Маруся Богуславка

Кулиш Пантелеймон Александрович

VII

Не див­ляться на Бо­жий світ, а зна­ють, Як манівця­ми втра­пить до Царг­ра­да, [33] Звідкіль їм зорі-оче­ня­та ся­ють Із об­му­ро­ва­но­го міцно са­ду. Високий мур! Во­на про нього чу­ла… Хто не чу­вав про нього на Вкраїні? Страшні бу­дин­ки кля­то­го Стам­бу­ла Ввижались ма­тері й малій ди­тині. Кобзарська пам'ять їх і досі не за­бу­ла.

33

–

Царград - давньоруська назва міста Константинополя.

VIII

Коли б до­би­тись їй ту­ди жи­вою, Вона б зуміла крізь той мур про­би­тись… Вона б йо­го роз­би­ла го­ло­вою Жовковського, - аби їй по­ди­ви­тись, Аби заг­ля­ну­ти в ті очі-зорі І, не спи­тав­ши ні про що, вто­ну­ти У нес­ка­зан­но­му бла­женстві-морі, І до страш­но­го су­ду [34] так зас­ну­ти, І про все го­ренько, про всю біду за­бу­ти.

34

– у християнстві кінець світу, суд Ісуса Христа, який вдруге прийде на землю, над усіма людьми, які коли-небудь жили на світі. Для цього всі люди воскреснуть і дістануть за вироком Христа або вічне блаженство в раю, або вічну кару в пеклі.

ІХ

«Ось-ось во­на! Ось, ко­титься по по­лю Розумна го­ло­ва, що ря­ту­ва­ла Всю Польщу й Русь! Я під по­лою Її схо­ваю, і, як роз­би­ва­ла Вона страш­но­го ка­та-су­пос­та­та, Так розіб'ю той мур стра­шен­ний нею» О до­ню, утікай сю­ди від ка­та; Сховайся під наміткою моєю, - Я в Київ про­ве­ду те­бе попід зем­лею.,

X

Святі ченці там хо­ди по­ко­па­ли Аж до самісінько­го Ру­са­ли­ма, [35] Щоб лю­де від невір ту­ди втіка­ли, Ховались із до­бут­ка­ми своїми. Там на Ве­лик­день [36] сти­ха дзво­ни дзво­нять, І лю­де го­мо­нять, і щось співає. Нема на світі лю­дям обо­ро­ни, - Сира зем­ля їх од біди хо­ває, І су­ду Бо­жо­го страш­но­го до­жи­дає.

35

– Русалим (Єрусалим) - місто на півдні Західної Азії, розташоване на р. Кедроні поблизу Мертвого моря. Місце паломництва християн, іудеїв та мусульман. Поблизу Єрусалима на горі Голгофі був розп'ятий Ісус Христос і згодом похований у гробі в скелі.

36

– Великдень - одне із головних свят у християнстві, пов'язане із смертю та воскресінням Ісуса Христа.

XI

Як та­то вер­неться з Моск­ви, ми бу­дем В мос­ковській зай­ман­щині ти­хо жи­ти І го­рю­ваннєчко своє за­бу­дем… О, як­би тільки до те­бе добігти!… Вже не­да­леч­ке. Ось біліють му­ри, По му­рах кров га­ря­ча чер­воніє… Сади

кру­гом у во­ду по­то­ну­ли… О, ви­зир­ни ж із них, моя надіє! Се ж із твоїх садів так лю­бо вітер віє!..

ХІІ

Чого ж ти, зем­ле, так за­ко­ли­ха­лась? Чого ти, не­бо, зра­зу по­чорніло?.. Імла пе­ред очи­ма розісла­лась, І сер­це, мов той камінь, заніміло… Хитається зем­ля… Іде кру­гом… Не встою». Де ж му­ри під са­да­ми по­хо­ва­лись? Се я крізь зем­лю йду… О до­ню, до­ню!» І па­дає, і по землі пос­ла­лись Ті пат­ли сиві, що відьомськи­ми зда­ва­лись.

ДУМА ТРЕТЯ

І

«Аллах!
– ре­че над нею та­та­рю­га, Високий, ог­ряд­ний і бо­ро­да­тий, - Се ми­ло­сердію твой­му на­ру­га, Щоб лю­дям без вой­ни так по­ги­ба­ти. Ахмете! По­ди­вись, яке об­дер­те І зак­ри­вав­ле­не ста­реньке тіло. Мабуть же не з доб­ра, а з стра­ху смерті, Воно че­рез сте­пи й тер­ни летіло. Так по­хо­вать йо­го спа­сен­не бу­де діло.

ІІ

Махай до юр­ту, бра­вий мій ко­за­че, Звели сю­ди приїха­ти гар­бою: Бо он, ди­вись, вже чор­ний во­рон кря­че Над білою ста­рою го­ло­вою. Нам сто три­над­цять раз по­веліває Святий Ко­ран [37] на вбо­гих і не­щас­них Дивитись так, як з не­ба по­зи­рає Аллах на нас, ко­зя­вок бідо­лаш­них, І ми­ло­сердія єлей в сер­ця вли­ває».

37

– Святий Коран - основна книга мусульманської релігії. Складається з релігійних міфів, у яких Мухаммед висловлював своє нове осмислення навколишнього світу і людського буття. В основному склався в середині VII ст. Має 114 сур (частин), поділених на 90 мекканських і 24 мединських.

ІІІ

Помчавсь Ах­мет і ку­ря­вою вкрив­ся, Зсів із ко­ня та­та­рин бо­ро­да­тий І ву­хом стран­ниці до сер­ця на­хи­лив­ся… «Ні, ще зли­ден­ної своєї ха­ти Душа не ки­ну­ла!..» І здо­бу­ває Бальзам з саків ло­вецьких і трос­тин­ку В смажні і мертві вже ус­та вправ­ляв, І сти­ха влив лікарст­ва ка­пе­лин­ку. «Благословен Ал­лах од­нині і довіку»!

IV

Сим сло­вом іскру жизні він вітає. Стара про­ки­ну­лась і гост­рим згля­дом У вічі, мов но­жем, йо­му штир­хає. Морщини, мов га­дю­ки, в'ються адом. «Де, кор­ша­ку, ти дів мою го­луб­ку?» - Промовила, і знов по­гас­ли очі. Татарин, із саків дос­тав­ши губ­ку, Холодною во­дою з дзбан­ка мо­чить І, ви­тер­ши їй вид, оз­на­ки жизні со­чить.