Мене називають Червоний

Памук Орхан

Хоча я й не довіряв Карі, проте не перешкоджав йому зухвало розглядати виконані мною малюнки й кімнату, де мешкав. Знаю: моя пиха приголомшує кожного, однак я заробляю найбільші гроші, отже, я — найкращий маляр! Це так, бо Аллах захотів, щоб малюнок ніс радість, аби показати справді зрячому, що радість — це світ.

13. На мене кажуть — Лейлек

Був час обіднього намазу. Хтось постукав у двері. Дивлюсь — Кара. Знався з ним аж-аж у дитинстві. Ми обнялись. Він змерз, увійшов до хати. Я навіть не спитав його, як знайшов мій дім. Дядько послав його до мене вивідати, чому зник Заріф-ефенді, де він може бути. Одначе Кара прийшов не тільки за цим, приніс звістку про майстра Османа й сказав, що має до мене запитання. Майстер Осман вважає, що справжнього маляра з-поміж інших вирізняє час, час, відведений його малюнкові на існування. Яка моя думка? Послухайте.

МАЛЮНОК І ЧАС

Усім нам відомо: маляри з давніх-давен сприймають світ так, як дивляться на нього нинішні європейські художники-ґяури. Наприклад, ті ж арабські майстри малювали все: побачили бродячого собаку на вулиці або прилавок із торговцем пахучої селери — й відтворили на папері. Але нинішні європейські майстри-ґяури — далекі від поняття стилю. яким так зарозуміло хизуються.

Світ на їхніх картинах такий нудний та обмежений, ніби в ньому тільки й є, що собаки та селера. Згодом відбулися ще деякі події в мистецькому світі, й зрештою, він змінився до невпізнання. Звідси я й почну свою розповідь.

ТРИ ІСТОРІЇ ПРО МАЛЮНОК І ЧАС

Алеф

Триста п'ятдесят років тому, холодного дня місяця лютого Багдад упав під натиском монголів і був безжально пограбований. Ібні Шакір, герой нашої оповіді, на той час уважався найславетнішим, наймайстернішим каліграфом не лише на всьому арабському просторі, а й на всьому ісламському. Незважаючи на свій молодий вік, уже переписав більшість Куран-и Керімів, двадцять дві переплетені книги для славетної Багдадської бібліотеки. Ібні Шакір вірив, що його книги існуватимуть до кінця світу, тому жив, уважаючи час вічним. Упродовж кількох днів вояки монгольського правителя Ґулаґуна шматували, палили й викидали у води Тиґру ті легендарні книги, котрі так і залишилися невідомими для нас. Ібні Шакір же тим часом у поті чола при блідому сяйві свічки працював над останньою зі своїх книг. А рано-вранці піднявся на мінарет мечеті Халіфе «розім'яти» очі, стати спиною до сонця й подивитися на західний горизонт — так протягом п'яти віків боролися зі сліпотою арабські каліграфи, які теж вірили в майбутнє та безсмертя своїх книг. І тут, на балконі мінарету, майстер зрозумів, що в півтисячолітньої писемності більше немає майбутнього, настав час її загибелі. Він побачив, як жорстокі ординці Ґулаґуна захопили Багдад, але залишився стояти на верхівці мінарету. На його очах спустошували й спопеляли місто, вирубали шаблями сотні тисяч жителів, убили останнього з ісламських халіфів, котрі впродовж п'ятисот років правили Багдадом, ґвалтували жінок і — палили бібліотеки, десятки тисяч книг викидали в Тиґр. Через два дні у вирі смороду трупів та передсмертних стогонів Ібні Шакір дивився, як тече Тиґр, почервонілий від розмитого чорнила викинутих книжок. Тоді ж подумав, що навіть не намагався чинити опір погромам і розрусі, нищенню шедеврів. Каліграф поклявся, що більше ніколи не виведе жодної літери. Якась внутрішня сила штовхала його передати свій біль та побачену трагедію мистецтвом малюнка, яке ще вчора вважав блюзнірством, бунтом проти Аллаха. На папері, з яким ніколи не розлучався, він відтворив побачене з мінарету. Завдяки дивному прозрінню цього майстра ось уже впродовж трьохсот літ після монгольської навали нас вражає сила ісламської мініатюри, її відмінність від язичницького та християнського живопису. Ібні Шакір зобразив світ з висоти Аллаха, намалювавши лінію горизонту. Після спустошення Багдада спраглий мистецтва Ібні Шакір зі своїми роботами в руках помандрував на північ, туди, звідки прикочувала монгольська орда. Там він опанував техніку китайського малюнка. За це ми теж маємо бути вдячні йому… Тепер зрозуміло, що вічність часу, сподівання, котрі жили в серцях арабських краснописців півтисячоліття, втіляться не в письменах, а в малюнку. Так. Розділені на дрібні частини томи книг зникають, але сторінки з їхніми ілюстраціями потрапляють в інші оправи, в інші видання, своїм нескінченним існуванням вони завжди відображатимуть світ Аллаха.

Ба

Усе повторюється, тому людина старіє, вмирає, зовсім не помічаючи, як збігає час. Здавна й понині світ зображають одні й ті ж самі малюнки, одні й ті ж самі літературні твори, ніби часу не існує взагалі. Як і колись, коротка історія самаркандця Саліма описує «перемогу» невеликої раті Фахір-шаха над раттю хана Селахаттіна. Хан Селахаттін, потрапивши в полон, був до смерті замордований Фахір-шахом. Після цього переможець насамперед, за традицією, навідався до бібліотеки та гарему небіжчика. В бібліотеці досвідчені палітурники шматували книжки покійного хана, перемішували сторінки й переплітали їх заново, каліграфи всюди заміняли напис «хан Селахаттін, що перемагає завжди» на «всепереможний Фахір-шах», маляри стирали на малюнках майстерні зображення обличчя хана, котре віднині належало забуттю, й виводили молоде обличчя Фахір-шаха. В гаремі шах відразу легко знайшов найвродливішу з жінок хана. Проте він не хотів оволодіти нею силою, як переможець, бо був людиною вишуканою, знався на книжках та мистецтві. Шах вирішив завоювати її серце словами. Красуня ж з красунь, дружина покійного хана, Неріман-султан, чиї очі не просихали від сліз, жадала від майбутнього чоловіка, Фахір-шаха, тільки одного: залишити, не стирати обличчя покійного хана, зображеного як Маджнун поруч із нею, Лейлою-Неріман-султан. Це була ілюстрація до книжки про Маджнуна та Лейлу.

Її чоловік роками видавав книжки, бо вірив, що вони дають йому право на безсмертя. Тож хоча б одна сторінка мала обстояти це право хана на вічне життя. Таким було бажання Неріман-султан. Переможець Фахір-шах великодушно погодився його виконати, й маляри не зачіпали оту єдину ілюстрацію. Неріман віддалася Факіру, й невдовзі вони покохали одне одного, забувши минулі незгоди. Однак Фахір-шах не міг забути малюнка з Маджнуном і Лейлою. Ні. Він не відчував занепокоєння або ревнощів через зображення своєї дружини разом із колишнім чоловіком. Але це була ілюстрація до легенди, котра пройшла крізь століття, й шаха гризли думки, що він сам не зіллється з дружиною у вирі нескінченності часу й безсмертя.

П'ять років роз'їдав його душу хробак сумніву. Якось після безсонної ночі кохання з Неріман він, наче злодій, зі свічником у руках прокрався до власної бібліотеки, розгорнув книгу про Маджнуна та Лейлу й замість обличчя покійного чоловіка Неріман намалював своє. Проте, як і зі всіх ханів — любителів живопису, маляр із Фахір-шаха був ніякий, тому зображення вийшло далеким від досконалості. Зранку бібліотекар, відчуваючи щось неладне, заглянув у ту книжку. І він таки оприлюднив, що замість хана Селахаттіна напроти Неріман-Лейли з'явився зовсім інший образ, але образ не Фахір-шаха, а його найпершого ворога молодого красеня Абдуллах-шаха. Чутка дійшла до вояків Фахір-шаха, й ті геть занепали духом, та вона окрилила Абдуллах-шаха, молодого, агресивного володаря сусідньої держави. В першому ж бою він розбив Фахір-шаха, заволодів гаремом і бібліотекою переможеного правителя й став новим чоловіком вічно чарівної Неріман-султан.

Джім

У колі художників часто можна почути історію про маляра Узуна

Мехмета зі Стамбула; в Персії його іменують Мухамедом Хорасанським. Ця оповідь є наглядним прикладом довгого життя й сліпоти, а по суті притчею на тему «малюнок та час». Цей маляр став підмайстром уже в дев'ять років і малював протягом ста десяти літ, з дитинства до глибокої старості, поки отемнів. Найвагомішою його особливістю була відсутність будь-яких особливостей. Я не бавлюся перед вами словами, а від щирого серця згадую майстра добрим словом. Хоч би що він намалював, усе в нього виходило в стилі древніх малярів. Власне тому був найвидатнішим. Скромний Узун Мехмет цілковито віддавався мистецтву, яке — вважав — має служити Аллахові. Завжди уникав чварів, якими жив цех, та спокуси стати головним маляром, хоча й заслуговував на це звання своїм віком. Всі свої сто десять малярських років він, забившись у куток, терпляче заповняв порожні кути сторінок, малював траву, тисячі листочків дерев, кучеряві хмарини, нечесану кінську гриву, цегляні стіни з нескінченними узорами на них, котрі постійно повторювалися, десятки тисяч одних і тих самих облич із розкосими очима та витонченим підборіддям. Узун Мехмет перебував у блаженному спокої. Тихий і непомітний, ніколи не прагнув до стилю та особистісного в мистецтві. На себе він дивився як на річ у домі хана чи принца, якому служив. Поки хани, шахи перерізали один одному горлянки, а маляри змінювали міста, переходячи до рук нових господарів, як гаремні жінки, Узун Мехмет у черговому малярському цеху проявляв свою терплячість, виводячи у заданому стилі листя, траву, звивисті скелі. Йому вже стукнуло вісімдесят, і в очах інших він перестав бути смертним — вірили, що Узун Мехмет прийшов із легенд, які відтворює на папері. Дехто твердив, що він живе поза часом і ніколи не вмре. Він не мав ані власного дому, ані батьківщини, ночував у кімнатах малярського цеху та наметах і ввесь час сутулився над паперами. Проте, незважаючи на таке існування, досі не осліп. Диво — час для нього зупинився, — так пояснював це дехто. Інші ж запевняли, що він — давно сліпий, однак усе відтворює по пам'яті, тому для малюнків йому більше не потрібен зір. Узун Мехмет ніколи не кохав і не був коханим, не знав сімейного щастя. Й ось у віці ста дев'ятнадцяти років у малярському цеху шаха Тахмаспа він зустрів шістнадцятирічного підмайстра, напівкитайця-напівхорвата — з лиця кров з молоком, вродливого, наче місяць, з розкосими очима та гострим підборіддям; він ніби зійшов із тих малюнків, які Узун Мехмет виводив цілих сто років. Тож не дивно — старий маляр з першого погляду закохався в неймовірної краси юнака. Щоб заволодіти його серцем, Узун Мехмет, як це зробив би кожен закоханий, вліз у чвари та інтриги художників у боротьбі за владу, з головою пірнув у багно хитрощів і облуди. Столітнє праведне життя зійшло нанівець, і міф про його вічність у нескінченному часі лопнув. Якось надвечір, коли він спостерігав за чарівним підмайстром, його продув холодний тебрізький вітер. Наступного ранку він чхнув і тут-таки отемнів. А два дні по тому, скотившись з високих кам'яних сходів малярського цеху, розбився на смерть.

* * *

— Я знаю ім'я Узуна Мехмета з Хорасана, але цієї історії не чув, — промовив Кара.

Він зрозумів, що оповідь скінчилася, й натякнув, що не пропустив жодного слова. Ця репліка прозвучала ввічливо. Я трохи помовчав — нехай надивиться на мене. А сам не переставав малювати. Я взявся за пензель, ще коли почав розповідати другу історію. Мене бісило, якщо руки не при ділі. А стукіт у двері перервав мою роботу.

Біля мене мовчки сидів мій красивий підмайстер, який ловив кожен мій порух і ввесь цей час слухав мої оповіді. Він завжди був поруч, змішував фарби, заточував писала й стирав зрідка допущені мною помилки.

З іншої кімнати чувся шум. Там була моя дружина.

— О… о, — сказав Кара, — тут падишах стоїть.

Кара здивовано дивився на малюнок. Я ж удавав, ніби нічому дивуватися. Хоча, чесно зізнаюся вам: є чому. Ми робимо ілюстрації до «Сурнаме» про врочистості з нагоди обрізання принців. І на всіх двохстах малюнках падишах сидить, спостерігаючи протягом п'ятдесяти двох днів, як перед ним унизу, під галереєю, проходять ремісники, ремісничі цехи, простолюдини, вояки, ведуть злочинців. Однак лише на моїй ілюстрації султан стоїть, кидаючи в натовп гроші з торбин, набитих флоринами. Я зробив це, аби передати радість і захоплення юрмиська, яке за гроші душить одне одного, гамселить кулаками, копає ногами й, збираючи флорини, світить догори задницею.

— Якщо тема малюнка — кохання, то треба творити кохаючи, — почав я. — Якщо там біль, то наповни його болем. Однак біль не передається людиною чи її слізьми, а твоєю внутрішньою єдністю із зображенням. Воно непомітне з першого погляду, але його відчувають. Я не зобразив людини із вказівним пальцем у роті — сотні малярів століттями творили такі дивовижні, на їхню думку, малюнки. Тим не менше, вся моя ілюстрація — незвичайна.

Кара, чогось дошукуючись, розглядав мої речі, малярське причандалля, все, що стосувалося мого життя. Я простежив за поглядом гостя й подивився на власне житло його очима.

Пригадуєте, певний час у Тебрізі й Ширазі малювали палаци, фортеці, лазні. Маляри неначе велетенською дивовижною бритвою розрізали їх посередині, аби показати, що нічого не приховаєш від всевидющого великого Аллаха. Крізь стіни було видно найпотаємніші закутки оселі, кухонний посуд, склянки, папуг у клітках, подушки, на котрих сиділи розкішні красуні, які за мурами ніколи не бачили сонця. Кара заворожено розглядав такий малюнок. Потім знову, ніби допитливий читач, вивчав кімнату: фарби, папери, «Кияфетнаме», [93] проілюстроване мною для європейських мандрівників, сторінки непристойної книги й малюнки зі сценами в ліжку, таємно абияк створені мною для одного паші, червоні-пречервоні каламари зі скла, бронзи, глини, ножі для застругування писал із золотими головками, мого вродливого підмайстра.

93

Кияфет— зовнішність, вбрання, кияфетнаме — описання зовнішності (араб., тур.).

— На відміну від майстрів попередніх поколінь, я часто бачив війну. Дуже часто, — промовив я, аби своєю присутністю заповнити мовчанку. — Бойові механізми, гармати, раті, трупи. Я розмалював стелі всіх наметів наших пашів та султана. З поверненням раті з походу до Стамбула саме я зображав забуті всіма вояцькі могили, розрубані пополам трупи, змішання ратей у бою, нещасних вояків-ґяурів, котрі з оточених фортечних веж із жахом дивляться на наші полки та гармати внизу, на дезертирів, покараних на горло, ошалілих коней, які несуться галопом. Я запам'ятовую все, що підмічає око: нові млинки для кави, ніколи до цього не бачені, круглі вікна, гармати, новий курок на європейській рушниці, хто в який колір одягнутий на бенкеті й що їсть, як і на що поклав руку…