Михайло Драй-Хмара

Гальченко Сергій

1922

«Ще губи кам’яні…»

Ще губи кам’янідахів високихпожадливо бузу татарську ссуть¹,ще безматень² у вульні³ велетенськімне зворухнувся:грузно спить,—а вженабряклими повіками за містомморгає хтосьі пальцями нервовопо ринві стукотить.Бульвари.Сніг таранкуватий —як стародавній мармур,а коло прикорнів чорніє:провалились рани…І сльози(не мої – дубів померклих)моє обличчя

й руки кроплять.Чого ви плачете, незрячі?Нехай брудною дергою⁴вкривається дорога,нехай замість блакитівисне повсть,—та вірте:скоро, скородо нас веселик прилетить,і ще послухаєм музик,коли і в хаті найбіднішій,і в найубогішім кварталі,і в кожнім місці,в кожнім серцізаквітнуть сонячні троянди.Ґринджоламимовчазнокожух проїхав.

1923

«Я полюбив тебе на п’яту…»

Я полюбив тебе на п’яту,голодну весну: всю – до дна.Благословив і путь прокляту,залиту пурпуром вина.Орлицею на бій летілати, добросерда, а не зла.Я бачив кров на юних крилахі рану посеред чола…І знов горбатіла Голгота¹там, де всміхалися лани,вилазив ворог на ворота,кричав: розпни її, розпни!І гіркоту цієї мукипили ми з повного відраі, мовчки поєднавши руки,були як брат і як сестра.

1924

«На горі розцвітає яблуня…»

На горі розцвітає яблуня,розцвітає білим шатром.Вітер їй: – Стережись! назваблювання,на чари твої – буруном!А вже небо в квітчастих паволоках:хмарна галич біду пасе.Ой, ярує вітер в червоних таволгах¹:як зірветься – ввесь цвіт знесе!

1919

«Горять священні орифлами…»

Горять священні орифлами¹революційної весни.Ми ждем і вірим коло брами.Горять священні орифлами,і сонце в грудях і над нами,і сонцем заквітчались сни.Горять священні орифламиреволюційної весни.

1924

«Мене хвилює синій обрій…»

Мене хвилює синій обрій

і вітер весняний, рвачкий,що всі думки мої недобрірозмає, як пухкі хмарки.І синявою молодоюсповняється ущерть душа…Он журавлі понад грядоюназустріч з вирію спішать.Не треба дум, вагань не треба:трудний до сонця переліт, —та в голих, у безлистих вербахвже грає вітер на весь світ!

1925

«Долі своєї я не кляну…»

Долі своєї я не кляну:бути луною, будить луну.Віршником був я рунних полів —гнівом на дуків дух мій горів.Пісня – посестра, степ – побратим, —вольная воля трьом нам усім.Двічі я зрадив ніжну сестру.Потім побачив: без неї умру…Втретє ми стрілись на чужині,як запалали перші огні,і положили святий зарік —не розлучатись навік.Брате мій, сестро, любі мої,вітер

жене нас у дивні краї.З вітром ми щирі: вітер – наш друг, —хто цей розірве четверокруг?Я і посестра, вітер і степ —ніжність і воля, сила і креп¹.Бути луною, будить луну, —долі своєї я не кляну.

1925

«Я світ увесь сприймаю оком…»

Я світ увесь сприймаю оком,бо лінію і цвіт люблю,бо рала промінні глибокоурізались в мою ріллю.Люблю слова ще повнодзвонні,як мед пахучі та п’янкі,слова, що в глибині бездоннійпролежали глухі віки.Епітет серед них – як напасть:уродиться, де й не чекав,і тільки ямби та анапестпотроху бережуть устав.Я славлю злотокосу осінь,де смуток мій – немов рубін,у перстень вправлений; ще й досіне випав з мого серця він.Дивлюся й слухаю: прозороспіває струмінь битія,і віриться, що скоро-скоротак само заспіваю я.

1925

Шехерезада

I

Я п’ю прив’ялу тишу саду,як стигне пізній холодок,і слухаю Шехерезаду,що знає тисячу казок.До мене простягла долоні:«Я жду давно тебе, – прийди!»А на блакитній оболонізринає срібний молодик.За садом царина і поле.Гей, скільки йде туди стежок!Не переслухаю ніколиШехерезадиних казок!

1922

II

Стогнала ніч. Вже гострі глиціпроколювали більма дня,і синьо-золоті грімницідражнили відгульня-коня.Розбурхалася хмар армада, —а ти, опалена, в огні,ти, вся любов і вічна зрада,летіла охляп на коні.Під копитом тріщали ребра,впинались очі в образи, —а ти розпліскувала цебрапередсвітанної грози.Із бур, о молода гонице,ти пролила своє дання —і світом гомін і стрілицідзвінкокопитого коня.

1923

III

Помережав вечір кучерявийльодяними гратами вікно.Жовтожарні там горять заграви,голубе кипить вино.А за ґратами останню мичкудопрядає скалоокий день.Бачу усміх твій крізь сніжну мжичку,чую голос вітряних пісень.Доки ти манитимеш з надземних,зачарованих тобою берегів?Я не хочу потороч таємнихі важких, морочних снів.Поведи мене в простори сніговії,де метелиця розгониста гуляі смерком дрімає й леденієпід пухнатими заметами рілля.

1924

IV

Я побачив тебе з трамваю.Ти все та ж: голуба й ясна, —тільки я, тільки я не розмаюснігового сна.Ти прийшла у вербляницю1: «Здрастуй!Про мене – хай верби цвітуть:не топтатиму синього рясту,у глуху виїжджаючи путь».Ожило у душі незабутнє…Золотіє бань вінок,і співає в далеке майбутнєтрамвайний дзвінок.

1924