Матильда

Даль Роальд

— Яке саме? — перепитав Найджел. — Те, що «виконувати музичний твір» чи «решітки на в’язничних вікнах»?

Так випало, що це був дуже розумний хлопчик, та ще й мати вдома вчила його читати.

— Те, що на вікнах, дурнику.

Найджел безпомилково сказав це слово через «ґ», що директорку дуже здивувало. Вона думала, що учень ще й букв не знає, і її роздратувала його кмітливість. А тоді Найджел додав, і далі балансуючи на одній нозі лицем до стіни:

— Учора міс Гані навчила нас вимовляти по буквах нове довжелезне слово.

— І що ж то за слово? —

лагідно перепитала Транчбул. Що лагідніший ставав її голос, то більшала небезпека, але Найджел цього не знав.

— «Ускладнення», — пояснив Найджел. — Тепер усі в класі можуть вимовити по буквах слово «ускладнення».

— Що за дурниці, — обурилася Транчбул. — Ви не повинні вивчати довгі слова, поки вам не буде хоч би по вісім-дев’ять років. І не кажи мені, що всі в класі можуть вимовити по буквах це слово. Ти мені брешеш, Найджеле.

— Перевірте кого хочете, — пішов на величезний ризик Найджел. — Кого завгодно.

Погрозливо виблискуючи очима, Транчбул оглянула клас.

— Ти, — показала вона на крихітну й доволі недоумкувату на вигляд дівчинку на ім’я Пруденс, — скажи по буквах «ускладнення».

Пруденс зробила це навдивовижу точно, не вагаючись ані миті.

Директорку це просто приголомшило.

— Гм! — пирхнула вона. — То що, міс Гані змарнувала цілий урок на те, щоб навчити вас вимовляти одне-однісіньке слово?

— Та ні, — пискнув Найджел, — міс Гані навчила нас його за три хвилини, причому так, що ми вже ніколи його не забудемо. Вона навчила нас багато слів, і кожне за три хвилини.

— І що ж то за чарівна методика, міс Гані? — поцікавилася директорка.

— Я вам покажу, — знову пропищав відважний Найджел, приходячи на поміч міс Гані. — Дозвольте мені, будь ласка, опустити другу ногу й розвернутися, щоб вам показати?

— Не дозволяю! — гаркнула директорка. — Стій, як стояв, і показуй!

—Добре, — пробурмотів Найджел, страшенно хитаючись на одній нозі. — Міс Гані наспівує нам про кожне слово пісеньку, і ми співаємо її всі разом і дуже швидко вчимося вимовляти слово. Хочете послухати пісеньку про «ускладнення»?

— Усе життя мріяла, — сповненим сарказму голосом буркнула директорка.

— То слухайте, — сказав Найджел.

«Пані У, пані С, пані КЛА,

Пані Д, пані НЕН, пані НЯ».

— Отак і вимовляється «ускладнення».

— Цілковита нісенітниця! — фиркнула пані

Транчбул. — Чому ці всі жінки «пані», а не «панни», вони що — всі заміжні? До того ж ви не повинні декламувати віршів, вивчаючи написання. Щоб цього більше не було, міс Гані.

— Але ж вони так добре вивчають різні складні слова, — проказала міс Гані.

— Не сперечайтеся зі мною, міс Гані! — гримнула директорка. — Робіть, як наказано! А тепер я перевірю з учнями таблицю множення й побачу, чи міс Гані навчила вас хоч трошки арифметики.

Пані Транчбул знову стала перед класом, і її жахливі очі повільно озирали малюків-учнів.

— Ти! — гаркнула вона, показуючи на хлопчика

Руперта, що сидів у першому ряду. — Скільки буде двічі по сім?

— Шістнадцять, — з дурнуватою недбалістю випалив Руперт.

Директорка поволі й м’яко почала насуватися на Руперта, ніби тигриця, що підкрадається до косулі. Руперт усвідомив загрозу й швиденько спробував виправитися.

— Вісімнадцять! — вигукнув він. — Двічі по сім буде вісімнадцять, а не шістнадцять!

— Ти тупий малий слизняк! — зарепетувала директорка. — Безголовий пустоцвіт! Хом’як пришелепуватий! Дурний, як банка з-під клею!

Вона зупинилася прямісінько біля Руперта, несподівано витягла долоню завбільшки з тенісну ракетку й схопила нею Руперта за чуба. Руперт мав на голові цілу гриву золотистого волосся. Воно страшенно подобалося його матері й вона дозволяла його не стригти. А от директорці — навпаки, страшенно не подобалося довге волосся у хлопців, так само, як коси та хвостики у дівчат, тож вона й зібралася це продемонструвати. Міцно вхопила велетенською п’ятірнею довгі золотисті Рупертові кучерики, а тоді, змахнувши м’язистою правицею, зірвала безпомічного хлопця з сидіння й підняла високо вгору.

Руперт закричав. Він крутився, пручався, хвицав ногами в повітрі й не переставав верещати, мов недорізане порося, а пані Транчбул ревіла:

— Двічі по сім буде чотирнадцять! Двічі по сім буде чотирнадцять! Не відпущу, поки не повториш!

Міс Гані крикнула з самого кінця класу:

— Пані Транчбул! Відпустіть його! Йому боляче! Ви ж йому повидираєте все волосся!

— А так і буде, якщо він не перестане звиватися! — фиркнула директорка. — Не смикайся, хробак!

Просто неможливо було дивитися, як величезна директорка розгойдувала високо вгорі маленького хлопчика, що крутився й корчився, наче на гачку, щосили репетуючи на цілий клас.

— Ану скажи! — ревіла директорка. — Скажи, що двічі по сім буде чотирнадцять! Швидше, бо зараз так тобою смикну, що чуб тобі й справді повилазить, і ми наб’ємо ним диван! Кажи, хлопчисько! Скажи, що двічі по сім буде чотирнадцять, і я тебе відпущу!

— Д-д-двічі п-п-по сім б-буде чотирнадцять, — зойкнув Руперт, і директорка, дотримуючись свого слова, розтисла долоню й відпустила його в буквальному розумінні. Він був у цю мить високо над підлогою, а коли вона його випустила з рук, то хлопець згори гепнувся об підлогу і відскочив, наче футбольний м’яч.

— Вставай і не рюмсай, — гаркнула Транчбул. Руперт устав і поплентався назад до своєї парти, розтираючи обома руками голову. Пані Транчбул знову вийшла й стала перед класом. Дітлахи були наче загіпнотизовані. Досі ніхто з них нічого подібного не бачив. Це було фантастичне видовище. Краще за пантоміму, але з однією значною відмінністю. У класі стояла перед ними величезна людська бомба, готова будь-якої миті вибухнути й рознести когось на дрібні шматочки. Дитячі погляди були прикуті до директорки.