Мене називають Червоний

Памук Орхан

— Я припиняю роботу над книгою.

— Чому? — запитав той понуро.

— Лихо поставило на ній свою печать. До того ж падишах перестав виділяти гроші. Передай мої слова Зейтінові та Лейлеку.

Він, мабуть, збиравсь обсипати мене запитаннями, однак ми вже опинилися на кладовиську серед надгробних плит, високої папороті та кипарисів на схилах пагорба. Юрма тісно оточила вириту могилу. По тому, як вигукували «во ім'я Аллаха, наймилостивішого й милосердного» та читали «ala mileti Resulallah», я зрозумів, що тіло опускають у яму.

— Лице відкрийте, добре відкрийте лице, — промовив хтось.

Саван трохи стягли, голова небіжчика була розтрощена, й погляди всіх прикипіли до його єдиного ока, котре вціліло. Та я був позаду й нічого не бачив. Я теж дививсь у вічі смерті, проте не на похороні, а в іншому місці.

Спогад: тридцять років тому блаженної пам'яті дід нашого падишаха задався метою відібрати у венеційців Кіпр. Шейхуліслам [113] Ебуссуут-ефенді

тут-таки пригадав, що колись через єгипетських султанів цей острів відпав од країв, призначених для харчування Мекки та Медіни. Ебуссуут-ефенді видав фетву, [114] яка оголошувала несправедливістю приналежність острова, що годував святі місця, християнам-ґяурам. Таким чином я вперше поїхав послом до Венеції. На мені лежав нелегкий обов'язок сповістити венеційців про волю падишаха, якому набридло чекати, поки ті віддадуть нам Кіпр. У Венеції я відвідав їхні храми, був вражений мостами й палацами, заворожений картинами з найбагатших домів. Сповнений зачудування та покладаючись на проявлену ними гостинність як на гарантію власної безпеки, я вручив венеційцям листа з суцільними погрозами й у зверхній формі передав бажання нашого падишаха забрати Кіпр. Венеційці так розлютилися, що на негайно скликаному зібранні постановили: неприпустимо навіть обговорювати подібне послання. Та це ще не все. Знавісніле юрмисько оточило палац дожа, де перебував і я. Всілякі волоцюги, змівши сторожу біля дверей, ось-ось би задушили мене, якби не двоє найближчих охоронців дожа. Вони вивели мене, заплутаними коридорами до запасного виходу з палацу на канал. Там, у такій самій імлі, як тут, мене взяв під руку блідий височезний човняр, увесь у білому. Він здався мені самою смертю, і, зазирнувши йому у вічі, я побачив себе.

113

Шейхуліслам— найвища духовна особа в Османській імперії.

114

Фетва— в ісламі — рішення найвищої духовної особи або ж муфтія про відповідність тих чи інших дій Корану та шаріату.

Тепер же з невимовною ностальгією я мріяв про ще один візит до Венеції після закінчення книги.

Я приступив до могили, котру, як і належить, засипали землею. Нині Заріф-ефенді дасть тут одвіт перед янголами: якої він статі, якої віри, хто його пророк. Я замислився про власну смерть.

Чорний ворон прискакав до моїх ніг. Я розчулено глянув у вічі Кари. Час повертатися. Хотілось, аби він узяв мене попід руку й звів донизу. Я сказав Карі, що чекаю його завтра в себе вдома, — попрацюємо над моєю книгою. Згадавши про власну смерть, я вкотре усвідомив: хоч хай би якою вийшла моя книга — мушу її завершити.

18. Про мене скажуть — убивця

Коли потовчене, понівечене тіло безталанного Заріфа-ефенді засипали сирою землею, серед усіх присутніх я ридав найдужче. «Я навіки засну разом із небіжчиком, облиште мене, хай мене закопають разом із ним!» — волав я, а мене тримали за руки, аби не кинувся в яму. Вони стисли моє чоло долонями, ніби я задихався, і силоміць трясли моєю головою в різні сторони, щоб ковтнув повітря. В поглядах родичів небіжчика я помітив, що моє голосіння сягнуло за межу, й опанував себе. До того ж пліткарі з малярського цеху могли б запідозрити, що межи мною та Заріфом-ефенді існувала якась сердечна прив'язаність.

Аби більше не привертати уваги, я до кінця похорону ховався за чинарою. Родичі бовдура, котрого я спровадив до пекла, ще дурніші, аніж він сам, застукали мене за тією чинарою й уп'ялисясвоїми багатозначними поглядами. Це тривало до безкінечності, поки один бевзь мене запитав: «Ти Джумартесі [115] чи Чаршамба? [116] » — «Чаршамбою певний час називали небіжчика», — відповів я, й він отетерів.

Історія наших кличок — нехитра, однак досі пов'язує всіх нас, наче якась таємниця. У часи нашого учнівства ми всі надзвичайно шанували, любили й захоплювалися маляром Османом, котрий тоді тільки-но перейшов з підмайстрів у майстри. Він був великим маляром, якого Аллах наділив і магічним даром, і розумом джина. Осман усе передавав нам. Щоранку, як було заведено серед учнів, хтось із нас ішов до майстра додому, а звідти мусив супроводжувати Османа до малярського цеху, несучи позаду нього його шкатулку для писал, торбину та теку з паперами. Ми готові були розіп'ястись, тільки б зблизитися з ним, тому постійно сварились між собою: хто йде сьогодні.

115

Джумартесі— субота (тур.).

116

Чаршамба— середа (тур.).

Майстер Осман мав свого улюбленця, проте якби його проводжав тільки він, то плітки й непристойні

жарти, котрі й так не стихали серед малярів, розгорілися б ще дужче. Аби не давати приводу для них, видатний живописець назначив для кожного з нас свій день для його супроводу. Ще в п'ятницю Осман працював, а в суботу вже не відвідував цех. Улюбленцем нашого великого маляра був його рідний син, який після років учнівства зрадницьки покинув живопис, батька й усіх нас. А в ті часи він, як звичайнісінький підмайстер, супроводжував батька по понеділках. Був поміж нас ще найталановитіший, найвишуканіший та найвищий на зріст брат Першембе (Четвер). Але він недугував на якусь невідому хворобу, яка ще молодим звела його зі світу. Покійний Заріф-ефенді приходив по середах, тому звався Чаршамба. Та згодом наш великий майстер метикувато й з любов'ю змінив наші прізвиська: Сали (Вівторок) — на Зейтін, Джума (П'ятниця) — на Лейлек, Пазар (Неділя) — на Келебек, Чаршамба — на Заріф, натякаючи на витонченість його заставок. Як і всім нам, він, мабуть, на тих перших порах говорив йому:

— Радий тебе бачити, Чаршамбо. Розказуй: як справи?

Згадавши, як Осман ставився до мене, я мало не розплакався. Незважаючи на тілесні покарання, він був готовий віддати за нас душу. Краса наших мініатюр вражала Османа до сліз, і він заціловував нам руки. Так ніжачи нас, він плекав наш дар. А ми почувалися в раю. Навіть заздрощі, які кидали тінь на ці наші щасливі роки, мали інше забарвлення.

Ви ж бачите: я роздвоююся, ніби оті зображення людей, яким голову й руки створив один маляр, а решту тіла намалював інший. Така людина, як я, боїться Аллаха й відразу не змириться з тим, що стала вбивцею. Тож з надією повернутися в звичне річище життя, я впустив у свою душу другий голос, голос убивці. Зараз розмовляю підступним і цинічним другим голосом, котрий, проте, не відродив минулого. Якби я не став душогубом, ви, безперечно, чули б знайомий вам перший голос. Та хай ніхто й не намагається поєднати обидва мої голоси — марна справа: я не маю власного стилю й не допускаюсь огріхів у малярстві, котрі могли б мене виказати. Я переконаний: стиль — це огріх у роботі, яким один маляр різниться від іншого; і це далеко не вияв особистісного, як вихваляється дехто.

Але я визнаю: в моєму й без того скрутному становищі питання стилю створює проблему. Мало буде приємного, якщо ви з наших монологів під псевдонімами, якими нас нарік майстер Осман і які так охоче вживає Еніште-ефенді, вичислите: чи я — Келебек, чи Лейлек, чи Зейтін. Вам би тільки винюхати, потім миттю поженетеся до головного охоронця султана й віддасте мене на тортури.

Однак жодне зайве слово не злетить з моїх уст, доки я не зважу все як слід. Ви ж стежите за мною, навіть коли я заглиблений у свої думки. Я не маю права необачно розгніватись чи обмовитися про будь-яку дрібничку з власного життя, що виведе на мій слід. Розповідаючи три історії — «Алеф», «Ба», «Джім», — я частинкою своєї свідомості не випускав із-під уваги ваш погляд.

Тисячі разів я малював принців, воїнів і закоханих. Усі мої казкові герої з легендарних часів розташовані навпроти ворогів, з якими стають до герцю, драконів, з котрими борються, чарівних красунь, з чиїх очей капають сльози, й водночас усі вони бодай трохи обернуті в бік того цінителя мистецтва, який розглядає ілюстрацію. Якщо в мене й є стиль та вияви особистішого, то вони криються не тільки в моїх малюнках. Вони присутні в моєму злочині й у моїй мові! Здогадайтеся, хто я за барвою моїх слів!

Якби мене спіймали, то душа бідолахи Заріфа-ефенді віднайшла б спокій. Нині в затінку дерев, у щебетанні птахів, милуючись золотими водами Халіча та банями Стамбула, я вкотре подумав: до чого прекрасна річ — життя, й наліг на лопату засипати могилу. Після того, як безталанний Заріф-ефенді потрапив під вплив людей завжди насупленого ваїза з Ерзурума й останнім часом почав десь пропадати з ними, його дружні почуття до мене геть охололи. Але ж були й тих двадцять п'ять років, коли ми не розлучалися, ілюструючи книжки для падишаха. Ми заприятелювали понад двадцять літ тому, працюючи над «Шахнаме» для покійного вітця нашого султана. Та найбільше нас здружила робота над вісьмома сторінками до «Дивана» [117] Фізулі. [118] Якось я прийшов у садок Заріфа-ефенді висловити свою підтримку його справедливим, але безглуздим прагненням (маляр повинен душею відчувати текст, який ілюструє). Був літній вечір, над нами шаленіли зграї ластівок; Заріф-ефенді піднесено, напоказ читав рядки «Дивана» Фізулі, а я терпляче слухав. Один рядок із того вечора зберігся в моїй пам'яті: «Я — не я, Ти — той, кого називаю «я». — «Як намалювати цей уривок?» — роздумував я тоді.

117

Диван (перс,запис, книга) — у класичних літературах Близького та Далекого Сходу — поетична збірка одного автора чи збірник кількох авторів, де в межах певних жанрів в абетковому порядку розташовуються ліричні поезії. Кожен поет мусив мати бодай один диван.

118

Мухаммєд Сулейман-огли Фізулі(1494–1556) — азербайджанський поет. Писав азербайджанською, перською й арабською мовами. Автор класичних газелей, касид, рубаї.