Маруся Богуславка

Кулиш Пантелеймон Александрович

ІІІ

Бо за п'яню­га­ми Та во­ло­цю­га­ми Орда сю­ди вга­няє, І не од­но у нас (Скажемо в доб­рий час) Село від них па­лає». «Я довідався, чого се, Козаки охочі Пропивають у шинкарки Нащадки жіночі, І дзижчать, мов злющі оси, І гудуть шершнями, Будять нас посеред ночі Гуком та піснями. Знай, моя голубко, лихо Та й велике сталось: На Цоцорі безголов'є [13] Над панами склалось. Кликав пан гетьман коронний За Дністро й охочих, - Обізвалась купа сивих Та підпарубочих; А середні загукали, Мов базар жіноцький: «Нехай знає-пам'ятає Ясний пан Жовковський [14] Як пани нам на Вільшанці Леєстри писали, [15] Козаків

старих до плуга, До коси вертали»… «Як же, злющі, одібрали Із Цоцори вісті, Миттю до коша зібрали Тисячу і двісті».
– «Які ж вісті, мій панотче»?
– «Дикі, жено мила! Розметала нас, мов клоччє, Бесурменська сила. Стяте голову з гетьмана Великорозумну, Що всю Русь обороняла Та й Ляхву безумну. Стято й подано гостинця У Стамбул страшного, І висить вона в воротях У царя гнівного».
– «Ох, мій Боже»!
– «Не лякайся: Се не все ще горе, А ось лихо, що зібрались Козаки на море! Будуть море пліндрувати, Пити да гуляти, А нас кляті азіати У полон займати. Будуть пити, в кобзи грати, Здобич прославляти, А ми - той Стамбул завзятий Бранцями сповняти! Вирвавсь я із рук єхидних, В хижих єзуїтів, Та й попавсь в криваві лапи Наших людоїдів. Як ті душі погубляють, Так сі людське тіло, Та ще й дякуй, мов за добре, За спасенне діло! Подивись, он над ворітьми Значка-комишина: Се заслужена попівська Плата-роківщина. Повтикають комишини, Ратища по дворах Та й шукають на горілку Жита по коморах. Човнове се в них зоветься… Хто не йде на море, Приймай мовчки від гультяйства І наругу, й горе! Ой ви, праведники Божі! Де ж шукати правди? Всюди кривда, лжа, тіснота, Всюди повно зради». І оглянув піп, зітхнувши, Божники з богами: Мріють мовчки чудотворці Попід рушниками. «Знаєш що, моя Палазю? Тяжко нам тут жити, Харцизякам, мов болячці, Без пуття годити. Є Москва, народ заможний, Кажуть, і правдивий… Править нею цар побожний І благочестивий. Haші предки проти хана Їй допомагали, Козаки ж царю з ляхами Тяжко допікали. Чув я, в Києві говівши, Дехто з України До Москви втікати хоче При лихій годині. Бо докучили вже нашим Ниці єзуїти, А до гурту їх пристали Ще й вовки-уніти. Хоч і топлять запорожці Клятих супостатів, Та аби в них по коморах Скрині жакувати. Хочуть наші займанщини У царя просити, Щоб козацтва й жидовини В села не впустити. [16] Позбуваймо всю скотину І стару хатину, Та втікаймо, покіль цілі, У царську країну, Бо я бачу, не бувати Правді тут між. нами, Покіль буде панувати Жидова з ляхами. А козацтво, хоч з ордою Б'ється і воює, Її оком позирає, Її серцем чує. Як дознавсь я про Цоцору, Сон мені приснився: Що Дніпро під зимню пору Широко розлився. Ох, розлився не водою, Кров'ю він людською, І козацтво наше плавле По крові з ордою. О святії чудотворці! Умоліте Бога, Щоб ся кров не покропила Нашого порога».

13

– Йдеться про битву під селом Цецорою поблизу Ясс у 1620 р. під час Хотинської війни 1620-1621 pp. В цій битві польські війська С. Жолкевського зазнали розгрому.

14

– Жовковський (Жолкевський) Станіслав (1547-1620) - польський державний і військовий діяч. З 1588 p. коронний польний гетьман, з 1613 p.
– великий коронний гетьман, з 1617 p.
– канцлер. Командував польським військом під час повстання С. Наливайка у 1594-1596 pp. Загинув у битві під Цецорою.

15

– Йдеться про Вільшанську угоду 1617 р., укладену між П. Сагайдачним і С. Жолкевським в урочищі Суха Вільшанка на Київщині. Угода передбачала скорочення козацького реєстру, повернення нереєстрових козаків у підданство шляхти і підпорядкування Запорозької Січі Польщі. Нереєстрове козацтво не визнало цієї угоди, і вона так і не була втілена в життя.

16

– Як зай­няв цар Олексій Ми­хай­ло­вич за Хмельнич­чи­ни Білу Русь, дак виз­во­лені з-під ляхів міща­не перш усього про­си­ли в ца­ря та­ко­го при­су­ду, щоб у го­ро­дах не жи­ли в них ні жи­ди, ні ко­за­ки. (Чи­тай про се, охо­чий, в дру­ко­ва­них ак­тах.)

ДУМА ШОСТА

Не вер­нувсь Лев­ко з чов­на­ми На ли­ман із мо­ря, А вже лю­де доз­на­ва­ли На Вкраїні го­ря. Вже кру­гом па­ла­ють се­ла, Гонять скот, ота­ри… Людський плач і го­лосіннє - Під самії хма­ри. Кинувсь піп з дя­ком у церк­ву, Слізно Бо­га про­сять, А піддячі не співа­ють, Голосно го­ло­сять. Зачинивсь Гос­подь на небі З усіма свя­ти­ми: Мабуть, лю­де прогніви­ли Вчинками ли­хи­ми. Налетіла з Кри­му бу­ря На се­ло щас­ли­ве: Гумна па­лять, ха­ти граб­лять, Ясирять, що жи­ве. І по-на­шо­му го­во­рять, Хвалячи Ал­ла­ха, Що ясир

сей їм да­рує Лицар-сіромаха. [17] «Не схотів, - мов­ля­ють, - з панст­вом Вийти на Цо­цо­ру, А мет­нув­ся на ку­пецт­во Проти до­го­во­ру. І Ал­лах, за­щит­ник прав­ди, Покарав невірних: Оддав їх нові оса­ди В ру­ки пра­вовірних. І Ал­лах, го­ни­тель зра­ди, Подав з не­ба го­лос: Попалив ог­нем оса­ди Ще й на ни­вах ко­лос. І Ал­лах, помс­ти­тель крив­ди, Простер з не­ба ру­ку, І пійшли гур­том єхи­ди У ясир­ну му­ку. Через лю­тих лю­до­морів І бла­гих ка­рає: На Цо­норі, мов на морі, Хляби од­вер­зає. Позирнувши в ті бе­зодні, Сліпнуть ваші очі, Обіймає і хо­роб­рих Пополох жіно­чий. І Зу­луш, ко­му в ли­царстві Рівного не­має, Головою на­ше царст­во, Порту [18] прос­лав­ляє…» [19]

17

– Що та­та­ре по-на­шо­му насміха­лись із на­шо­го лю­ду, про се пи­сав ще в XVI столітті зна­ко­ми­тий ко­лоніза­тор Фас­то­ва, во­юв­ник і політик, біскуп київський Юзеф Ве­ре­щинський.

18

– Порта - вживана в європейській літературі і дипломатичних документах назва уряду Османської імперії, а часом і самої імперії.

19

– Прес­лав­ний ко­рон­ний гетьман Жов­ковський зветься в ту­рецьких літо­пи­сях Зу­луш. Голову йо­го, стя­ту на Цо­цорі, повіше­но в Стам­булі під ти­ми ворітьми, що по ним ту­рецьке царст­во проз­ва­ло се­бе Ви­со­кою Пор­тою, Блис­ку­чою Пор­тою і Щас­ли­ви­ми Ворітьми.

ДУМА СЬОМА

І

І чує се не­мов крізь сон ста­ренька, І тру­сяться у неї ру­ки й но­ги. Тремтить, як лист, Ма­ру­ся мо­ло­денька, Поблідли що­ки й гу­би у не­бо­ги. «Аллах! Ве­лик єси в твоїй щед­роті, - Промовив бо­ро­да­тий та­та­рю­га, - Тепер хо­ди­ти­му я ввесь у злоті: Се па­ди­ша­ху Рок­со­ла­на дру­га, [20] Гаремне бо­жест­во, відра­да у тур­боті».

20

– Йдеться про дружину турецького султана Османа II (1605-1622) Милікію, яку П. Куліш вважав Марусею Богуславкою. Більш-менш вірогідних історичних даних про Марусю Богуславку нема. Роксоланою називалась Настя Лісовська (1505-1561) - українка з Рогатина (тепер Івано-Франківської області), дружина турецького султана Сулеймана II. У 1520 р. потрапила у татарський полон і була продана у султанський гарем. Відігравала значну роль у політиці Османської імперії. З її ім'ям пов'язано спорудження ряду архітектурних пам'яток у Стамбулі і його околицях. У тексті однієї із попередніх редакцій поеми Куліш зробив такий коментар: «Хто не знає чи забув про Роксолану, попівну-бранку з Червоноруського Рогатина, що зробилась можновладною імператрицею в султана Солимана І, нехай читає про неї в ХХХ-й главі моєї «Истории воссоединения Руси».

II

Спасибі, коб­зарі, вам за співаннє Про див­ну кра­со­ту, якої звіку, Мовляли, ба­чи­ти і без ко­ханнє Не сни­лось-бо й вві сні ще чо­ловіку! Я сер­цем віщим чув, що тільки в нашій Співочій се­ред сліз гірких пус­тині Так на­ро­диться, чо­го ще очі Людські не ба­чи­ли на Ук­раїні. І сер­це при­ве­ло ме­не д' оселі очей.

III

Попаде! З ра­дощів тобі приз­на­юсь» Що я - твій брат Івась. Ме­не вхо­пи­ли Січовики в ясир, і я зби­ра­юсь Давно по­ба­чить сей ку­то­чок ми­лий, Сю ста­росвітську низько­рос­лу ха­ту, Де ти ме­не, ма­ленько­го, учи­ла, Як слу­хать ма­тері, ко­ри­тись та­ту, Де ма­ти няньчи­ла ме­не, пес­ти­ла, І спат­ки на ру­ках од­но­си­ла в кімна­ту».
–

IV

«Івасю! Бра­ти­ку!.. Про що ж ля­каєш Словами нас ти хи­жи­ми й зви­чаєм? Хіба ж не ба­чиш ли­ха і не знаєш, Що й так уже душі в собі не маєш? О! Як же се Гос­подь із рук по­ганських Тебе ос­ло­бо­нив? А ненька з го­ря…» - «Поганських, навісна? Ні, з хрис­ти­янських! Бо не ор­да бу­ла то із-над мо­ря Набігла, а свої у баш­ли­ках та­тарських».
–

V

«Як? Що?.. Ка­жи-бо! Я мов зо сну чую»,- «Кажу тобі, по­па­де; пов­би­ра­лось Татарами ко­зацт­во. Гна­та Шую Я й знав: бо вже не раз мені трап­ля­лось Сидіти в нього на коні і в по­ле З ним із се­ла летіть по-за­по­розьки, «Гала! Га­ла!» - кри­чать, а я, на го­ре Нещасній ма­тері, прибіг і «коськи» Прошусь. Він і про­дав ме­не в ясир за мо­ре».
–

VI

«Як! Що ти ка­жеш? Він? Та він же в ченці Збирався цілий вік!» - «Воно й не шко­дить, Як биті та­лярі бряж­чать в ки­шеньці: Такий-то й мо­нас­тир скоріш зна­хо­дить».
– «Так ти оце з не­волі вже втікаєш»?
– «Ні, там-то й во­ля: там моя домівка.» - «О, що ти ка­жеш! На­що нас ля­каєш? Хіба ж бо з тур­чи­ном, з ор­дою нак­ла­даєш?!» -

VII

«Не нак­ла­даю, ні! Бо я між ни­ми Немов на світ уд­ру­ге на­ро­див­ся І дум­ка­ми про бо­жест­во свя­ти­ми, І прав­дою без хи­би просвітив­ся. Аллах один; не­ма у нього ро­ду. Всесилен він, не тре­бує підмо­ги; Цурається мер­зен­но­го на­ро­ду, Що об­би­ває у царів по­ро­ги І вно­сить прах зем­ний в не­беснії чер­то­ги».
–

VIII

«Коли ти дум­ка­ми свя­ти­ми справді Там просвітивсь, то дай же нам за­ши­ту Від та­тар­ви у нашій рідній хаті, Щоб не спліндро­ва­но нас, не по­би­то».
– «О, ні! Не­хай джа­вур го­рить-па­лає Із ідольством своїм гид­ким, мізер­ним; Нехай огонь зрад­ли­вих по­жи­рає, Що роб­лять крив­ди пра­вед­ним, спа­сен­ним І пра­вовірни­кам сер­ця воз­ве­се­ляє»!
–

IX