Мене називають Червоний
Шрифт:
— А що чути від іншого? — промовила Шекюре.
Чи вона знає, за кого питає?
— Від маляра?
— В мене все перемішалося в голові, — раптом сказала вона, мабуть, стривожена своїми думками. — И таке враження, ніби що далі, то менше ясності. Батько вже постарів. Що чекає на мене, на моїх сиріт? Я відчуваю, як наближається лихо, вготоване шайтаном. Естер, скажи мені тільки одне: що я буду щасливою.
— Нічого не бійся, моя рідненька, моя Шекюре, — сказала я, а всередині аж похололо. — Ти справжня розумниця, й така гарна. Ти ще притулишся в ліжку до чоловіка-красеня, він тебе обійме й усе минеться, ти
Я настільки перейнялася її смутком, аж виступили сльози.
— Кому ж бути моїм судженим?
— А хіба тобі твоє мудре серце не підказує?
— Тому я й нещасна, що не розберу його порад.
Ми замовкли. Я подумала, що Шекюре мені анітрохи не довіряє, але не подає виду, бо намагається чим побільше вивідати. Ще й дуже хоче, аби її пожаліли. Я втямила, що листа у відповідь вона писати не буде, тоді — за свого клунка й тихенько собі навтьоки. А на прощання сказала те, що всім дівкам говорю, хай би й косували на мене:
— Якщо широко розплющиш свої чарівні очі, то не знатимеш горя, не бійся.
16. Я — Шекюре
Так повелося: коли приходить торгівка Естер, я мрію отримати листа від чоловіка, якому до вподоби. Закоханий змусить калатати серце такої жінки, як я: розумної, вродливої, добре вихованої, вдови, але порядної. Мені подобалися всі листи, котрі одержувала, проте я запасалася силою й терпінням, аби дочекатися чоловіка. А тепер, після чергового візиту Естер, у мене голова йде обертом і я почуваюся ще нещаснішою.
Я дослухалася до звуків довкола. З кухні було чути булькіт киплячої води й долинав дух лимона та цибулі — Хайріє варить кабачки. Шевкет й Орхан галасують надворі, вони борюкаються під гранатовим деревом і граються шабельками. В сусідній кімнаті — тато. Там — тиша. Я прочитала Хасанового листа й вкотре переконалася: мене вже нічого не здивує. Щоправда, я трохи побоювалась його, але пишалася собою, бо дала відсіч його намаганням затягти мене до ліжка тоді, коли ми жили під одним дахом. Потім я знову перечитала листа Кари, акуратно тримаючи його, ніби він міг упасти й розбитись. І знову розгубилася. Більше я листи не перечитувала. Вийшло сонечко, а я подумала: якби вскочила до Хасанового ліжка й переспала з ним, ніхто б і не знав, окрім Аллаха. Вони такі подібні з моїм чоловіком. Як дві краплі води. Виглянуло сонечко — і мені враз стало тепло. Я відчувала своє тіло, шию, навіть пипки грудей, ніби одне ціле. Раптом у кімнату забіг Орхан.
— Що ти читаєш, мамо? — запитав він.
Так, я щойно збрехала вам, що більше не торкалася листів, принесених Естер. А сама перечитувала їх знову. Однак цього разу таки згорнула листи й засунула їх собі за пазуху. Орханові ж сказала:
— Ходи сюди. Дай я хоч обійму та надивлюся на тебе.
Він підбіг.
— Ого! Оце тобі на! Ти вже справжній чоловік! Такий важкий! — І я поцілувала малого. — А холодний як лід.
— Зате ти — дуже гаряча, — відповів він й оперся спиною об мої груди.
Ми тісно притулились одне до одного. І обом було добре — просто отак обніматися, не розмовляючи. Я поцілувала його в шийку. Тихо. Ми ще дужче сплелися в обіймах і застигли.
— Мені лоскотно, — врешті промовив він.
— Скажи-но, — серйозно звернулася я, — якби з'явився падишах джинів і запропонував: проси
— Щоб біля нас не було Шевкета.
— А ще чого? Хотів би мати тата?
— Ні. Коли я виросту, то одружуся з тобою.
Я ж подумала: найгірша річ у житті — це не зістаритися, не стати потворною й навіть не залишитись убогою вдовою, найгірше — це коли тебе ніхто не ревнує. Випустивши з обіймів уже зігрітого Орхана, я пішла до батька, міркуючи, що такій лихій людині, як я, треба вийти заміж за доброго чоловіка.
— Його величність падишах нагородить вас, як тільки дізнається, що книжку закінчено, — промовила я. — Ви знову поїдете до Венеції?
— Не знаю, — відповів батько. — Це вбивство лякає мене. Наші вороги набралися сили.
— Моє становище їм теж на руку, воно — причина пересудів і безпідставних сподівань інших.
— Не розумію.
— Я повинна ще раз вийти заміж.
— Що?! — вигукнув батько. — За кого?! Ти ж одружена! Що за новина?! Тебе хтось хоче брати? Якщо навіть знайдеться хтось рішучий і розумний, то він нам так просто не підійде, — сказав мій мудрий тато й додав у підсумок: — Ти ж розумієш: на шляху до твого другого шлюбу стоїть чимало перешкод, котрі нам спершу треба подолати.
Після тривалої мовчанки, він запитав:
— Серденько, ти хочеш покинути мене самого?
— Вчора мені снилося, що мій чоловік помер, однак я не плакала, як належить жінці, котрій привиділося подібне.
— Сни треба вміти читати, як і малюнки.
— Хочете послухати мій сон?
Ми обоє завмерли на хвилину, після чого завсміхалися одне до одного. Будучи розумними людьми, гарячковито прокручували в умі наступні ходи нашої розмови.
— Розтлумачивши сон, я можу повірити в нього, але твій свекор, дівер та кадій, що дослухається до них, зажадають вагоміших доказів.
— Ось уже два роки, як я з дітьми — в рідному домі, проте вони не в змозі мене повернути.
— Бо прекрасно розуміють, що завинили перед тобою. Та це не причина, щоб погодитися на твоє розлучення.
— Якби ми були малікітами [106] або ханбелітами, [107] то кадій через чотири роки з моменту зникнення мужа погодився б на розлучення, ще й постановив би, щоб рід чоловіка сплачував аліменти. Але ми, слава Аллаху, вірні настановам Ханіфі, [108] й з того нічого не вийде.
106
Малікіти— прибічники малікізму, мусульманської школи права, заснованої у VIII ст. юристом-богословом Маліком.
107
Ханбеліти —прибічники ханбелізму, найсуворішої з чотирьох шкіл у сунітському правознавстві.
108
Абу Ханіфі— засновник ханафізму, школи сунітського правознавства, яка вважається менш ригористичною, ніж інші.