Маха гола
Шрифт:
Реновалес ставився до свого учня як до рідного сина; можливо, причиною такої симпатії був контраст між грубою простакуватістю маестро і делікатною вдачею цього dandy [15] від живопису — завжди гречного, завжди люб’язного. Сольдевілья мав звичай у всьому радитися з учителем, хоча й не дуже зважав на його поради і завжди робив по-своєму. Коли він хотів принизити когось зі своїх товаришів-художників, то висловлювався з витонченою ядучістю, з чисто жіночою ущипливістю. Реновалес сміявся з його зовнішності та звичок, сміявся і Котонер. Це була порцелянова статуетка — завжди блискуча, без жодної на ній порошинки; здавалося, його
15
Чепурун (англ.).
Щойно привітавшися, Сольдевілья став захоплено вихваляти вчителя. Він був у захваті від портрета графині де Альберка.
— Це просто чудо, маестро. Найкраще з усього, що ви досі створили… а портрет ще ж далеко не завершений.
Похвала улюбленого учня зворушила Реновалеса. Він підвівся з крісла, відсунув ширму і витяг насеред студії мольберт із великим полотном, поставивши його так, щоб на картину падало пряме світло, яке проникало знадвору крізь велике вітражне вікно.
На сірому тлі, у гордій поставі красуні, яка звикла, щоб пою захоплювались, стояла дама — вся в білому. Оздоблений діамантами капелюшок із перами, здавалося, тріпоче на її золотих і пишних, мов лев’яча грива, кучерях; під шовковим мереживом декольте зухвало випинали чашечки тугих персів; руки були в довгих, вище ліктя, рукавичках, — одна тримала розкішне віяло, а друга притримувала темний, оторочений червоно-гарячим атласом плащ, що зісковзнув з оголених плечей і, здавалося, ось-ось упаде додолу. Нижня частина постаті, ледь намічена чорними вугільними рисками, чітко вирізнялась на білому полотні. Обличчя було майже домальоване, і на трьох чоловіків дивилися гордовиті й холодні очі, але їхня холодність була вдавана, бо в глибині тих зіниць принишкли могутні пристрасті, затаївся пригаслий вулкан, що в будь-яку мить міг вибухнути.
Ця висока і струнка дама з чарівними жіночими округлостями була в самому розквіті другої молодості і вочевидь утішалася всіма вигодами свого високого становища, у кутиках її очей залягли зморшки втоми.
Відкинувшись у кріслі, Котонер дивився на графиню з незворушністю доброчесного старого парубка і говорив про її красу спокійно, почуваючи себе в безпеці від будь-якої спокуси.
— Атож, це вона. Ти розгадав її, Маріано. Вона як викапана… О, це була знаменита жінка!
Реновалес аж ніби образився.
— Не тільки була, а й є, — мовив він майже сердито.
Котонер не вмів сперечатися зі своїм кумиром і поквапно докинув:
— Графиня справді жінка чудова, на диво гарненька й витончена. Кажуть, ніби вона ще й має якісь таланти і нездатна мучити чоловіків, що в неї закохуються. Ох і натішилася ця дама в своєму житті!..
Реновалес знов розсердився, ніби слова друга зачепили його за живе.
— Ну-ну! Усе це брехня й обмова, — похмуро заперечив він. — Вигадки світських хлюстів, що спіймали облизня й поширюють про неї всякі плітки.
Котонер не став наполягати. Власне, він нічого не знає, лиш переказує
— Цікаво, коли ж ти малюєш? Завжди бачу тебе тут у робочі години.
Кажучи це, він лукаво посміхнувся, а юнак почервонів і став виправдовуватись. Він працює багато, але щодня, йдучи до своєї студії, відчуває потребу заглянути дорогою до вчителя.
Ця звичка виробилася в нього ще відтоді, як він був початківцем, за тих найщасливіших у його житті часів, коли він навчався і працював поруч із великим художником в іншій студії, не такій розкішній, як ця.
— Ну, а Міліту ти вже сьогодні бачив? — провадив Реновалес з добродушною, проте не позбавленою лукавства посмішкою. — Не перепало тобі від неї за цю нову краватку, що так і вбирає очі?
Сольдевілья й собі всміхнувся. Він трохи посидів у їдальні з доньєю Хосефіною та Мілітою, і дівчина підсміювалася з нього, як завжди. Але незлобливо; маестро ж бо знає, вони з Мілітою ставляться одне до одного як брат і сестра.
Не раз, коли Міліта була ще дитиною, а Сольдевілья хлопчиськом, вона каталась на ньому верхи, і він, мов кінь, гасав по старій студії з великим чортеням на спині, що ляскало його рученятами по щоках.
— Ох, і кривляка ця Міліта! — озвався Котонер. — Я ніколи не бачив такої веселої і такої доброї дівчини, як вона.
— А де ж це незрівнянний Лопес де Coca? — спитав маестро не без єхидства. — Чи з’являвся сьогодні той спортсмен-шофер, що всі вуха прогудів нам своїми автомобілями?
Усмішка на устах Сольдевільї зів’яла. Він зблід, а в очах його спалахнули зелені вогники. Ні, він не бачив цього кабальєро. Дами сказали, що той дуже заклопотаний ремонтом автомобіля, який поламався в нього по дорозі в Ель Пардо *. Здавалося, сама згадка про цього друга родини прикро вразила молодого художника, і, не бажаючи далі про нього слухати, Сольдевілья попрощався з учителем. Піде трохи попрацює: до заходу сонця ще цілих дві години. Востаннє висловивши своє захоплення портретом графині, юнак вийшов.
Двоє друзів залишилися самі. Запала довга мовчанка. Реновалес сидів у своїй напівтемній ніші, тобто на дивані, між двома гірками подушок у наволочках із перської тканини і споглядав портрет.
— Вона прийде сьогодні? — спитав Котонер, кивнувши в бік полотна.
Реновалес сердито махнув рукою. Може, прийде, а може, й ні. З цією жінкою неможливо працювати серйозно. Сьогодні надвечір він чекає на неї, але його нітрохи не здивує, якщо вона не з’явиться на сеанс. Ось уже місяць він не має змоги малювати її хоча б два дні підряд. Адже в неї безліч усяких справ: вона очолює кілька товариств з питань жіночої освіти і емансипації; влаштовує бали та добродійницькі лотереї; така собі знуджена папі, що шукає розваг у бурхливій діяльності, неспокійна пташка, якій хочеться бути водночас скрізь, жінка, що зухвало кинулась у потік жіночого лихослів’я і не збирається звертати з обраного шляху.
Художник не відривав пильного погляду від портрета і раптом захоплено вигукнув:
— Яка це жінка, Пепе! Прямо-таки створена, щоб малювати її!
Його очі ніби роздягали вродливу даму, що красувалась на полотні в усій своїй аристократичній величі, прагнули проникнути в таємницю, заховану під шовками й мереживами, побачити колір та обриси тіла, округлості якого ледь вирізнялись під одягом. Розбурханій уяві художника допомагали оголені плечі та чарівні перса, розділені смужкою тіні, що, здавалося, пругко тремтять, вириваючись із-під крайки декольте.