Молоді літа короля Генріха IV
Шрифт:
Сцена з трьома Анрі
Він розповів своїй добрій приятельці пані Катрін, що герцог Лотарінгський витіває якісь дивні витівки. Анрі вже встиг опанувати себе й не надав своєму повідомленню більшої ваги, ніж було вигідно йому самому. Змову Гіза з городянською верхівкою він змалював у комічних барвах, про загравання білявого героя з черню згадав лиш побіжно, нехай королева-мати сприймає його слова як вияв
— Вельможна пані, ви пропали.
Вона по-материнському всміхнулася:
— Не турбуйся! Врешті-решт Гіз працює на мене, бо дон Філіпп мені друг.
Вона таки справді вірила в це, а тому не розуміла, що король Філіпп шукає у Франції намісника собі — на той час, коли він стане тут єдиним володарем, розваливши Французьке королівство своїм іспанським золотом. А біля неї стояв той, хто починав це розуміти. Проте пані Катрін лукаво сказала йому:
— Йди-но до якої-небудь красуні, Королику. Розважайтесь обидва в мене на очах, і ти, і Гіз, тоді я вас не боятимусь.
Король Франції сидів, укутавшись у хутро, й писав. Саме такого настрою, тихого смутку, й вичікував Анрі, щоб відкрити йому дещо. Найгірше д'Анжу вже знав: один з його любчиків, Можйон, прегарний юнак, загинув сьогодні в двобої, і вбив його офіцер герцога Лотарінгського. Це вже було занадто: Гіз не тільки бунтував місто, а сіяв жах і в самому королівському замку.
— Ми його недооцінювали, кузене Наварро.
— Згоден, — відповів Анрі.— Такі герої, такі Голіафи вміють бути не тільки брутальними. Не слід забувати й про їхню підступність.
— Я відповім на все це гідно, але й з мудрим розрахунком, — вирішив король. — Я впишу своє монарше ім'я в списки Ліги.
І справді, негайно зробив так — із великою помпою, в присутності багатьох свідків з усіх суспільних станів. Нехай простий народ і шановні городяни самі переконаються, що королю не треба якоюсь спілкою нагадувати про його обіцянку захищати віру. Він поставив своє ім'я на самому початку, перед ім'ям герцога Лотарінгського, — на знак того, що всіма засобами боротиметься проти розповсюдження гугенотського вчення. А тим часом він і сам у це не вірить, та й ніхто не вірить безсилому королю. Своїм підписом він тільки потвердив, що по всій країні мандрівним ченцям можна підбурювати народ проти нього, і в кожному селі списки Ліги вкриваються підписами й хрестиками, в кожного парубійка стоїть перед очима сміливець Гіз, а в кожної дівчини — красень Гіз, і тільки він герой їхніх мрій, а не смутний Валуа, що знає лиш сумувати або віддаватись розпусті й бавитися зі своїм двором із хлопців.
Анрі, чи то Генріх, Третій забував про своє становище, коли перевдягався заморським султаном або вбогим покутником. Як король Франції, він любив зітхати над станом своїх справ і за повірника в такі хвилини брав свого зятя Анрі Наварру — майбутнього короля Анрі, чи то Генріха, Четвертого. Якось уранці він звелів покликати зятя; вже наближалося
— Анрі, скажи, що ти про мене думаєш.
— Що ви мій король і повелитель, ваша величносте.
— Та це те, що перше спливає на язик. А як трохи замислишся?
— Я, бувши вами, не допитувався б. Ви один-однісінький раз наважились на діло, і тим ділом була Варфоломіївська ніч. А сьогодні Гіз багато сильніший, ніж був адмірал тоді. Ви король, а тому, певне, знаєте, навіщо зволікаєте, даючи йому зробитися ще сильнішим.
— Не в тому річ, — понуро мовив король, ніби сам до себе. — Я чекаю їхнього удару.
— Вдарте перший!
— Ти ж чув, що я сказав, — я чекаю! — прошепотів король і аж здригнувся. Навіть рота затулив рукою. — Я дістав повідомлення, що Гіз хоче викрасти мене. Що тоді буде? Я — в'язень, а він — володар мого королівства і входить до мене з нагаєм у руці…
— Він на цілу голову вищий за мене, — сказав Анрі Наварра, — Та що з того? Високий чоловік має наді мною лиш ту перевагу, що може діставати ковбаси, підвішені під стелею, ото й усе. — А сам подумав: «Хоче, щоб я вбив його брата-вертуна. Чи не тому, що він не вищий за мене? От і добери тут діла!»
Нараз за дверима зачовгали ноги, забряжчала зброя, двері розчинились, на порозі став один з Гізових офіцерів і оголосив, що герцог іде до короля. Офіцер не попросив у його величності аудієнції для свого пана, ні. Тут вирішував сам герцог. Він навіть примусив короля Франції чекати, і той устиг сховати свого кузена Наварру за завісою:
— Послухаєш, що він наважиться запропонувати королю. А як він зніме на мене руку…
— Він може й штрикнути шпагою крізь завісу. Краще я вийду раніш і теж докину кілька слів.
Та ось уже надійшов третій Анрі, з дому Гізів. Голосна команда, знаки пошани, бучна поява. Король Анрі, чи Генріх, Третій сидів за письмовим столом, закутавшись у хутра. Анрі Наварра підглядав крізь завісу.
Герцог не скинув капелюха й навіть не вдав, ніби хоче схилити коліна перед королем. Він сказав:
— Погода якраз для полювання. Їдьмо, величносте.
Король гучно прокашлявся. То був знак для схованого кузена: «Ось тобі й викрадення!» А герцогові відповів:
— Звичайно, друже мій, але видно, що у вас нема парламенту і вам не треба писати указів тому парламентові, коли він відмовляється підтвердити своїм протоколом докази монаршої ласки, які нам завгодно було комусь явити.
Герцог відповів гостро:
— Парламент має рацію. Бо ваші дарчі грамоти збагачують придворних, а народ пропадає в злиднях.
— Те саме казали ще за мого брата Карла. Чи той народ коли ще щось робить, чи тільки пропадає в злиднях? — спитав король не без задньої думки, і герцог повівся саме так, як він чекав. Розкричався, як справжній трибун, і посипав великими числами та гучними словами. А коли вже не знав, що казати далі, спохмурнілий король промовив зі свого хутра, ледве ворушачи товстими губами: