Імена твої, Україно
Шрифт:
на русском, французком и латинском языках… Одна
из его работ посвящена вопросу о возможности
прививки чумы («Memoire sur L’inoculation de la peste
», Paris,1782). Сегюр, французский посол в России,
рассказывает, что Самойлович, сделавший себе несколько
таких прививок и просивший разрешения
расширить опыт, чрезвычайно раздражил этим Екатерину
и подвергся немилости».
Двічі марно клопотав про нагородження
поранений в руку і груди Суворов, якого лікар
поставив на ноги. Зате коли Данило Самойлович вигнав
злодюгу німця-аптекаря, його самого залишили
безробітним. Зрозуміло, про це знала Софія-Фредеріка-
Августа Ангальт-Цербська, вихрест у православ’я
із вигоди, вбивця власного чоловіка, аби самій зійти
на престол, яку ще іменували Катериною ІІ.
Даремно Данило Самойлович писав чоловіковбивці:
«Я перший заснував і облаштував Витівський,
нині Богоявленський госпіталь, де з 1788 року по
травень 1790 р. були на руках моїх 16 тисяч хворих
військовослужбовців, обезсилені важкими хворобами.
Із них вилікувано 13 824 і залишилось на травень
1038 осіб. Я хворий, маю дружину і двох малолітніх
102102
дітей. Прошу вас мене трудовлаштувати чи призначити
пенсію…»
На той час Данило Самойлович був обраний членом
академій Паризької, Марсельської, Тулузької,
Діжонської, Мангеймської, Туринської, Падуанської
та інших – тринадцяти академій, в тім числі Російська
вважала за честь мати такого серед своїх рядів.
Багато віків людство боролося з неймовірним жахом
чуми. Лише в шостому столітті, у часи Візантійської
імперії, вона забрала понад сто мільйонів життів,
мільйони й мільйони гинули в часи наступні. То
ж сказане знаменитим французом про сина чернігівського
священика «величний благодійник людства»
однаковою мірою справедливе для обох – одесита,
єврея за національністю Володимира Хавкіна і українця
з Чернігівщини Данила Самойловича.
103
ЛИШ ПРАВДА
ЗОСТАНЕТЬСЯ
У сирому грудневому повітрі пріле осіннє листя
пахло старим вином, інколи з’являвся на хвильку просіяний
через дрібне ситце дощик, але лише на хвильку,
бо засоромлено враз зникав – загуляла, забарилася
десь зима, осінь же зовсім втомилася. Священик в
облаченні, готовий до служби Божої, довгенько стояв
біля нового дубового хреста
ім’я Пилипа Морачевського, священик таки змерз
від цієї безпросвітної сирості, аж обличчя синіло. Нарешті
почав підходити і під’їжджати люд, юрмилися і
впівголоса гомоніли.
– А чого то священик так рано прийшов? – дивилися,
як з авто сходили знайомі і незнайомі люди,
інші священики, незнані в їх селі Шняківці.
– То ж отець Василій із сусіднього села Сальне…
Він ще раніше казав, що не дозволить правити Київському
патріархату. Неканонічні, мовляв, священики,
і правлять не церковнослов’янською, а українською.
Отець Василій з Московського патріархату…
– Дивні діла на світі – Бог один, православ’я
одне, а хіба ж то гірше молитися рідною мовою? Та
ще й через півтора десятиліття з часу відновлення незалежності
на Україні?
…Пилип Морачевський із забуття рідним краєм
повертався своїм ім’ям. На занехаяному цьому пустирі
світилася куполами колись церква, а на цвинтарі
біля неї ховали шанованих земляків. Вічний спокій в
їх числі тут знайшов і Морачевський. Та вічним не судилося
бути цвинтарному спокою – прийшли російські
більшовики і, як колись татаро-монголи, церкву
знищили, а могили зрівняли з землею.
Сьогодні, після семи десятиліть чингізханського
нашестя, нарешті здійнявся хрест над могилою першого
перекладача Євангелія українського мовою Пилипа
Морачевського.
Де, на яких шляхах, на яких дорогах запала в душу
мрія перекласти святе письмо? Навчаючи математи
Пилип
Морачевський
104104
ки в Сумах, де селянських дітей в повітових школах
зросійщували тупо, без вигадки й тіні сором’язливого
лукавства, вчителюючи в Луцькій гімназії, де волинську
юнь по черзі то полонізували, то русифікували,
а вона опиралася, як опирається молоде дерево, яке
пригнули до землі, ще й ногою наступили, а воно однаково
випростається і тягнутиме гілки вгору? Чи в
часи вчителювання у Кам’янці-Подільському, або
в Ніжині? А може, навіть раніше, ще навчаючись в
Харківському університеті, що вважався тоді «другими
Атенами»? Тут викладав Срезневський, Костомаров,
а ректором був Гулак-Артемовський.
Певно, вже ніхто не знатиме. Тільки після кількох