Мене називають Червоний
Шрифт:
— Не треба мені натякати на шафіїтського [109] заступника кадія Ускюдара. Це гнила справа.
— Усі стамбульські жінки, чиїх чоловіків забрала війна, йдуть до нього й тягнуть за собою свідків. Він — шафіїт і для годиться запитає: чи зник чоловік, скільки минуло часу, чи виникли в житті якісь труднощі, хто свідки, а потім відразу розлучає — і бувай здорова.
— Доню моя рідна, хто тобі таке вбив у голову? Хто вкрав твій розум?
— Якщо й після розлучення знайдеться людина, котра вкраде мій розум, то, безперечно, на неї мені вкажете ви, і я ніколи не піду проти вашої волі, за кого
109
Шафіїти— прибічники мусульманської юридичної школи шафіїзму, заснованої на початку IX ст. юристом-богословом ал-Шафі.
Мій хитрий батечко, второпавши, що його донька не дурніша за нього, прищурив очі. Зазвичай вони в нього жмурилися з трьох причин: 1) коли він розкидав думками туди й сюди, як зарадити собі в скруті; 2) коли ледь не плакав від горя й безвиходи; 3) коли виплутався зі скрути, однак удає, що ось-ось розридається, бо все страх як погано.
— Ти забереш дітей і залишиш старого батька самого? Тобі відомо, що заради нашої книги (він так і сказав — нашої книги) я боюся вмирати. Але тепер, коли ти надумала покинути мене, я ладен померти чимшвидше.
— Але ж, таточку, чи не ви мені постійно товкли, що я мушу розлучитись, аби врятуватися від посіпаки-дівера?
— Я не хочу, щоб ти мене покидала. Й твій чоловік якогось дня може повернутися. А якщо не повернеться, то немає нічого поганого, коли знову візьмеш шлюб. Тільки живіть із другим чоловіком у цьому домі. Біля тата.
— Мені більше нічого й не потрібно, лише б бути з вами.
— Дорога моя, хіба ти хвилину тому не казала, що хочеш вийти заміж?
Отак сперечатися з моїм батьком — зрештою сама повіриш, що неправа.
— Казала, — відповіла я, потупивши очі.
Стримуючи себе, аби не розквилитися й водночас підбадьорена думкою, котра щойно стрельнула в голову, я запитала:
— То що мені — все життя ходити вдовою?
— Я погоджуся мати зятя, якщо той не відвезе тебе бозна-куди. Твій обранець житиме тут, разом із нами?
Мені заціпило. Ми обоє чудово розуміли, що батько гризтиме зятя, який житиме в нашому домі. Він не поважатиме його. Батько нишком так підступно й уміло принижуватиме того, хто піде до нас у прийми, що, вийшовши заміж, я все життя шкодуватиму.
— Та ти розумієш, що без моєї згоди ви не зможете побратися, чи ні? Я твого заміжжя не хочу й згоди не даю.
— Я не весілля, а розлучення хочу.
— Бо тобі може завдати болю одна тварюка, яка ні про що не дбає, окрім своєї вигоди. Чи ти хоча б здогадуєшся, як я тебе люблю, моя мила дівчинко? Та ми мусимо завершити книгу.
Я прикусила язика, бо якби розбалакалася, то випалила б батькові просто в вічі, що мені відомо, як він щоночі бере до себе в ліжко рабу Хайріє. Шайтан би не пропустив нагоди під'юдити мене. А хіба годиться вихованій дочці таке городити старому батькові?
— Хто з тобою хоче одружитися?
Я глипнула на нього й замовкла. Та не від сорому, а від люті. Куди гірше розізлитися й не змогти йому відрізати. Це мене бісило ще дужче. Я уявила собі ту огидну й сміховинну сцену: мій татусь і Хайріє разом у ліжку. Щоб не розревтися на місці, я, відвертаючи очі, пробелькотіла:
— В печі кабачки, аби не пригоріли.
Й подалася до кімнати біля сходів, де було вікно, яке ніколи не відчинялося. Навпомацки знайшла ліжко, [110] постелилася й повалилась
110
Тут і далі мається на увазі матрац на підлозі, оскільки тогочасні турки спали на підлозі.
Трохи згодом я відчула, що до мене притуливсь Орхан. Він припав головою до моїх грудей, і в нього теж по щоках котилися сльози. Я пригорнула малого до себе.
— Не плач, мамо, — попросив він. — наш татко повернеться з війни.
— А ти як знаєш?
Він замовк. Я його так любила, так міцно притисла до грудей, що забула про всі свої біди. Поки не заснула, приголубивши тендітне Орханове тільце, то дещо вам маю сказати. Я каюся, що недавно розпатякала вам про мого тата й Хайріє. Ні, я не збрехала, проте вже й не пам'ятаю, що намолола. Тож давайте, хай усе залишиться між нами. Правда, ви забудете мої слова й дивитиметеся на тата й Хайріє, ніби нічого не сталося?
17. Я — ваш Еніште
Важко. Важко бути батьком доньки. Вона недалеко рюмсає, мені чути її ридання, проте я нічого не можу вдіяти, лише гортаю сторінки книжки. Намагався читати «Kitab-"ul Ahva-l"ul Kiyamet». [111] Тут на одній зі сторінок розповідається, як по трьох днях після смерті душа з дозволу Аллаха навідує тіло, в якому жила від його народження. Побачивши, як труп у могилі стікає кров'ю, як загниває, вона заходиться плачем і носить жалобу, невпинно лементуючи: «Нещасне тіло, моє бідне кохане тіло!» Мабуть, душа Заріфа-ефенді теж прилинула до його останків, та не в могилі, а на дні колодязя. І все тужила, голосила над ним — подумалося мені.
111
«Книга про стани та зупинки» (араб.)— середньовічний мусульманський трактат про життя після смерті.
Плач Шекюре стих. Я відклав книгу про смерть, одяг ще одну вовняну сорочку, шаровари, підбиті заячим хутром, аби гріло поперек, обмотався кушаком із товстої сукнини й вийшов з дому. Біля входу зустрів Шевкета.
— Діду, ти куди?
— На похорон. Ти йди додому.
Я простував вулицями, заметеними снігом, повз місця пожеж та вбогих трухлявих будинків, які ось-ось рухнуть. Моя дорога пролягала до фортечної стіни через махаллє на околиці міста. Я минав поля й городи, лимарні та кузні, крамниці, де торгували збруєю, колесами, залізним причандаллям до візків. Ішов довго своєю старечою обережною ходою, стараючись не посковзнутися на льоду.
Мені не відомо, чому прах мали виносити з мечеті Міхрімах у районі Едірнекапи. В мечеті я обнявся із приголомшеними братами небіжчика, які виділялися великими головами. Вони здавались розгніваними й рішучими. Маляри, каліграфи, ми обіймалися й плакали. Несподівано на землю опустився сивий туман і, розповзаючись, огорнув усе довкола. Вершачи поминальний намаз, я прикипів поглядом до домовини на похоронній кам'яній плиті, й мене охопила люта зненависть до сволоти, що скоїла вбивство, — аж у голові переплуталися всі слова поминальної молитви «Allah"ume Barik».