Молоді літа короля Генріха IV
Шрифт:
Анрі мимохіть засміявся — власне, не з цього окремого факту, а з усієї комедії, що тут відбувалася.
Проте комедія незабаром повернула на поважне, бо один із значніших городян, голова рахункової палати, почав розповідати про фінансовий стан королівства. Той стан був невтішний; та що це ні для кого не було таємницею, всі тим гучніш висловили обурення. Адже, по-справжньому обурюватись можна тільки в гурті й тільки вже відомими речами. Щось нове доходить до людей не зразу; швидше впливає те, що всі давно знали, тільки боялись висловити. Сто тисяч екю на рік коштують державі самі королівські собаки, мавпи й папуги; та це ще дрібничка проти страхітних сум, які поглинає кодло його любчиків. А одному з них навіть доручено керувати фінансами! Промовець оголосив це на всю церкву, ще й додав: «У наш час дозволено все, тільки казати правду не
Голова рахункової палати перелічив ще багато розтриньканих мільйонів; він нарікав на великі податки, на несправедливий розподіл їх, на продажність усіх тих, хто їх стягує, на чолі з королівським любчиком паном де О [94] — просто О, та й годі. Зате промовець змовчав про кількох інших, що теж узяли на відкуп певні податки й визискували народ. Адже серед них знайшлися б і родичі Гізів, а згадувати тут про них було б украй недоречно з огляду на те, що мало відбутися далі. Бо зразу після промови внесено великі торбини, з них посипалися золоті монети, карбовані в Іспанії, і не було тому золоту кінця. Скарбник розподіляв його, як наказував герцог Гіз, між радниками, священиками, впливовими городянами, урядовцями й військовими. За те кожен розписувавсь у спискові, де першим стояло ім'я герцога Лотарінгського, та ще й вигукував одне слово: «Свобода!»
94
…паном де О… — маркіз Франсуа д'О (1535–1594) — державний діяч Франції, один з фаворитів Генріха III, сюрінтендант фінансів. Запровадив сувору податкову політику. Під час описуваних подій, у 1575 p., був губернатором Парижа.
Так народилася Ліга. [95] Витрушено до дна торбини з іспанськими пістолями й засновано спілку з метою віддати одній партії всю владу в країні. І справді, ця партія дістала досить влади й могутності, щоб за кільканадцять років страхіть та невдач привести королівство трохи не до розпаду, короля загнати в глухий кут і відкинути людське в людях на кілька поколінь назад. Такий був початок, і, поки ті, хто отримав чужоземне золото, хутенько ховали його, не дивлячись, де воно карбоване, — знадвору долинув крик: «Слава! Свобода!»
95
Так народилася Ліга. — Ідеться про так звану Католицьку лігу — об'єднання французького католицького духівництва, феодальної знаті й дворянства (переважно з північної Франції), північнофранцузької буржуазії та ремісників (головним чином паризьких), утворене під проводом герцога Анрі Гіза в 1576 р. Неоднорідність соціального складу та розбіжності інтересів зумовили внутрішню боротьбу в самій Лізі, і на кінець 1576 р, вона фактично розпалась. 1585 р. була відновлена під іншою назвою — Паризька ліга; тепер провідну роль у ній відігравали великі міста, особливо Париж.
Одурений народ славив свого гідного проводиря, і той справді мав таку саму підставу сподіватись успіху, як і вся потолоч, що йшла за ним. Та що значить «одурений»! Люди ніколи не бувають до такої міри одурені, як вони вдають потім. Іспанське золото бачили тільки дрібніші проводирі, а народ бачить лиш біляву борідку — і аж реве з захвату. Зате він насправді дуже добре розуміє, що йому й не в голові рятувати віру і що ні про яке чудесне пробудження не варт і говорити. Просто людям хочеться пограбувати інших, відібрати в них роботу, збагатитися. Вони хочуть поколобродити, повеличатись, а ще вони хочуть убивати. Ось що виходить, коли простий народ і шановні городяни, полигавшись, заснують отаку Лігу для придушення свободи совісті. Якомога гучніше кричать вони: «Свобода!» — і одурені на вулиці, й дурисвіти в церкві, і цим вони доводять, що хоч їх і одурено, але й вони раді когось одурити.
Серед дурисвітів у церкві, що, напхавши золотом кишені, жадали свободи, були й помірковані, які вирішили, що тепер треба пристати до більшості. Не бракувало там і навернених гугенотів; і Наваррина присутність служила якраз
Анрі ще не встиг усвідомити своїх почуттів: надто багато було почуто й побачено. Насамперед — Гіз показав себе з нового боку: виявилося, що він уміє спокушати й обморочувати людей. Хто б повірив, що цей пихатий велетень здатен на таку хитрість і моторність! От що значить власна вигода! Та люди й самі полегшили йому справу; бо кожного приємно лоскотала честь бути в одній спілці з таким вельможею. Гіз розподілив завдання: військовим — силоміць вербувати людей до війська їхньої партії, духівництву — бунтувати простий народ, міщанам — чинити опір королівській владі, не платячи ніяких податків. Він роздавав титули й права па відповідні посади, коли вони звільняться. Тобто, як розуміли всі, коли вб'ють тих, хто займає ці посади тепер.
Віднині, хоч би що хто зробив, він не відповідатиме за свої вчинки, бо тут-таки всі заприсяглися сліпо коритись проводиреві. Після цієї присяги Гіз розпустив урочисті збори.
— Тепер ти, Наварро, переконався, які ми сильні,— сказав він, коли вже виходили.
— На моє щастя, — відказав Анрі.— Королю Паризькому слава! — підхопив він крик натовпу, що весь час чекав на вулиці. А перше ніж податись геть, іще штовхнув приятеля ліктем під бік і шепнув, досконало передражнивши хтивий голос одного з батьків міста: — А золото іспанське, сусіде! Іспанське! — і відійшов.
Він ішов швидше й швидше, аж його сторожа насилу встигала за ним. Дістався до Австрійської вулиці, пройшов нею, тоді звідним мостом, минув браму, вступив у подвір'я Лувру — і не бачив нічого того. Він не помічав, ні якою дорогою йде, ні хто за ним стежить, і кімнату свою впізнав аж тоді, як уже довгенько бігав по ній туди й сюди. І враз він усвідомив, що його пече ненависть. «Оце — оце вона, ненависть! Іспанське золото! На мулах-в'ючаках через гори безперестану їдуть і їдуть торбини з пістолями. Їх спорожняють у Парижі, золото тече — тече без кінця, і кишені наповнюються ним, а серця — ненавистю, кулаки — насильством, роти безсоромною брехнею. А тепер — відкиньте всякий стрим, із лагідних і розважних людей станьте дикими звірами! Воюйте за одну віру і проти всіх вір! Із самого малку я тільки це й бачу. Та досі я не знав, де джерело, де коріння всіх цих злочинств. Іспанське золото, привезене сюди через Піренеї, мої рідні гори; я можу подумки накреслити його шлях. Ось тут спадає зі скель потік, он там стоїть мій замок Коараз. Вони хочуть відібрати його в мене, дон Філіпп Іспанський завжди мав на думці загарбати мій схил Піренеїв — а я жадаю мати ще й його схил. Я жадаю так, бо то мої гори, а це моя країна, і в неї не повинні вдиратись його солдати і ввозитись його торбини з золотом».
Ось до чого він додумався того дня. Двадцятирічний юнак рідко сягає думкою далі, і ненависть його спочатку обмежена рідними краєвидами. Він ненавидить володаря світу з любові до свого маленького Беарну — хоча, правда, й через те, що страждає Франція. Вона страждає, як він сам, і від того самого мучителя. «Е, що там Гіз і Катерина! Вони просто пнуться одне поперед одного, догоджаючи володареві світу. Он хто справжній ворог, он кого я ненавиджу! Це він тримає мене в полоні, це він оплачує усобну війну в моїй країні, що нею я колись правитиму».
Згодом, коли він справді став королем Франції, і його проникливість, і його ненависть безмірно зросли. Йому було вже мало визволити Францію й стати наймогутнішим державцем Європи; і Франції, і Європі він хотів дати вічний мир, а Австрійський дім мав упасти. Врешті король Анрі, чи то Генріх, Четвертий заходиться виганяти цю ненависну династію з усього континенту, щоб навік замкнути її за скелястими мурами Піренеїв. Такі будуть колись, на схилі віку, його великий план і його місія.
Юнака в його в'язниці пече ненависть до Філіппа; він видобуває зі скрині його портрет: біляві, безбарвні кучерики, байдуже обличчя. Лоб високий і вузький; юнак простромлює його лезом, тоді відкидає геть і ніж, і портрет і заломлює руки. Що ж це таке — ненависть? Ми можемо ненавидіти лише те, чого не бачимо. Анрі ніколи не побачить у вічі Філіппа Іспанського.