Молоді літа короля Генріха IV
Шрифт:
Сам д'Ельбеф — лише спостерігач; а це не так багато. Далекий родич могутнього дому, без великих шансів і перспектив, він завжди буде нічим не примітний серед інших — тих, кого він навряд чи поважає. І ось він знаходить, кому віддати свої сили, — чи, власне, йому це підказує особливий хист. Д'Ельбеф собою показний, як і Гіз, народний герой; він тільки має темніше волосся, поводиться простіше, і від нього зовсім не віє пихою. У нього вогкі, віддані, дуже гарні очі, й ті очі розгледіли в Анрі славну долю і велику снагу, яка служить поки що вельми скромній меті: зберегти себе. Д'Ельбеф став другом Анрі в непевні дні, ще зовсім не славні, якраз навпаки. А коли щастя нарешті повернеться до короля Наваррського обличчям, тоді д'Ельбефа вже не буде коло нього.
А дівчата — чи, власне, юнаки —
В ту саму хвилину, ніби на замовлення, закричав ще хтось — голосом старого папуги:
— Величносте! Вашого улюбленця отруєно. Його «дівчина» — Наваррине знаряддя. Віддайте цього принца мені й правосуддю, а то він і вам щось заподіє!
Після таких жахливих слів усі, звичайно, завмерли, затамувавши дух. Музика враз умовкла, танцівники застигли на місці, глядачі на помості, мов скам'янілі, чекали королевого знаку, але й король не ворушився. Тільки ледь захиталося саме місце дії — перське шатро. Хитали його жінки, придворні дами французького двору: не допущені на таємниче свято, вони попрокрадались за завіси, щоб підглядати звідти. Були там і вельможні панії, і фрейліни; навіть декотрі з челядниць, набравшись відваги, прогортали собі шпаринку, а поруч — смикала тканину сама королева Наваррська. «Що ж тепер? — подумала Марго серед тієї тиші та заціпеніння. — Отак воно завжди й буває, тільки-но ми полишимо чоловіків самих на себе, — думала вона. — Спочатку повбираються, як ми, і вдають таких ніжних, мов небесні ангели. А кінчається однаково кров'ю. Звісно, мій коронований брат захоче помститись за отруєного любчика. Віддасть мого бідного Henricus'a пройдисвітові Бірагові, а в того вже й слина тече з жадоби. І ні в кого з цих бовдуряк не знайдеться стільки розуму в голові, щоб збагнути, яка тут гра! І вони ще гадають, ніби можуть обійтися без нас!»
Та в одного таки знайшлося. Д'Ельбеф із Лотарінгського дому сплигнув з помосту, вхопив за в'язи дю Га, вже зовсім скрюченого, підвів і бив по щоках, поки юнак не став твердо на ноги.
— Годі комедію корчити! — сичав д'Ельбеф. — Та гляди не почни знову! — Боляче викрутивши юнакові руку, він примусив його зійти на поміст і впасти перед королем на коліна, а тоді наказав: — Признайся його величності, хто тебе підмовив на цю витівку, то, може, не попадеш на шибеницю.
Уся постать дю Га виказувала якнайприкріший переляк. Це почуття він зумів виразити найкраще, хоч який великий хист виявляв перед тим. Справжнє все ж таки завжди переконливіше, ніж удаване.
Шия його зробилась довга, немов у людини, якій щойно зітнули голову, — адже тоді шия раптом наче виростає; і цю витягнену шию він повертав то до короля, то до канцлера, то знов до короля. У канцлера враз повідвисали щоки, в короля сердито нап'ялась жила на лобі. А дю Га відчував, як міцні пальці його ворога д'Ельбефа чимраз сильніше стискають його шию; і перше ніж йому зовсім перейняло дух, він пробелькотів;
— Це пан канцлер… — Та щойно д'Ельбефові пальці пустили
Ніхто йому не повірив, хоча й це була правда. Король ще похмуріше глянув на свого канцлера — чи то султан на візира, бо ж вони були в такій подобі. Першим озвався Наварра:
— Синьйоре Біраг, ви програли свій самоцвіт! Ваша величносте, він побився об заклад, що прилюдно стратить мене. І йому б пощастило це зробити, якби ви не розгадали його підступів.
Король не міг ні ув'язнити канцлера в Бастілії, ні скинути з посади, бо пані Катрін захищала свого земляка. І тому король зробив те, що міг і чого всі чекали від нього. Він зірвав у канцлера з грудей великий самоцвіт. А тоді нерішуче озирнувся довкола, ніби ще не знаючи, що зробити далі. Насправді ж він дуже добре знав, чого хоче. Він махнув рукою вниз, юному Леранові, той піднявся на поміст і, ставши на коліна, прийняв знак королівської ласки. З тої хвилини від юнака променів блакитний блиск. А коли з нього зірвано всі серпанки, віконт де Леран став схожий видом на юного воїна в першому розквіті мужності, який наступає ногою на шию переможеному. Сам дю Га знадив його так зробити, навмисне упавши обличчям додолу, і Леран не вагався й миті.
Побачивши, що пригода скінчилася так мирно, всі присутні в перському шатрі ожили. Вони заплескали в долоні, знов закрутився танець, і, колихаючись на хвилях музики, танцівники зображували любов та щастя для глядачів, які вірили в те й друге, лиш коли бачили їх на сцені. Ще довго світилось того вечора шатро з гаптованих запон, крізь які пробивалося ззаду мудро пом'якшене світло, так що все в шатрі здавалося стерпнішим, ніж було воно насправді: і люди — султан, юнаки, старі паскудники, — і речі, з яких найдорожча була, власне, лиш блакитним блиском.
Двох учасників забави десь не стало. Анрі й д'Ельбеф прощались у далекому закутку замку.
— Я тобі цього ніколи не забуду, д'Ельбефе.
— Ваша величносте, ви занадто довго баритеся тут, але, певне, мусите так робити.
— Я маю час. Я, власне, тільки це й маю — терпіння та час.
Що ж це таке — ненависть?
Та хто дуже довго вичікує, той дочекається, що найпевніші його почуття почнуть змінюватись, роздвоюватись, надщерблюватись. Ось хоч би ця дружба з Гізом. Анрі зблизився з ним із ненависті: хотів краще пізнати його, бо для ненависті це потрібне. Та коли пізнаєш ворога краще, знов же з'являється небезпека, що він здаватиметься тобі не таким і поганим. Навіть більше: ворог приваблює дужче, ніж той, до кого ти просто байдужий.
Вони грали у м'яча — в «довгого м'яча», найважчу гру, і завжди лиш вони удвох: Наварра й Гіз; інші мусили тільки дивитись, і враження в них часто бувало прикре. Невеличкий Наварра метався туди й сюди, а Гіз, мов той Голіаф, стояв собі на місці, широко розставивши ноги, й чекав його ударів. Та це було ще пусте; а то якось м'яч залетів за живопліт. Гіз гукнув:
— Наварро, ти менший. Пролізь і принеси його.
Та Наварра, замість пролазити крізь живопліт, не розганявшись перестрибнув через нього, аж глядачі зчудувались такою спритністю. Назад він, правда, проліз, але жбурнув м'яча так несподівано, що довгасте шкіряне ядро вдарило герцога Лотарінгського просто в груди. Гіз сильно похитнувся, проте зразу й гукнув:
— Ти мені в лоб намірявся, отоді б я й справді впав! Але так високо ти не докинеш, мізинчику. Збігай-но принеси вина, зап'ємо переляк!
По вино, звичайно, пішов хтось інший, але тієї пригоди вистачило, щоб трохи перегодя д'Алансон із д'Ельбефом відвели Гіза вбік і почали йому докоряти. Вони нагадали, що хоч король Наваррський тепер лише бранець і незначна особа, але всі присутні, поміж них і простолюдці, бачили, що у його особі зневажено королівський дім.
Гіз відмахнувся:
— Ет, чого ви хочете? Він ні на що не ображається й липне до мене, як реп'ях. У всі церкви ходить за мною. Скоро зробиться ревнішим католиком, ніж я сам.