Молоді літа короля Генріха IV
Шрифт:
Вони все переповіли Анрі, але він не сказав їм того, що подумав: «Пихатий Голіаф і не здогадується про мою умову з пані Катрін. Він гадає, що його незграбна крутня з попами та іспанцями всім до вподоби. Він не знає мене так, як я його. Я ж його друг. А ніхто не може дозволити собі стільки, як друг».
Наступного ранку, коли грали у м'яча, йому таки пощастило влучити Гізові в лоб; там зразу набігла велика ґуля, а герцогові стало зле. Анрі вдав, ніби страшенно збентежився:
— Слово честі, я не хотів, щоб у тебе виросли роги. Тільки твоя герцогиня має право наставляти їх тобі.
Усі, хто був там, мало не попадали з реготу, тоді почали голосніше, ніж би годилось, називати один одному коханців герцогині Гіз. Ця молода дама дуже швидко й глибоко засвоїла звичаї
Наваррі він згодом сказав:
— Власне, ти тільки остеріг мене, щоб я пильнував її; а цього більш ніхто не наважився б зробити. Я бачу, що тобі можна довіряти. Ходімо зі мною на проповідь отця Буше [93] .
93
Буше, Жан (1548–1644) — теолог, ректор Паризького університету (в ті часи центру католицької реакції). Затятий ворог протестантства, не скорився Генріхові IV навіть після його переходу в католицтво й виїхав з Парижа.
Того ж таки дня вони поїхали на проповідь: герцог Гіз, як звичайно, з блискучим почтом, Наварра сам-один. Він ще й досі не знав як слід Парижа, а назви церкви так і не почув. Скрізь, де вони проїздили, в натовпі з уст в уста передавались ті самі слова: «Король Паризький! Слава!» Цього короля вітали, підносячи праву руку. Так робили й жінки, тільки часто, забувшися, підносили обидві й простягали їх до білявого героя своїх мрій. А той світив згори й на праведних і на грішних, немов саме сонце, гордий і впевнений у своєму ділі. Так вони доїхали до церкви, і, коли затих дзенькіт зброї, яку мали на собі численні військові, отець Буше зійшов на амвон.
То був промовець новітньої манери. Він запінився вже з перших слів, і його грубий голос раз у раз зривався на жіночий вереск. Буше проповідував ненависть до поміркованих. Не самих протестантів треба зневажати, переслідувати й нищити. Коли настане ніч довгих ножів і стятих голів, закликав Буше, найнещадніше слід карати терпимих, хоч би вони й називали себе католиками. В обох вірах найгірші — це поступливі, ті, хто ладен піти на угоду й бажає миру в країні. Не матиме вона миру, горлав Буше, бо вона його й не знесе: не дозволить честь. Ганебний мир і силоміць накинуту угоду з єретиками треба негайно зламати. Земля й кров на весь голос кличуть до насильства, насильства, насильства, кличуть рішуче вимести все чуже їм, гнилу поблажливість, розпусну свободу.
Натовп, що забив усю церкву аж до вівтаря й найдальших притворів, стлумленим стогоном люті підтвердив, що не збирається терпіти ні поблажливості, ні тим паче свободи. Люди просто душили одні одних, щоб пропхатись до амвона й побачити проповідника. Та вони не бачили нічого, крім роззявленого ротяки, бо отець Буше був маленький, хирлявий, і голова його ледь видніла над амвоном. Зате плювався він далеко. Крик його раз по раз збивався на справжній гавкіт, і те, що було в ньому людського, дуже мало скидалось на звичну для парижан мову: воно звучало якось по-чужоземному й завчено. Часом здавалося, що він зараз упаде й заб'ється в корчах, і люди вже озирались, шукаючи церковних служок. Та Буше раптом стуляв щелепи й ласкаво всміхався до слухачів, скоряючи тим серця. А перевівши дух, знову заводив свій гавкіт і аж клацав зубами, вдаючи, ніби вихоплює з натовпу когось незгодного, щоб тут-таки його зжерти.
Свобода совісті? Боронь боже! Зате ж і ніяких податків, ніякої орендної плати, взагалі ніякого здирства: ні народ, ні особливо духівництво не повинні платити королю нічого. Це й об'єднує їх. Духівництво залишить собі державну подать, яку воно заборгувало, а народові буде дозволено грабувати будинки й палаци всіх гугенотів і поміркованих — а цих останніх треба вимордувати до ноги передусім! Буше переконував своїх слухачів не жаліти й вельмож, навіть найбільших, і сипав досить прозорими натяками на самого
Анрі вдихав ті смердючі випари, і не так розум, як чуття підказували йому, яка гидота діється тут. А то б його врешті й самого захопила ця ненависть. Повалити владу, що сидить у Луврі, розграбувати самий палац, вирізати всіх: панів і паній, варту, челядь, — про все це він мріяв і сам, ще тоді, коли прагнув утекти й повернутися з чужоземними найманцями. Відтоді минуло кілька років, і він майже забув усе. А тут у церкві те почуття ожило, яскраве, як давніш. Він наново зрозумів, що принижений і ображений мститься без пощади. «А в мене причин більше, ніж у них усіх. Мені вбили матір, потім пана адмірала, потім усіх моїх друзів, вісім десятків дворян, учителя, останнього посланця моєї матері, королеви. А тих, хто зостався живий, укрила ганьба, і сам я мушу зносити полон, постійну небезпеку, щоденний глум. Усе це я знаю. І помститись я твердо вирішив, тільки весь час відкладав та обмірковував свою помсту. А час минає — і ненависть теж.
Ні, вона не минає, вона тільки робиться сумнівною. Я живу з ними, ми граємо у м'яча, спимо з тими самими жінками. Пані Катрін запропонувала мені угоду; чи й справді вона отруїла мою матір? Д'Анжу у Варфоломіївську ніч радий був би спровадити зі світу й мене, а тепер, ставши королем, він мене захищає. Гіз зробився моїм щирим приятелем, і якось аж віри не йметься, що це він ударив пана адмірала, вже мертвого, ногою в обличчя. А проте — це правда. Вони зробили все це, таки зробили. Вся річ у тому, що я їх знаю, а вони мене ні. І не заперечуватиму, що я люблю їх за це — люблю до певної міри. Вороги можуть тішити нас так само, як кохані. А я мушу стерегтися їх — і тому близько знатися з ними».
Так виправдовував він себе, своє вагання, свою терплячість і відмежовувався від народу, що його Буше навчав сліпо задовольняти свої жадання. А втім, Буше ще не скінчив своєї розпачливої молитви, як Анрі вже впорався з усім, що наринало на його душу. Життя минуще, мистецтво тривке. Думки пролітають блискавками, та як збагнути, коли настав час несхибної дії?
Буше з'ясував народові, що вся державна система злочинна, зате бог послав їм справжнього проводиря! Онде він стоїть! І всі, обернувшись до нього, попадали на коліна, надто ті, на кому тяжіла підозра поміркованості. А Гіз сміливо, зухвало звів очі вгору, до бога. На герцогові був срібний бойовий обладунок, немовби вдарити на королівську владу малося оце зараз, і охоронці його бряжчали крицею. Звичайно, тут не бракувало шпигів королеви-матері, і вони вже біжать донести їй про все, змалювати герцога Лотарінгського бозна-яким грізним. Треба дуже близько зійтися з ним, аж тоді збагнеш, що він тільки хвальковитий забіяка Голіаф, а до того ж рогоносець. Треба стати його другом, тоді знатимеш йому справжню ціну і навіть почуватимеш до нього приязнь. «І оцього-от я ненавиджу? Так, звісно. Але що таке ненависть?»
Тим часом проповідь скінчилась, і алебардники повипихали з церкви простий народ; зосталися тільки люди шановні і впливові, паризькі магістратські радники, найбагатші громадяни й найвідоміші в народі священики на чолі з паном архієпископом. Той засвідчив, що устами отця Буше промовляв небесний гнів. Адже розпуста при дворі перейшла вже всякі межі; і архієпископ змалював ту прилюдну безсоромну виставу, що її влаштував у Дуврі король зі своїми хлопцями-любчиками, а жінок-християнок змусили дивитись на неї. Слухачі обурено загомоніли. Але хтось поруч Анрі, який стояв далеко позаду, під той гомін сказав: «Таж архієпископ сам спить із рідною сестрою».