Мене називають Червоний
Шрифт:
— А чого навчають твої три притчі? — прискіпливо, з відтінком вимогливості запитав Кара.
— «Алеф», — почав я, — перша оповідь, де фігурує мінарет, говорить, що хоч би яким був хист маляра, але ідеальним малюнок робить час. «Ба» — оповідь на тлі книг і гарему — показує, що за межі часу веде всього один шлях — майстерності та малярства. А за третю історію тепер скажи сам.
«Джім!» — упевнено вигукнув Кара. — В цій притчі про старого майстра поєднуються «Алеф» та «Ба». Вона вчить: якщо майстер почав нехтувати праведним життям та бездоганністю малюнка, то його час скінчився й він помирає.
14. На мене кажуть — Зейтін
Це було після обіднього намазу. Страшенно поспішаючи, однак із задоволенням, я виводив лиця солоденьких хлопчиків. Аж тут постукали в двері. Моя рука схвильовано затремила й випустила писало. Я обережно відклав убік робочу дошку й мерщій кинувся до дверей, нашіптуючи молитву перед тим, як їх відчинити: мій Аллаху… Зараз я вам, тим, хто не з нами, не в книжці, розповім, у чому річ. Ви вже майже живете в отому нашому брудному й жалюгідному для Аллаха світі, поміж ницими рабами нашого падишаха. Тож від вас важко приховати: індійський падишах, найзаможніший на землі шах Акбар-хан, наказав видати для себе, для душі, книгу, якою б захоплювався цілий світ. На всі чотири сторони нашого ісламського простору послав він вістки, щоб світочі малярської справи прибули до його палацу. Вчора до мого дому навідалися були гінці й запросили мене до Індії. Я відчинив двері: ні — не вони. Кара. Хлопчина з мого дитинства, я його вже давно був забув. Він ніколи не входив до нашого гурту й заздрив нам. Правильно?
Прийшов як друг порозмовляти, подивитися мої малюнки. Я прийняв його ввічливо — нехай подивиться. Нещодавно він, прощаючись, цілував руку головному маляру Осману. Великий майстер сказав йому великі слова: справжнього маляра оцінюють за сліпоту та пам'ять. Що ж, послухайте відтак мене.
Пітьма була до появи малярства, і пітьма буде після зникнення малярства. Наші фарби, хист та любов нагадують, що Аллах велів людині бачити. Пам'ятати — це знати те, що бачиш. Знати — це пам'ятати побачене. А бачити — це знати, не пам'ятаючи. Отже, малювати — це згадувати пітьму. Великі художники любили малювати, усвідомлюючи, що розмаїття всього, що бачимо довкола, народилося з темряви, тому за допомогою кольорів прагнули повернутися в темряву Аллаха. Маляр, у якого немає пам'яті, не зможе згадати ані Аллаха, ані його темряви. На малюнках усіх видатних майстрів крізь кольори струменить пошук отої первісної позачасової темряви. Так шукали її древні майстри Герата. Аби ви зрозуміли, що ж таке згадувати, пам'ятати пітьму Аллаха, я вам розповім
Книга «Nefehat-"ul "Uns'"un"un Lamii», де зібрані казання про Джамі, поета та святого, існує в турецькому перекладі Челебі. У ній написано, що майстер шейх Алі тебрізький уславився, працюючи в малярському цеху володаря Каракоюнлу [94] Джіхан-шаха. Він створив дивовижні ілюстрації до книги про Хосрова та Ширін. Наскільки мені відомо, праця над цією легендарною книгою кипіла одинадцять років; найвидатніший із найвидатніших малярів, шейх Алі показав таку майстерність, настільки геніально розмалював сторінки, як міг би це зробити лише Бехзат. Ще не була готова й половина книжки, як Джіхан-шах збагнув, що він — володар шедевру, якому в світі немає подібних. Однак шах Каракоюнлу Джіхан жив у страсі та заздрощах до молодого володаря Аккоюнлу [95] Узун Хасана, якого оголосив своїм найпершим ворогом. «Книгу завершать, і я навіть не встигну зажити слави, як мій майстер може створити для володаря Аккоюнлу, Узун Хасана, ще кращі ілюстрації, — відразу спало на думку Джіхан-шахові. Якщо шейх Алі й розмалює ще якусь книжку, то тільки для мого злісного ворога», — нашіптувало йому чуття. Шаха дедалі більше пожирала заздрість та отруював страх за власне щастя, вірніше, щоб «ніхто, окрім мене, не був щасливим!» Вихід він знайшов — убити шейха Алі, тільки-но книгу буде завершено. От тоді вже ніхто інший не матиме такої дивної книги. Але одна його гаремна красуня-черкеска мала добре серце й підказала шахові, що достатньо осліпити маляра. Джіхан-шах відразу присвоїв цю ідею собі й розтрубив про неї придворним лакузам. Його рішення донеслося й до майстра шейха Алі, проте той не зупинився на півдорозі, не покинув працю над книжкою й не втік із Тебріза, як учинили б сякі-такі маляри. Він навіть не став сповільнювати темпи роботи чи малювати гірше, аби зволікти час. Ішов прямим шляхом, не збиваючись на манівці. Щохвилини зростали натхнення та віра, з якими він працював. Один у своєму домі, він брався за пензель після вранішнього намазу й не випускав його з рук до пізньої ночі, поки на очах виступали пекучі сльози, У сяйві канделябра він невпинно виводив тих самих коней, кипариси, закоханих, драконів і прекрасних принців. Переважно зразками для нього служили ілюстрації древніх великих майстрів Герата, але не раз він і сам створював не менш талановиті малюнки. Врешті книгу для шаха Каракоюнлу Джіхана було завершено. Як і очікував маляр, його спершу обласкали почестями та золотом, а потім отемнили гострою довгою шпилькою від сургуча. Ще не вщух його біль, як шейх Алі покинув Герат і явився перед правителем Аккоюнлу Узун Хасаном. «Так. Я — сліпий, — сказав він йому, — проте за останні одинадцять років у моїй пам'яті відклався кожен неперевершений малюнок тої книжки, над котрою працював. Мої руки запам'ятали найменші порухи писала та пензля. Я можу їх повторити, байдуже, що сліпий. Мій повелителю, книга, що я розмалюю для тебе, буде найпрекраснішою з усіх, які коли існували, бо хтивий, ниций світ уже не обмане мої очі. Віднині я можу передати всі красоти Аллаха у всій їхній первісній чистоті». Узун Хасан, не вагаючись, повірив видатному майстру. Той дотримав слова й створив для нього найдивовижнішу книгу всіх часів. Під Бінгйоле володар Аккоюнлу блискавичним наскоком переміг Джіхан-шаха й убив його. Усім стало відомо про духовну силу нової книжки переможця. Згодом, у битві при Отлукбелі, [96] покійний султан Мехмед [97] Фатіх розбив Узун Хасана, й тепер обидві книжки шейха Алі зберігаються в скарбниці нашого падишаха. Хто бачив — знає.
94
Каракоюнлу— об'єднана держава туркменських племен, яка виникла в другій половині XIV ст. на сході Анатолії.
95
Аккоюнлу— держава туркменських племен на північному сході Анатолії (кінець XIII — початок XIV ст.).
96
Отлукбелі— місто на північному сході Анатолії.
97
Султан Мехмед Фатіх(Мехмед II Завойовник) — турецький султан, роки правління: 1451–1481. Султан Мехмед Фатіх уславився завоюванням Константинополя в 1453 році.
Блаженної пам'яті султан Сулейман Кануні [98] високо, занадто високо цінив краснописців, від чого потерпали маляри. Історію, яку я розповім, наводять як приклад переваги малюнка над літерою. Однак кожен, хто її уважно вислухає, зауважить, що по суті це оповідь про сліпоту та пам'ять. Після смерті повелителя світу Тимура його сини й внуки затіяли між собою нищівні війни. Захоплюючи міста один одного, вони найперше карбували власні гроші й змушували виголошувати в мечетях хутбе [99] на свою честь. А за цим шматували книжки й на їхньому папері робили нові з посвятою собі та підписами «повелитель світу» під своїми зображеннями. Ось — «повелитель світу», — мав повірити кожен, розгорнувши подібну книжку. В цей час син онука Тимура Улугбека [100] Абдулатіф, підкоривши Герат, вирішив видати книжку на честь батька. Він чимшвидше зібрав докупи малярів, каліграфів, палітурників і так їх підганяв, що ті, не розібравшись, частину вийнятих із книг сторінок пошматували й спалили, а решту настільки попереплутували, що ніхто не міг добрати: де яка частина якого твору й з якої книжки. Синові не личило дарувати Улугбеку книгу з невпопад, як-небудь порозпихуваними мініатюрами. Він скликав усіх малярів і велів їм доповісти: до якої оповіді належить така чи така ілюстрація. Однак кожен заперечував другому, оповіді не збігалися, й художники ще більше попереплутували малюнки. Тоді був знайдений усіма забутий останній із поколінь минулих малярів, який упродовж п'ятдесяти чотирьох років розмальовував книжки для всіх тодішніх гератських шахів і принців. Та тільки-но він утупився в ілюстрації, стало зрозуміло, що старий майстер сліпий. Прокотився навіть смішок. Однак той зажадав привести до нього будь-яку тямовиту дитину, але щоб вона не вміла ні читати, ні писати і їй було не більше семи років. Його бажання негайно виконали. Старий маляр поклав перед дитям малюнок і наказав: розповідай, що бачиш. Мале розповідало, а дідуган, закотивши очі до неба, уважно слухав. А потім почав цитувати: «Олександр Македонянин, який обіймає вмирущого Дара — «Шахнаме» Фірдоусі… Історія про вчителя, закоханого в чарівного учня — "Гулістан" Сааді [101] … Про змагання між лікарями — "Махзен-і Есрар" [102] Нізамі». Інші маляри обурилися сліпим старцем: «Ми теж назвали б ці найвідоміші епізоди найзнаменитіших творів». Наступного разу маляр поклав перед дитям найскладніші ілюстрації й знову ловив кожне слово з його вуст. «Хюрмюз, [103] отруївши, вбиває каліграфів — «Шахнаме» Фірдоусі», — промовив він, так само втупившись у небо. — Історія про чоловіка, котрий застав свою жінку з коханцем на верхівці груші, — з "Месневі" Мевляни. [104] Нікчемна оповідь і бідненька ілюстрація», — договорив він, і це означало, що книгу буде видано. Ось воно як — старий сліпий маляр розпізнав усі малюнки з дитячих слів. Армія Улугбека вступила в Герат. Правитель запитав старого маляра: «Яка ж тут таємниця? Чому ті, хто бачить, не змогли розпізнати твори, а ти зміг?» «Таємниця криється не тільки в тому, що коли мої очі осліпли, то пам'ять посвітліла, — промовив дідуган, — я згадав оповіді не лише із зображень, а й зі слів». «Але ж мої маляри теж знають оповіді
98
Султан Сулейман Кануні(Сулейман Пишний) — турецький султан, що управляв Османською імперією з 1520 по 1560 рік. Роки правління Сулеймана Пишного вважаються розквітом держави Османів.
99
Хутбе, хутба— проповідь імама, яку він виголошує в мечеті на свята та в п'ятницю.
100
Улугбек Мухаммед Тарагай(1394–1449) — узбецький астроном і математик. У 1409 році був проголошений володарем Самарканда, з 1447 року — главою династії Тимуридів.
101
Сааді(1213/19, Шираз — 1292, там само) — класик персько-таджицької літератури, філософ-суфій. Понад двадцять років мандрував в одязі дервіша мусульманськими країнами. Основні твори — ліричні газелі, зібрання віршів «Бустан» («Плодовий сад»), «Гулістан» («Сад троянд», у прозі та віршах).
102
«Махзен-і Есрар»— «Скарбниця таємниць» (перс.).
103
Хюрмюз— давній бог іранців.
104
Мевляна— так називали Джеляледдіна Румі (1207–1273), видатного поета-суфія. Переважно писав перською мовою, хоча збереглися деякі його твори й давньотуркменською.
З давніх-давен малярська братія небезпідставно боялася сліпоти. Відомо, що раніше арабські майстри щодня на світанку довго вдивлялися в західний обрій. А згодом ширазькі художники щоранку з'їдали на голодний шлунок потовчені волоські горіхи, перемішані з посіченими пелюстками троянди. Так боролися зі сліпотою. Тоді ж старі ісфаганські маляри вбачали причину сліпоти, що, ніби чума, косила їх одного за одним, у сонячному промінні.
Щоб промені не потрапляли на робочу дошку, вони працювали переважно при свічці в напівтемних закутках кімнат. В узбецькому малярському цеху Бухари майстри в кінці дня промивали очі водою, над якою шейхи вичитували молитви. Наймудріший підхід до такої боротьби, безумовно, був у майстра Сейїта Мірека, наставника геніального Бехзата. Мірек називав сліпоту не бідою, а щастям, яке дароване Аллахом маляру, котрий усе своє життя присвятив його красотам. Адже ж малюнок — це прагнення майстра побачити світ таким, яким його бачить Аллах. Та коли згаснуть очі після десятків років невпинної праці, коли ослаблий і немічний маляр отемніє навіки, лише тоді в його пам'яті відновиться ні з чим не зрівняний погляд Аллаха на світ. Тільки сліпий маляр може пізнати той погляд. Коли ця мрія втілюється в дійсність, коли в його пам'яті й темряві очей зринає постать Аллаха, то рука сама по собі творить дивовижні малюнки. Заради цього він і набивав руку протягом усього попереднього життя. Літописець Мірза Мухаммад Хайдар Дуглат доніс до нас історії тодішніх ґератських майстрів та перекази про них. Він пише, що якось Сейїт Мірек передав своє розуміння малюнка на прикладі маляра, котрий хотів зобразити коня. Мірек стверджував: якщо навіть найбездарніший пустоголовий маляр малює живого коня, не спускаючи з нього очей, як оці нинішні європейські живописці, то він у будь-якому випадку відтворює його з пам'яті, тому що неможливо одночасно дивитися на скакуна та на його зображення. Спершу маляр гляне на коня, а потім — швидко переносить на папір те, що запам'ятав. Нехай проміжок часу між обома діями буде не довшим аніж моргнути оком, проте кінь на папері вже не є тим, котрий стоїть перед майстром, він — спогад художника про коня, на якого той подивився мить тому. Хоч би й для найгіршого маляра — це неспростовний доказ, що без пам'яті малюнок неможливий. Життя маляра, сповнене напруженої праці, є підготовкою до блаженної сліпоти та спогадів, котрі вона принесе, — стверджував Сейїт.
Тодішні Гератські майстри визнали його правоту й погодилися, що малювати без перепочинку, днями не відводити очей від паперу в сяйві канделябра — все це щастя, яке дарує сліпоту. Вони дивилися на створення ілюстрацій для любителів книжок шахів і принців, як на тренування перед прийдешньою пітьмою.
Маляр Мірек усе своє життя намагався визначити час, коли йому потрібно переходити в ту блаженну мить утрати зору. Іноді, щоб пришвидшити отемніння, він зображав дерево з усіма листочками на нігтеві, крупинці рису, а то й на волосинці. А іноді — райські сонячні сади, відтягуючи час. Коли йому виповнилося сімдесят, султан Хусейн Байкара, [105] як у винагороду, відкрив видатному майстрові двері до своєї скарбниці, де зберігалися тисячі книжок. Окрім книг, скарбниця була завалена зброєю, шовковими й оксамитовими кушаками та золотом. Три дні й три ночі майстер Мірек, не стуливши ока, розглядав у мерехтінні золотого канделябра неперевершені сторінки легендарних книг древніх ґератських митців. Він не пропустив жодної — і отемнів. Смиренно й з готовністю пішов у пітьму, ніби на зустріч з Аллаховими янголами. Осліпши, він не розмикав уста до кінця своїх днів і більше жодного разу не взявся за пензель. Ось як пояснює це Мірза Мухаммад Хайдар Дуглат: «Маляр, перед яким відкривається безмежжя Аллахового часу, вже ніколи не повернеться до книг, створений для простих смертних. Пам'ять єднає сліпого маляра з Аллахом у місці тихому, місці спокійному, місці щасливої темряви й нескінченності порожніх сторінок».
105
Султан Хусейн Байкара ібн Мансур(1438–1506) — останній з відомих правителів династії Тимуридів.
Я прекрасно розумів: Кара задав мені запитання майстра Османа про сліпоту та пам'ять, щоб спокійно роздивитися мою кімнату, речі, малюнки. Та все-таки мені було приємно, що він удумується в зміст оповідей.
— Сліпота — це щасливий світ, куди не проникнути ані шайтанові, ані гріху, — промовив я до нього.
— У Тебрізі, — сказав Кара, — маляри традиційного стилю завдяки Міреку теж уважають сліпоту найбільшою ласкою Аллаха. Деякі з них у похилому віці соромляться, що досі не отемніли. Вони вдають із себе сліпих, бо бояться, що в протилежному випадку їх назвуть бездарними й невправними. Так і понині. Через ці моральні устої деякі з тих зрячих малярів прагнуть дізнатися, які ж світи відкриваються сліпим майстрам. Вони тижнями сидять у темряві, в оточенні дзеркал, при тьмяних вогнях світильників, без їжі та води й удивляються в мініатюри древніх ґератських майстрів.
Хтось постукав у двері. Відчинив. Переді мною — гарненький підмайстер з малярського цеху. Його чарівні очі широко розплющені.
— У темному колодязі знайшли труп нашого брата Заріфа-ефенді, похорон у мечеті Міхрімах у час третього намазу, — випалив він і погнався розносити новину іншим.
Бережи мене, Аллаху!
15. Моє ім'я — Естер
Чи то любов робить людину дурною, чи тільки дурні й закохуються? Роками я торгую зі своїм клунком і знана всіма як сваха, проте на це запитання відповісти не можу. От якби мені мати справу з парочкою, котра, закохавшись, набралася розуму й плете хитромудрі інтриги, а особливо зазнайомитися б з таким чоловіком. Але я-то знаю: якщо чоловік хитрує, перетворюється в крутія, розставляє дівчині сильця, то він анітрохи її не кохає. Наш Кара-ефенді віднині геть утратив голову. Навіть коли розмовляв зі мною про Шекюре, то було видно, що аж занадто перегинає палицю.
На базарі я намолола йому те, що завжди кажу всім, всяку ахінею: що Шекюре про нього постійно думає, розпитувала про його відповідь, що я її такою ніколи не бачила, ну й тому подібне. Він так глянув, аж мені його жаль стало, а, передаючи листа, благав чим хутчіше віднести Шекюре. Оце так телепні вважають, ніби в коханні все вирішується миттю, й зразу освідчуються, бо їхнє серце гаряче, мов жар. А їхнім коханим тоді — всі козирі в руки. Якби вони мали клепку в голові, то затягли б із відповіддю, бо насправді тільки без поспіху справи підуть швидше.
Тому-то, якби Кара-ефенді знав, що заради його «мерщій, мерщій» я понесу листа куди-інде, то тільки б подякував мені. Поки чекала Кару-ефенді на базарі, я аж задубіла. Тож, як сказала, раніше заскочу до котроїсь зі своїх «донечок» відігрітися. Це я так називаю своїх ластівок, яких повидавала заміж власними руками, розносячи листи. Ця непоказненька дівонька дуже вдячна мені. Коли приходжу в гості, мало того, що впадає навколо мене, то ще й завжди кілька акче в руку всуне. Вона — радісна. Вагітна. Заварила мені липового чаю — я, прицмокуючи, випила. А поки та крутилася на кухні, порахувала гроші, які дав мені Кара-ефенді. П'ятдесят акче.