Меч і хрест
Шрифт:
– Мамо! – запанікувала Марійка, що зрозуміла лише одне: допомоги не буде! – Що ж нам робити?! Річ же не в мечі! Таких мечів було тисячі! Річ у тому, хто бився ним. А ми – не богатирі! Навіть близько не богатирі! І якщо сьогодні з-під бетону вилізе ЗМІй, нам потрібний не меч, а гранатомет… Треба зателефонувати в міліцію! Треба збрехати… Дарина придумає щось! Треба оточити Кирилівку!
– Сила не може перемогти силу, – скривився брюнет так різко, гидливо й безнадійно, мовби вона була закінченою ідіоткою, яка так і не утямила елементарні 2 + 2. – Але ви сліпі та глухі. Ви – занадто люди. Ви – троє… Та все ж уперше він помилився у своєму виборі…
– Батько?! – зойкнула Марійка. – Чий?
Але на «вайте» її співрозмовника вже не було в залі.
І Марійка, прикута до ваги меча, навіть не спробувала бігти за ним услід.
Марійка насилу запхала меч назад у піхви. Меч був грубий і темно-срібний, а піхви – позолочені й різьблені, занадто гарні – з іншого століття. Так і є, адже Васнецов уклав старовинну і непідробну зброю грубого десятого століття в казково-золоте, увите химерним орнаментом, уявлення про нього. І ремінець на піхвах був зовсім новий. Ривком перекинувши його через плече, Марійка взяла за ручку свій рюкзак і повільно побрела до виходу. Охоронець провів її задумливим поглядом, не зробивши спроби зупинити. Напевно, Дмитро Владиславович попередив його, та й серед експонатів київського Російського музею, що охороняються ним, не траплялося старовинних мечів.
Ковальова похнюплено дійшла до Миколаївського скверу, розкресленого колись садівником Христіані, й безсило опустилася на лаву. Її тіло і вчинки існували окремо від неї, тоді як набряклий і ватний розум відчужено поглядав на них звідкілясь збоку. Безкінечний густий і в’язкий страх закостенів, перетворившись на важке безсилля, що тиснуло до землі. Треба було спіймати таксі, помчати на допомогу Дарині… Але яку допомогу вона надасть їй, притягнувши раритетну й легендарну залізяку, яку жодна з них ледве чи спроможна відірвати від землі? Марійка не знала, кого нічноокий вважав своїм нездатним на помилку Батьком, але точно знала: він таки помилився!
Три князі! Три богатирі! І хто?
Хто?!
Втомлена від життя красуня, безшабашна співачка з клубу «О-йо-йой!» і книжкова дівчина-слабачка, що примудрилася забути азбучну билину: Змія переміг Добриня!
Марійка сумно подивилася на університет, до якого не ризикнула вступати колись, – пофарбований у кольори орденської стрічки Святого Володимира – червоний із чорними деталями.
«Ну і правильно не ризикнула, – спробувала мазохістськи добити себе вона. – Такі, як ти, можуть бути відмінницями тільки в педі. А в універі Святого Володимира тобі б хутко пояснили, який із тебе історик».
Але укол не зачепив самолюбства – вийшов надто слабким і тупим. Ну забула, і що з того? Дивно, що за цей нескінченно довгий день вона не забула, як звуть її саму. А згадала б билину, однаково б прийшла сюди і воскресила автопортрет Васнецова, який вважав, що, на відміну від Богоматері, богатирів можна писати з кого завгодно!
Але обуритися легковажним вчинком Васнецова теж не вийшло. Не був Віктор Михайлович легковажним і ким завгодно не був. І там, за червоним рогом стіни Володимирського університету, навпроти університетського ботанічного саду, стоїть і понині розписаний ним найкрасивіший у світі Володимирський собор. І щоразу, заходячи туди…
«О, ні!»
«Ні!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!»
Марійка страшно вищирила щелепу і схопилася за груди. Серце затиснуло в плоскі металеві лещата і вже не відпускало.
За все своє недовге життя Марійка жодного разу не завдавала собі клопоту власним віросповіданням, але, як і більша частина слов’ян, була латентною православною і віруючою на певному, недоступному свідомості, цивілізації та цинізму рівні. І там, біля воріт Печерського монастиря, ця незатребувана частина Марійчиного єства осоружно скімлила про щось незатишно-неправильне і знобливо-соромітне.
Але не непоправне!
Тому що Марійка Ковальова могла прожити свою долю й без Свято-Печерської Київської лаври, та, мабуть, і без усіх незліченних церков Києва – і існуючих, і зруйнованих, і відновлених знову. Але від думки, що вона ніколи не зможе зайти в найпрекрасніший у світі Володимирський собор, вона відчула себе приреченою, без надії на помилування. І нараз абсолютно виразно й безкінечно усвідомила: всі чудеса, так щедро даровані їй долею, – ніщо, ні! – безповоротне і страшне прокляття, якщо плата за них – ніколи в житті не увійти до СВОГО НАЙПРЕКРАСНІШОГО У СВІТІ ВОЛОДИМИРСЬКОГО СОБОРУ!
«Але що я такого зробила?! Що?!» – заволала вона.
«І ти ще запитуєш?»
Адже вона радісно кинулася в безодню, щаслива від того, що збуваються її казки та мрії.
«Але не радійте цьому!»
Вона прийняла у свої обійми вічне Місто, що здалось їй казковою скринькою з прадавніми і прекрасними чудесами…
«Моє Місто – не подарунок вам, а прокляття!»
«…бо ваш порятунок лежить там, куди вам більше немає вороття».
У церкві!
У минулому житті!
І зараз вона раптом сліпучо збагнула, чому так розізлився її сувороокий співрозмовник, почувши незграбне белькотіння про зброю та оточення Кирилівки.
«Пітьму перемагає лише світло».
А вона більше ніколи не ввійде до Володимирського собору!
«Ніколи! Ніколи! Ніколи!»
І тут Марійка, нарешті, заплакала ридма. Заплакала запоєм, з ненавистю зім’явши прокажене обличчя руками. Вона не плакала відтоді, коли дізналася про смерть Рити. Це було позавчора. Але відтоді минула вічність. І вона не плакала ні за Миром, ні за дядьком Миколою, ні після ганебної наруги в Кирилівських печерах. Вона стала сильною, сама не помічаючи того, і була сильною доти, поки не зрозуміла: ця сила – обман, бездарний обман! Крадійство!
«Тут інша сила потрібна, набагато більша…»
А вона – безсила, вона – найнемічніша і найубогіша людина на землі, бо навіть найнемічніший і пропащий може ввійти до церкви й попрохати прощення. А вона – ні!
Вона зробила щось непоправне, переступила якусь невідому їй межу, за якою вже не прощають!
Навіть той, хто прощає навіть катів, насильників і вбивць!
І це так жахливо, що решта не має значення… Нехай Місто провалюється крізь землю. Нехай вилазить Змій. Вогняний. Із п’ятьма, вісьмома, двадцятьма головами! Нехай усі загинуть. Вона, Дарина, Катя – нехай. Байдуже! Однаково немає сенсу жити, позаяк вона більше ніколи в житті не зможе ввійти до Володимирського собору. Бо віднині собор – її Страшний суд мракоборця Володимира, що прихистив у своєму домі вигнані з Михайлівського мощі гонительки відьом Варвари, і сам Господь уже викреслив її зі списку людей, поставивши тавро: відьма!