Меч і хрест
Шрифт:
«Тому вас і називають сліпими – ви шукаєте Бога на стелях своїх церков, замість того щоб просто подивитися на небо…»
Марійка безнадійно подивилася на небо крізь каламутні лінзи сліз – небо темніло, вона не бачила там ніякого Бога.
«Тепер тобі потрібно навчитися бачити. І перестати мучитися нескінченними запитаннями і терзатися, не в змозі знайти на них відповіді, адже, щоб отримати їх, досить лише роззирнутися на всі боки…»
Марійка роззирнулася – люди на ближніх лавках витріщалися на неї, – хто з цікавістю, хто несхвально, хто співчутливо. А поряд
– Що сталося? Може, допомога потрібна? – спитала одна, щойно Марійка перетнулася з нею поглядом.
На ній було синє плаття й яскраво-червоні черевики.
– Образили? Чи гроші загубила? Чи хворий хтось? – жалісливо спитала друга, зовсім юна, мабуть, навіть молодша за Марійку.
І їхнє співчуття здалося Марійці нелогічно явним, змусивши запідозрити добру парочку в приналежності до якоїсь псевдохристиянської секти.
– А ти піди свічку постав «за здравіє»… – запропонувала перша, остаточно укріпивши Марійку в її підозрах.
Дівчина невпевнено простягнула до Марійчиної голови жалісливу руку. Марійка неприязно відсахнулася від неї й заревла ще дужче, заперечливо хитаючи головою.
«Свічку! Яку свічку! Куди?..»
– Або хочеш, я сходжу? – запропонувала перша швидко, так і не доторкнувшись до Марійчиного волосся. – Тут Володимирський за рогом. Ти тільки скажи, як хворого звати?
– Марійка. Марія… – схлипнула Марійка. – Ти, правда, можеш? Поставте, будь ласка! – Вона заходилася знервовано шукати гроші, несподівано діставши немічну надію на нелегальне чудо.
– Не треба, що ти! Це ж п’ятдесят копійок, – здивовано відхилила дівчина в червоних черевиках зім’яту, залежалу гривню. – Ми однаково в той бік ішли. Марійка, значить? – діловито кивнула вона. – І я теж Марійка, як твоя мама. Чи подруга? Нічого, видужає…
– Навряд, – тихо хлипнула відьма. Далі говорити вона не змогла, тільки затрясла губами.
– Видужає обов’язково! – оптимістично запевнила її друга, заглядаючи під сльозливе тремтіння рудих вій. – Сьогодні вночі Володимирський горів! Ти чула? Та не згорів. Уявляєш? Значить, і не такі чудеса бувають…
– А ви – віруючі? – боязко уточнила Марійка.
– Ну, як усі, – мовила повагом друга.
– У церкву ходите?
– Ну не те щоб ходимо… Тобі вже легше? Тоді ми підемо. Добре? – Перша всміхнулась їй і все ж погладила її по потилиці. – Не плач. Гаразд?
Марійка дивилась їм услід. Її горло раптом очистилося від сліз, а всередині, як після дощу, було волого, в’язко, але ясно.
Тривожно, але не безнадійно. Здивовано…
«Треба ж, ішли у своїх справах. Бувають же такі… Вони не збрешуть, поставлять! І, можливо, він почує і…»
«Боже, яка я дурка!»
«Він УЖЕ почув!»
У шлунку стало тепло й гірко, наче вона враз випила склянку терпкого червоного вина, і знову захотілося плакати, але вже по-іншому. Вона невідривно дивилася на спини дівчат. І несподівано уявила собі, як за сім хвилин входить за ними – до свого найкрасивішого у світі Володимирського собору – крізь величезні чорні двері, з масивним барельєфом Святого Володимира і його не менш святої бабусі Ольги, – щоб, зробивши п’ять кроків од входу, різко розвернутись і побачити «Страшний суд» і Вогняного Змія, що звивається в пеклі. А потім подивитися ліворуч на грішного і сліпого князя, що прозрів у момент хрещення, а прийняв віру після того, як був покараний
Вона побачила це так виразно, що могла розглянути і блакитну сорочку Андрія. І щедро розшите коштовними каменями золото-князівське вбрання. І візерунок зеленого килима з витканим на нім довгохвостим павичем. І того самого похмурого бородатого боярина, що стояв недалеко від князя, в довгополому зеленому із золотом вбранні, притримуючи величезною рукою руків’я меча в золотих піхвах.
«Хрещення киян» було наповнене силою-силенною облич, суворих, серйозних, переляканих, приголомшених, збентежених, але лише одне це, нахмуреноброве, настійно вимагало від неї відповіді…
«Та це ж мій Добриня! – відповіла вона. – Добриня-Васнецов!»
«Ось чому горів Володимирський!»
«Добриня і меч були зображені двічі!»
Але…
«Справа ж не в мечі!»
«Справа не в тому, що він був правою рукою Володимира й бився за віру з мечем у руках, а в тому, що він, можливо, і був перший русич, який полюбив Бога вище земної любові».
Тоді як сам хреститель, можливо, й віру-то прийняв лише для того, щоб одружитися з прекрасною візантійською царівною Анною. Чи ще гірше…
Ось!!!
Ось питання, що мучило Добриню-Васнецова! Не дивна річ, що Віктор Михайлович поставив це питання поряд із Володимиром у Свято-Володимирському соборі!
Володимирському… Марія Володимирівна раптом спантеличено втупилась у зморщену гривню у своїй руці з жовтолицим Володимиром Великим у карбованому вінці, й підвела прозріваючий погляд на «християнський» сквер університету Св. Володимира, де, за задумом губернатора й митрополита, і мав стояти Володимирський храм, розділений з універом Великою Володимирською вулицею.
«Володимир!» – немов хтось нав’язливо шепотів їй у вухо це ім’я три дні підряд.
«Ви від Володимира Федоровича?»
І вбитий митрополит лаври – теж Володимир.
І фото WLADIMIR WYSOCKI, KIEW!
І тато… І його тезко-слідчий…
І Васнецов жив на Володимирській вулиці. І «Олександра Володимирівна дітей у Володимирський парк на прогулянку повела…».
Туди, де на Володимирській гірці під пам’ятником Клодта призначив їм зустріч той, що перестав бути анонімом, К. Д. Призначив і не прийшов, тому що не міг допомагати… Та нічого він не призначав! Він запропонував «прогулянку під захід сонця». А вони негайно угледіли те, що «інтригує» і «розбурхує»… Хоча всі пишномовні слова нічноокого брюнета слід було розуміти абсолютно прямо. І Мир опинився біля її ніг, в найпрямішому значенні слова. Будинку слід було ввічливо сказати «здрастуйте». А ланцюг не треба знімати, тому що… Це неважливо, потім. Було щось іще… Головне!