласти яа лаві!? Не смійтеся, пани мої: наші прості груди жаль дужче дотикає, як ваші - панські. Ми серце ще не запечатали в калитці, ані віддали до шпаркаси: [136] як в його є, так і говоримо. Коли се не до ладу, то красно дуже вас прошу, не гнівайтеся...
На другий день приїхали комісари пороти. Господи, як кинеться стара мати!
– А неволя ж би вас утяла та укрила, солона та тяжка! Чи того я вам під ніж синів своїх годувала? Вон з хати, біси, або в вас сокирою загачу, як у псів, та й сама страчуся!
136
– Щадничої каси (Sparkasse).
І на се як зарує, [137] як припаде до своїх синів, як стане цілувати! Господи милий, Господи праведний! Відки тото в матері тілько сліз тих береться, та тілько люби, та тілько жалю!?
Німці пошваркотіли, почичиркали [138] та й потеклися.
– Течіться, як та вода по камінню течеться!
– клене стара: - а над моїми синами не діждете збиткуватися.
Се
137
– Заридає голосно.
138
– Ономатопеїчні слова на німецьку мову; є ще в Федьковича слово: чварснути (Три як рідні брати).
– Най ваш син, - кажуть панотець, - уже на сім світі покуту приймає, - може, Господь його за тото на тім світі простить.
А знай, що Господь милосердний простив, бо така вже вам красна та ясна днинка була, як їх ховали! Тото лиш люди лихі, а Господь милосердний добрий: вій нам усім батько - погрозиться, а відтак обернеться і вже добрий.
Цілий тиждень стара Хороцованиха нас не пускала від себе.
– Най, - каже, - мені видиться, що мої сини при мені.
– А сама як заголосить, як ударить сивою головою у стіну, то стіни аж заплачуть!
Але третьої неділі треба нам було конче їхати домів, бо неня вже щось три опади [139] переказували. От попрощалися та й доїхали, обдаровані усею зброєю товаришів наших нещасливих. Брат дістав з Ілаша, а я з Василя усе, усе до цятки. Та не до того нам було! На саму Пречисту Божу поховали сестричку, а з нею й шириньку, тоту кріваву, що я нею Василеві груди затикав. Не хотів я їй дати, але як стала покойна просити:
– Братчику мій, любий мій! Та же я тобі вже не довго буду на цім світку доїдати, - дай мені тоту шириньку, дай, дай!
139
– Трьома паворотами.
От і дав. Носила вонаїї на серденьку, аж до гробу взяла.
– Братчику!
– каже вона мені на саму Пречисту раненько, - здойми-ко мене на твої ручки, але так здойми, як ти мого Васильчика здоймав.
От і здоймив, та - поклав уже мертву.
– Сестричко, сестриченько моя єдина!
– сплакав я; - чи ж тобі не жаль твого братчика от-так сиротою на цьому світу лишати?...
Нічого не відповіла, усміхалася. Знай, побачила вже свого Васильчика...
1862 р.