Меч і хрест
Шрифт:
– Ходімо, Катрусю. Тут лікарня. Хоч якась, але все-таки… Катрусю, будь ласка… – Ноги ковзалися в крові.
Вони не пройшли ще й п’яти кроків, як Катя обм’якла і почала безвільно осідати на важкі коліна. Сповзла на підлогу. Дарина спробувала утримати її, але не змогла – лише дотягла до стіни на напівзігнутих напружених ногах і, притуливши, впала поруч із нею.
Катя застогнала, притискаючи слабкі руки до мокрого живота.
– Там рана? Не можеш іти? Боляче? – запобігливо спитала Чуб, хоча все це було зрозуміло й без слів.
Вона
– Катрусенько, – підповзла вона до неї. – Зберися. Спробуй! – Вона з благанням доторкнулася до її руки.
– Не треба, – ледве чутно сказала Катя. – Пізно…
– Дурненька, дурненька, – заголосила Дарина, давлячись слізьми. – Ти не помреш! – Вона істерично вихопила з кишені телефон Алекса. – Курва! – Верхній лівий кут екрана був порожній. – Немає зв’язку. Митю! – Божевільний відгукнувся гучним плачем. – Не плач. Заради Бога, біжи в лікарню. Приведи лікарів! Вона не може йти!
Він закивав і, продовжуючи кивати і скиглити, кинувся до дверей.
– Вони зараз прийдуть, – заторохтіла Дарина. – Дурненька, навіщо ти прийшла сюди? Навіщо? Ти зняла ланцюг і уявила себе всесильною? Ці покидьки… Ми й забули, що Мир був не сам! Стоп. А як ти взагалі ввійшла? – здивувалася вона запізніло, хоча з тим же успіхом це запитання можна було поставити й самій собі. – Адже відьми не можуть…
– Пізно, – повторила Катя. – Кров. Її надто багато.
І Дарина зрозуміла: кров! Три вбивства – це надто багато, щоб церква залишилася святою.
А на стіні, вже вимазаній Катиною кров’ю, підняв меч, який горів огнем, майбутній переможець Звіра Архангел Михаїл, тримаючи в лівій руці загнутий аркуш:
Съ чистымъ сердцемъ прите кающимъ въ сей чистый
домъ Божiй немилосердо мечъ моi простираю…
Але небесний захисник Києва, що недаремно кружляв сотні років над Містом Диявола, погрожував даремно – він не врятував Катю! І не простер свій «мечъ» над звірами, «прите» в його «чистый домъ» з не «чистымъ сердцемъ».
– Ні! Ні! – заперечила Чуб гаряче. – Ти виживеш! Ти не мусила помирати. Це випадковість. Безглузда випадковість!
– Ні, – похитала головою Катя. – Немає випадковостей.
– Я запізнилася! Як безглуздо… Третя жертва не потрібна!
– Ви знаєте?
– Ти ж нічого не знаєш. А ми – все. А ти як кішка, ти сама не знаєш, навіщо прийшла сюди… Але Марійка скоро буде! З богатирем. Є таке закляття в книзі. Що воскрешає!
– Але книга…
– А-а, – закивала Чуб. – Це нічого, що ти її поцупила… Муся шпаргалки написала по всьому закляттю! Вона зараз у музеї. Воскрешає Іллю за картиною Васнецова. Уявляєш? Ти тільки уяви! – Дарина псевдорадісно розтягнула губи на всю ширину обличчя.
– Богатиря за картиною? – Катя напівнепритомно
Марійка сумно посмикала важкі двері музею з вирізаними на ній левовими мордами – на її подив, леви послухались її руки. Вона боязко протиснулася всередину й відразу ж зустріла насторожений погляд охоронця.
– Ви до Дмитра Владиславовича? – із сумнівом уточнив він.
Марійка згідливо кивнула.
– Туди, ліворуч. Він чекає на вас, – розпорядився страж.
І Марійка уривчасто зітхнула – наполовину перелякано, наполовину з полегшенням. З полегшенням, бо їй і треба було ліворуч, і якби згаданий Дмитро чекав її на другому поверсі, ніхто не дозволив би їй завернути туди. А перелякано через те, що невідомий Владиславович очікував там, ясна річ, зовсім не її. І, на відміну від Чуб, вона уявлення не мала, що збрехати на своє виправдання, коли той викриє її як самозванку.
Короткий лівий коридор умить привів її до фінальної зали, де на центральній стіні височіли знайомі з дитячих років «Богатирі», верхи на трьох конях – білому, чорному та рудому.
Зала була порожня. Марійка підозріло покосилася на службові двері, чекаючи від них підлої каверзи. Але на страх не було часу. Вона спішно обігнула широку дерев’яну лаву і, підійшовши до полотна впритул, розгладила зім’ятий у кулаці папірець.
Ноги тремтіли. Коліна зрадницьки підгиналися.
«Погляд Києвиці мусить бачити те, що воскресне…»
Погляд Києвиці незграбно примірявся до центрального богатиря, що суворо поглядав у далечінь із-під важкої долоні. Якраз під ним стояла однонога підставка з уміщеним у скло аркушем паперу, хоча зазвичай такі мистецтвознавчі пояснення завжди засовувалися в далекий кут музею.
Погляд мимоволі вихопив шматок тексту:
«…Багато билин оспівують його як головного з трьох богатирів. Він – єдиний, хто зміг перемогти самого Іллю Муромця, хоча їхній бій і закінчився перемир’ям. Згідно з деякими джерелами, Добриня – племінник князя Володимира. В інших рукописах – його рідний дядько. Найбільш відомий подвиг Добрині – перемога над Змієм. Поєдинок, який почався на легендарній Почай-річці, проходив у кілька етапів і закінчився повною перемогою богатиря в Кирилівських печерах. Хоча кохана Добрині – чаклунка, сама зрадила його зі Змієм…»
Марійчині очі недовірливо кліпнули і спантеличено округлилися. Плечі зіщулились і похололи.
«Мамо! – забідкалася подумки Марійка. – Як я могла? Ми ж проходили на першому курсі… Добриня! Ось хто переміг Змія. Це Дарина мене збила зі своїм “головним богатирем”»!
Але ні на самобичування, ні на пошуки винуватого не було часу, так само як і на страх. Києвиця стрімко пробігла вже завчений текст і перевела погляд на найближчого родича князя-хрестителя, – той сидів на гордому буйногривому сніжно-білому коні Білоюшці, застережливо напівоголивши сильний меч.