Молоді літа короля Генріха IV
Шрифт:
— Не треба, ваша величносте! Скажу вам правду: він помер. Вас не хотіли турбувати сумною звісткою, бо ви саме були в монастирі. Кажуть, буцім у нього була чума.
Ломені був якраз той задушений у в'язниці, чиї маєтки віддано італійцеві, і король уже не вперше дивувався, де це запропав його секретар. Колючі його очиці на погано виголеному обличчі з виразно мавпячими обрисами на мить уп'ялися в кузена допитливим і боязким поглядом; тоді король знов утупив їх у папір.
— І оце задля такого чудового життя я ніяк не міг діждатися, коли помре мій брат Карл, — промурмотів він.
— А що, не варт було? — наївно-здивовано спитав кузен.
Король, закутавшись у хутра, писав. А кузен Наварра тим часом пройшовся
— Новий двір таки дуже різниться від старого. Це не так видно, як відчутно. За Карла Дев'ятого ми всі були навіженіші. З жінками тепер волочаться так само, але з хлопцями частіше. Багато хто навчився цього лиш тепер, аби не відстати від моди. Я не навчився, а шкода, бо цей бік людської природи лишається таємницею для мене.
— Подякуй богові,— докинув король, не перестаючи писати. — Хлопці ще жадібніші до грошей, ніж жінота. Крім того, вони вбивають один одного. Того, що я найдужче любив, зарізано.
— За Карла такого не було, — відзначив Наварра. — Дарма що вершина його правління — Варфоломіївська ніч. Трупний запах при новому дворі чутніший, ніж був при колишньому, що правда то правда. Але взагалі як дружно ми живемо! Ніхто не думає про втечу, вторгнення в країну з німецьким військом. Мене вже навчило, я не ворухну й пальцем.
Він зачекав трохи, але не почув відповіді — тільки рипіння пера. Тоді почав з іншого:
— Ми з Гізом зробилися приятелями — хто б міг колись подумати! Якщо ваша величність відпустить мене, я сяду на коня й поїду полювати. Королева-мати мені дозволила. Правда, кожний мій крок пильнуватимуть ті, хто волів би бути моїми вбивцями, а не охоронцями.
Знов тільки рипіння пера.
— То я йду, — сказав Наварра. — Надворі дощ, і мені не хочеться виїздити з замку із убивцями за спиною. Я побавлюся в своєму покої з блазнем. Він ще сумніший за короля.
Та коли бранець дійшов до дверей, король спинив його.
— Кузене Наварро, — сказав він. — Я довго ненавидів тебе. Але тепер ти нещасний, як і я. Обидва ми завдячуємо це тим самим подіям — і нашим матерям, — додав він якось незвичайно важко.
Анрі злякався: ніколи ще справа не уявлялась йому так. Нібито мати винна в його нещасті! Чисту Жанну названо поруч із пані Катрін, і це сповнило його такою огидою, аж він забув, що ніколи не повинен показувати на виду своїх почуттів. Та сумний Наваррин співрозмовник нічого не помітив, йому самому було тяжко на серці.
— Яке нове страхіття вона замислила? — спитав він, аж почорнівши від своїх підозр.
— Та що ви, ваша величносте! Королева в чудовому гуморі. Чом би й вам не бути таким?
— Бо у мене є ще один брат.
Відповідь була така несподівана, що Анрі зразу не знайшов, що сказати. Отже, смерть старшого брата не дала нам щастя, так ми хочемо ще й смерті молодшого! Це ж якийсь східний державець у своєму сералі: небезпека, що загрожує йому з боку власних наближених, закриває від його очей весь світ за стінами палацу. Король, правда, зневажає матір за ті страхіття, що вона вимислює; але спати йому не дає його невгамовний брат д'Алансон. Кого ж, врешті-решт, доведеться йому зневажати більше: пані Катрін чи себе самого? Видно було, як король бореться зі своїм бажанням. Та шкода — він мусив його висловити; але й вигукуючи з тяжкою мукою найпотаємнішу думку, він нишком стежив за виразом співрозмовникового обличчя.
— Кузене Наварро! Звільни мене від мого брата д'Алансона!
— Я глибоко зворушений, ваша величносте, такою безмірною довірою, — відповів Анрі врочисто й уклонився. Таким чином він не сказав ні «так», ні «ні». А король, мабуть, вирішив, що кузенові слова означають згоду.
— Тоді,— з притиском додав він, — я зможу тобі довіряти. — І знов насторожений погляд, хоч його слова мали прозвучати як жарт.
— І тоді
— Навіть більше. Хто визволить мене від брата, стане моїм намісником у всьому королівстві.
Тут уже була видима нещирість. «Валуа, лебедику, — подумав Анрі,— ти мене ще взнаєш!» І аж підскочив, радий, мов дитина.
— Та мені таке й уві сні не снилось! — вигукнув він у захваті.— Намісником у всьому королівстві!
— Зараз ми це діло й відсвяткуємо, — вирішив король.
Новий двір
Забігали мажордоми, і замок Лувр, що лежав сонний, поки король журився, враз помолодів, наповнившись веселими юнаками. Увечері королівські покої обернулись на перські шатра. Гаптовані запони, що крізь них тьмяно просвічувалося світло запалених свічок, утворювали й дах, і стіни. Суворі бліді хлопці з підмальованими губами та начорненими віями, в напівпрозорих убраннях, з голими шаблями нерухомо стояли на варті перед високим помостом. На поміст зійшли глядачі, досить нечисленні: кілька італійців та пани з Лотарінгського дому. Герцог Гіз, що пишався могутньою статурою, виступав наче самодержавний владар! У його брата Майєнна [91] велике черево було обтягнене лиснючим шовком, і на ньому теліпався золотий кинджал; з того роду прийшов ще д'Ельбеф, загадковий друг, що завжди з'являвся біля короля Наваррського в слушну хвилину.
91
Майенн, ІІІарль, герцог Лотарінгський (1554–1611) — рідний брат герцога Анрі Гіза і його спільник у всіх справах. Після смерті Анрі Гіза мав намір захопити французький трон, був головним намісником королівства. Поразка Ліги в 1595 р. змусила його скоритися Генріхові IV.
Сам Наварра вдягся в найрозкішніше своє вбрання й умисне пришпилив стрічки в барвах свого дому — хай усі бачать, як він пишається, що його допущено сюди. Свято влаштували тільки для чоловіків і хлопців. Хлопці мали чарувати чоловіків і діставати від них нагороду. Кілька прегарних пар уже танцювало. Ні вбрання, ні форми тіла не виказували статі танцівників, і їхня двозначна принадність особливо хвилювала італійців та гладкого Майєнна. Наварра погоджувався з ними й висловив думку, що таких чарівних створінь не було серед людей його загону, які носили прості шкіряні колети, їздили плече в плече, по п'ятнадцять годин не сходили з коней і розважалися, тільки співаючи псалми.
— Якби мої друзі були ще живі,— сказав він легковажно, — слід було б і з них поробити отаких любих хлопчиків.
— Постривай трохи, — озвався Гіз. — Декотрі з них ще живі.
— Я їх не знаю, — відказав бранець. — Я не воджуся з побитими. Я завжди там, де… — він хотів був сказати «де весело», та враз помітив, що має тут одного особливого ворога.
Канцлер Біраг [92] , італієць, дістав свою посаду з ласки пані Катрін. З нею та з кількома земляками він якось уночі вдерся до спочивальні Карла Дев'ятого. Цей удачливий чужинець бачив у полоненому Наваррі таємного ворога своєї могутності. І він без церемоній почав справжній допит:
92
Біраг, Рене де (1506–1583) — кардинал і канцлер Франції. Належав до найближчого оточення Катерини Медічі й мав на неї великий вплив. Був непримиренним ворогом протестантів.