Маруся Богуславка

Кулиш Пантелеймон Александрович

V

«О, знаю, знаю!
– ка­же сти­ха.
– Шко­да, Що я збу­див те­бе! Не­хай би згас­ла Остання іскор­ка… Про що при­ро­да Знов ули­ла у твій ка­ган­чик мас­ла? Я ба­чу об­раз ма­тері моєї… Так на землі без пам'яті ле­жа­ла, Як вир­ва­но ди­ти­ну з рук у неї, А ва­ша ха­та по­лом'єм па­ла­ла І навк­ру­ги зем­ля, мов пек­ло, го­го­та­ла.»

VI

Скрипить

гар­ба в сте­пу… Ах­мет вер­нув­ся, І ми­ло­серд­ний батько си­на по­си­лає, Щоб сіна де на доб­рий в'юк здо­був­ся. З ним лой­тра­ка він гар­но вис­ти­лає; Кладуть ста­ру на сіно і ти­хенько Везуть у ба­ли­ще на во­допійло. Спускалося вже со­неч­ко ни­зенько, Проміннєм степ чер­во­ним зо­ло­ти­ло, І, мов дріма­ючи, на не­бе­са гледіло.

VII

Над во­допійлом в ба­лищі ко­чу­ють Татаре з кіньми, з вівця­ми й во­ла­ми… Кругом їх юр­та, по гор­бах ча­ту­ють Їх сто­рожі з лу­ка­ми й сай­да­ка­ми. Земля чу­жа та длань міцна Ал­ла­ха Незримо скрізь прос­тер­та над хо­роб­рим. Не відає жіно­чо­го він стра­ха; З своїм ме­чем, кинд­жа­лом, лу­ком доб­рим Лякає во­ро­га, мов сте­по­во­го пта­ха.

VIII

Втікай, во­ло­ши­не, важ­кий, бо­ка­тий, Із зай­ми­ща сво­го на ти­хих во­дах Од сте­по­вої на ко­ле­сах ха­ти: Се по­па­сається ор­да на пе­ре­хо­дах! Ввесь тук твоїх до­лин і згір'я злачні Оддав Ал­лах під та­бу­ни та­та­рам… А ви, купці, джа­ву­ри не­обачні, Платіть за ча­ту доб­ре яни­ча­рам, Щоб не згу­би­ти вам лічби своїм то­ва­рам!

ІХ

Дурних невір за їх гріхи ве­ликі, За ідольство їх і об­ман на­ро­ду Віддав Ал­лах своїм си­нам навіки З вос­хо­ду сон­ця до йо­го за­хо­ду. І по­велів їх зем­лю на­зи­ра­ти З її до­бут­ка­ми і всім ба­гатст­вом, Як на­зи­рає з хмар орел кри­ла­тий Дрібне, дур­не і по­лох­ли­ве птаст­во, Щоб жи­вот­вор­ний тук з їх зай­ман­щи­ни сса­ти.

Х

Так си­на сей са­ма­ря­нин [38] нав­чає, Бистрого, як лег­ка стріла, Ах­ме­та, І ми­ло­сер­де він, і злість яв­ляє В ім'я сво­го про­ро­ка Ма­го­ме­та. Сусід страш­ний для Польщі й Ук­раїни! Бог та про­рок; не хо­че більш він зна­ти Ніякої свя­щен­ної докт­ри­ни… Світ, прав­да, честь - оце йо­го дог­ма­ти: Світ у Ко­рані, честь і прав­да у бу­латі.

38

–

Самарянин - житель Самарії, спершу біблійного міста, а згодом області в Палестині

XI

«Мечем Кри­ва­вим я зо­вусь, мій си­ну, В ім'я То­го, хто ми­ло­серд без міри, Хто за­повідав нам ме­ту єди­ну - Всю зем­лю по­ко­ри­ти правій вірі. Тяжкі гріхи впи­ни­ли предків на­ших Од нас­ту­пу на землі хрис­ти­янські: За брехні на­ших гетьманів най­стар­ших Аллах вер­нув їх під царів по­ганських, І, мов об ске­лю, ми б'ємось об му­ри лядські.

XII

Колись дав­но, мій си­ну, на За­ході, Де не­бо на­хи­ли­лось над зем­лею, І мо­ре-оке­ан гу­ляє на сво­боді, Облігши світ бе­зод­нею своєю, - Ми всі царст­ва бу­ли за­во­юва­ли, Розкішне Біле мо­ре, [39] мов ру­ка­ми, З За­хо­ду і Вос­то­ку обійма­ли, Під гор­дий Рим хо­ди­ли бай­да­ка­ми, Із пиш­них ба­зи­лик прес­то­ли срібні бра­ли.

39

– Білим морем звали турки море Средиземне з його Іонікою.

XIII

Тепер у тих царст­вах си­дять по­га­не, І ко­ролі їх ли­жуть папі но­ги, А пра­вовірні наші му­сульма­не І від ко­зацт­ва доз­на­ють три­во­ги. Но прий­де час, що, мов на морі хвилі, Ми вста­не­мо страшні пе­ред джа­ву­ром. Не обо­ро­няться по­ганці не­чес­тиві Ні шаб­лею, ні по­ро­хом, ні му­ром… На по­жа­рищі в них ми ста­не­мо аву­лом.

XIV

Осман, [40] ви­со­кий учень мій в ли­царстві, В ко­го я ду­шу влив по­лом'яную, Тепер си­дить, як бо­жест­во, на царстві І на­го­то­вив їм вой­ну страш­ную. Про се ж то ми й ру­шаєм до Ду­наю… Я матір по­ве­зу до ро­ду в гості, А ти з Доб­руджі [41] та з лісно­го краю Отабориш во­юв­ників при мості. Сю пра­цю я тобі з бра­та­ми по­ру­чаю.

40

– Осман - Йдеться про Османа II (1605-1622), турецького султана з 1618 р. За його правління турецькі війська зазнали поразки у Хотинській війні 1620-1621 pp. Уклав у 1621 р. Хотинський мир. Згодом був убитий яничарами.

41

– Добруджа - історична область між нижньою течією Дунаю й узбережжям Чорного моря. Південна Добруджа тепер перебуває у складі Болгарії, Північна - Румунії.