Меч і хрест
Шрифт:
– Пан Києвицький! – зраділо закричав Васнецов. – І ви тут? Як це, однак, до речі… Ви теж у маскараді? Ви, певно, Демон? Чи, може, сам Мефістофель?
Боже, художник щиро вважав, що він жартує!
– Ви? – запаморочливо видихнула не на жарт перелякана Марійка, відступаючи до стіни й косячись на сумнівного захисника, що стояв поруч.
– Це Дементій Владиславович, – поспішно відрекомендував його Васнецов. – Друг професора Прахова. А це…
– Ми знайомі з Марією Володимирівною, – тихо оповістив його брюнет. – Я чекав її. І попередив про її прихід.
– Ви… – перепитала Марійка.
– Організатор
– Моєї? – збентежився художник. – Ви зайнялися меценатством? Дементію Владиславовичу, зі мною таке трапилося, ви не повірите! Я знепритомнів, у голові все змішалося. Таке дивне відчуття… Якби не ця мила панночка…
– Мила панночка зовсім даремно вас потурбувала, – погрозливо урвав його мову К. Д., підносячи «поличкою» ліву долоню. – Заспокойтеся, Вікторе Михайловичу… Заспокойтеся. – Він швидко, з оплеском, прогладив ліву долоню правою, ніби скидаючи з тієї якийсь невидимий предмет.
І Марійка, яка не зрозуміла його дивного жесту, мимохіть озирнулася, щоб подивитись, яке враження він справив на Віктора Михайловича, – і побачила, що ніякого Віктора Михайловича поряд із нею більше немає. І вона залишилася наодинці з самим…
Розділ двадцять п’ятий,
у якому Булгаков згадується недобрим словом
…ворог віри, ворог роду людського, друг смерті, злодій життя, розхитувач правосуддя, джерело зла, корінь пороків, спокусник людей, зрадник народів, джерело заздрості, причина жадібності, початок розбратів, постачальник прикростей – слухай, о сатано, і скоряйся!
– Ви – Диявол? – сказала вона сухим, як вобла, язиком. – Тепер ви вб’єте мене, так?
– Отже, ви воскрешали богатиря, щоб убити Диявола? – відповів він їй запитанням на запитання.
Але запитання було абсолютно вичерпним: «Що ви хочете, якщо хотіли вбити мене?!»
І Марійка, що миттєво відчула себе на краю обриву свого життя, яке кришилося під ногами, подумала раптом не про маму й тата, не про Катю й Дарину, яку не встигне навіть попередити, не про убитого Мира і коханого Михайла, до якого вона вже ніколи не повернеться, а про Михайла Опанасовича Булгакова, який так страшенно обдурив її і обманувся сам!
Бо коли б не він і не його неіснуючий, мудрий і саркастичний Воланд, який завжди жадає добра і робить благо, з яким вона мріяла зустрітися не менше, ніж із замкненим в одиночці булгаковським Майстром, – вона б ніколи не зустрілася з цим – нічнооким, похмурим і страшним, – що з’явився зараз перед нею, коли вона стоїть на краю обриву свого життя.
– До чого ж ви все-таки людина… – скорботно сказав він, немов прочитав її метушливі передсмертні думки. – Не турбуйтеся, я не вбиватиму вас. Але і допомогти вам, на жаль, я не в змозі.
– Так ви – добрий чи злий? – тупо спитала Марійка.
Запитання вийшло по-дитячому квапливим і по-дитячому чорно-білим, але всередині в неї не було місця для сорому. Все займав страх, який повільно і невпевнено відкочувався геть.
– Я не можу відповісти на ваше запитання, адже добра і зла не існує, – нудотно відповів
– Що-що? – Марійка навіть знайшла в собі сили обуритися.
– Є лиш земля і небо, день і ніч, штиль і шторм… – байдужливо перелічував він. – І те, що ви називаєте злом, – лише природні закони життя. Хіба чинить зло кішка, з’їдаючи мишу, хіба чинить зло шторм, заковтуючи корабель, і хіба зло – землетрус, який змітає з лиця землі міста?..
– Так, – упевнено підтвердила вона.
– Значить, ваш Бог створив зло, пославши його на Содом і Гоморру?
– Я не знаю.
– Якщо ви не впевнені навіть у тому, чи добро – ваш Бог, про яке добро і зло ви взагалі можете говорити?
– Убивство Рити й дядька Миколи – зло! – фанатично закричала Ковальова. – Килину вбив ти! Її смерть…
– Смерті немає, – спокійно перебив її Прародитель смерті.
– Що ж це у вас, за що не візьмешся, – нічого немає!
– прошипіла вона з гнівливим скреготливим сарказмом і, щойно сказавши, усвідомила безумний парадокс: у цій їхній дивній суперечці вона була здивованим Дияволом, а Диявол – запеклим матеріалістом Бездомним і Берліозом в одній особі!
– Знову ваш Михайло Опанасович… – мовив повагом її диявольський співрозмовник тоном нудьгуючого літературознавця. – Але я вже казав: це не мій улюблений твір. Немає ніякого Диявола, вельмишановна Маріє Володимирівно! – переконано повідомив її Диявол.
– Що? – розкрила рот вона.
– Диявол – це Санта-Клаус, – незадоволено буркнув брюнет.
– Що? – защокало Марійку Ковальову, яка судомно роздумувала: хто з них двох щойно збожеволів?
– Казковий дід, – ввічливо уточнив божевільний Сатана, – чиє обличчя посміхається на всіх різдвяних листівках, вітринах і коробках із подарунками… Він такий популярний, що, здійснюючи обряди на його честь, більшість із вас просто забувають, чий, власне, день народження вони святкують.
– Різдво Христове? – вона вже нічого не розуміла!
– Ви споминали Його рівно двадцять разів, відколи я вас знаю. І не згадали жодного разу.
– Бога? Так хто ж ви, нарешті? – не витримала нерозуміння Марійка. – Вогняний Змій? Воланд? Демон?
– Можете називати мене так, – урвав він мову знудженим жестом руки, – якщо вам буде від цього легше. Демон. Димитрій, Дем’ян, Ян… Я звик. Але я всього лише дух цього Міста. Це, звичайно, не так цікаво, як те, що придумали собі ви, – Вогняний Змій, який обертається на прекрасного юнака, що спокушає юних дів і приносить криваві жертви. Люди не в змозі побачити істину, тому що вона занадто…
– Страшна, – прошепотіла Марійка.
– …занадто нудна, – посміхнувся він без тіні веселощів. – Нудьга – ось головна проблема нинішніх homo Sapiens. Я завжди казав це Килині. Але вона не вірила мені. Вона занадто вірила в людей і не хотіла зрозуміти: вони змінилися, вони вже не здатні сприйняти правду.
– Яку правду? – безнадійно заплуталася вона. – Ти – Батько брехні! Ти погубив Мира. Він написав про тебе! І описав тебе. «Один у трьох особах, і він – обман»!
– Він описав тебе, – стомлено констатував триликий. – Ви так і не зрозуміли, шановна Маріє Володимирівно? Він був упевнений, що Диявол – ви! Три відьми, що допомагали йому. І погубили його!