Матильда

Даль Роальд

Транчбул стояла, струшуючи з долонь порох.

— Непогано, — сказала вона, — якщо врахувати, що я тренуюся лише вряди-годи. Зовсім непогано.

І почвалала геть.

— Хвора на голову, — сказала Гортензія.

— Чому ж не скаржаться батьки? — здивувалася Матильда.

— А твої поскаржаться? — відповіла запитанням Гортензія. — Я знаю, що мої ні. Вона ставиться до батьків так само, як і до дітей — теж залякала їх до смерті. Ну, ще побачимось.

І теж пішла.

—

І як їй минається отаке? — сказала Матильді Лаванда. — Та ж діти йдуть додому й розповідають про все батькам. Я знаю, що мій батько здійняв би страшенну бучу, якби я йому сказала, що директорка схопила мене за волосся й кинула аж за паркан.

— Не здійняв би, — заперечила Матильда, — і я скажу тобі, чому. Він би тобі просто не повірив.

— Ще й як повірив би.

— Ні, не повірив би, — наполягала Матильда. — І причина цілком очевидна. Твоя розповідь здавалася б такою безглуздою, що в неї неможливо було б повірити. І саме в цьому полягає найбільша таємниця Транчбулки.

— Тобто? — не зрозуміла Лаванда. Матильда пояснила:

— Не роби чогось абияк, якщо хочеш, щоб тобі за це нічого не було. Будь несамовита. Йди до кінця. Роби такі божевільні штуки, щоб вони здавалися неймовірними. Ніхто з батьків не повірить у історію з кісками, ніколи, хоч за мільйон років. Мої точно не повірять. Скажуть, що я брехуха.

— У такому разі, — сказала Лаванда, — Амандина мати не відріже їй косички.

— Не відріже, — погодилася Матильда. — Аманда сама це зробить. Згадаєш мої слова.

— Думаєш, вона божевільна? — запитала Лаванда.

— Хто?

— Транчбулка.

— Не думаю, що божевільна, — заперечила Матильда. — Але вона страшенно небезпечна. Бути в цій школі — це те саме, що бути в клітці з коброю. Завжди треба бути напоготові до втечі.

Уже на другий день вони побачили ще один приклад того, яка небезпечна може бути директорка. За обідом пролунало оголошення, що всі учні повинні зібратися в залі засідань одразу, як закінчать їсти.

Коли всі двісті п’ятдесят чи скільки там хлопців і дівчат розсілися в залі, на сцену вийшла Транчбул. З нею не прийшов жоден інший учитель. У правій руці вона тримала короткий вершницький батіг. Стала посеред сцени, розставивши ноги в зелених бриджах, і люто озирала море звернених до неї облич.

— Що зараз буде? — прошепотіла Лаванда.

— Не знаю, — теж пошепки відповіла Матильда.

Усі учні чекали, що буде далі.

— Брюс Боґтроттер! — раптом гаркнула Транчбулка. — Де Брюс Боґтроттер?

Серед юрби дітлахів здійнялася рука.

— Йди сюди! — крикнула Транчбулка. — І швидше ворушись!

Кругленький, огрядний одинадцятирічний хлопець зіскочив з місця й бігом подався до неї. Видряпався на сцену.

— Ставай отам! — звеліла йому Транчбул, показуючи пальцем. Хлопець став збоку. Він нервувався. Добре розумів, що йому тут аж ніяк не приз вручатимуть. Сторожко поглядав на директорку й відступав бочком якомога далі від неї, наче щурик, що сахається від пса-тер’єра, що занюхав його в кімнаті. Його пухке обличчя посіріло від

боязкого передчуття. Шкарпетки з’їхали аж до п’ят.

— Цей гнійник, — загриміла директорка, цілячись на нього вершницьким батогом, наче рапірою, — цей вугор, цей гидкий карбункул, цей отруйний прищ, якого ви бачите перед собою, не хто інший, як паскудний правопорушник, представник злочинного світу, член мафії!

— Хто, я? — ошелешено перепитав Брюс Боґтроттер.

— Злодій! — заверещала Транчбул. — Шахрай! Пірат! Розбійник! Грабіжник!

— Бійтеся Бога, — пробелькотів хлопець. — Тобто, що ви, пані директорко.

— То ти ще й заперечуєш, малий жалюгідний флюсе? Ти не визнаєш вини?

— Не розумію, про що ви говорите, — ще спантеличеніше відповів хлопець.

— Я тобі зараз скажу, гнійний пухир! — заволала Транчбул. — Учора зранку, на перерві, ти прослизнув, наче вуж, у кухню і вкрав з моєї таці шматок мого особистого шоколадного торта! Цю тацю куховарка наготувала персонально для мене! Це була моя вранішня перекуска! А торт був з моїх власних приватних запасів! Він не призначався хлопцям! Невже ти міг хоч на мить уявити, що я їстиму ту гидоту, якою годую вас? Цей торт було виготовлено зі справжнього масла і справжніх вершків! А цей зарізяка, цей бандюга, цей розбійник з великої дороги, що стоїть отут зі спущеними шкарпетками, вкрав його і зжер!

— Я цього не робив, — вигукнув хлопець, уже й не сірий, а білий як молоко.

— Не бреши мені, Боґтроттере! — гаркнула Транчбул. — Куховарка тебе бачила! Навіть більше — бачила, як ти його їв!

Транчбул на мить замовкла, щоб витерти піну, яка виступила їй на губах.

Коли заговорила знову, її голос несподівано стих, зм’як, став привітніший, а вона сама з усмішкою нахилилася до хлопця.

— Тобі припав до смаку мій унікальний шоколадний торт, правда, Боґтроттер? Він смачний і пишний, правду кажу, Борґтроттер?

— Дуже смачний, — пробелькотів хлопець. Ці слова самі вилетіли з його вуст.

— Правильно, — погодилася Транчбул. — Він дуже смачний. Тому я вважаю, що ти повинен подякувати куховарці. Коли якомусь добродієві трапляється особливо смачна їжа, то він завжди висловлює подяку шеф-кухареві. Ти цього не знав, Боґтроттер? Втім, представники злочинного світу не вирізняються добрими манерами.

Хлопець мовчав як риба.

— Куховарко! — крикнула Транчбул, озираючись на двері. — Сюди, куховарко! Боґтроттер хоче тобі сказати, який смачний у тебе шоколадний торт!

На сцену вийшла в брудному білому фартусі кухарка, висока жінка, така суха, ніби всі соки з її тіла давно вже випарувалися біля гарячої плити. Було ясно, що цей її вихід заздалегідь організувала директорка.

— От, Боґтроттер, — гримнула Транчбул. — Скажи куховарці, що ти думаєш про її шоколадний торт.

— Дуже смачний, — пробелькотів хлопець. Було видно, що він намагається вгадати, до чого це все призведе. Він знав лише те, що за законом Транчбул не мала права вдарити його батогом, яким попліскувала себе по стегні. Це давало певну полегкість, хоч і невелику, бо Транчбул була цілком непередбачувана. Ніхто не знав, що вона встругне наступної миті.