Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько. Книга друга
Шрифт:
— Два тиж-н-ні? — затнувся Муфтик.
— Еге ж, — рішуче мовив Мохобородько. — Тижнів зо два, доки зовсім одужає.
Муфтик і Півчеревичок збагнули, що переконати Мохобородька неможливо, і тяжко зітхнули.
— Ох, скоріше б випити заспокійливого чаю, — буркнув Півчеревичок.
Він підійшов до валеріанового кущика і висмикнув його з землі.
По тому вони рушили назад — Мохобородько попереду, Муфтик і Півчеревичок — кроків за двадцять позаду.
ПІВЧЕРЕВИЧОК НЕПОКОЇТЬСЯ
Повернувшись
— Тепер усе гаразд, — сказав Мохобородько, — ось трохи почекаємо і тоді побачимо, як він діє.
Чекали вони довгенько, проте ні Муфтик, ні Півчеревичок не виявляли ні найменших ознак заспокоєння. Навпаки, дедалі частіше стурбовано косували у бік Мохобородь-кової кишені: вона ворушилася.
Лише тоді вони відчули деяке полегшення, коли Мохобородько взяв у фургоні бідончик і сказав, що піде в село по молоко.
— Он воно що, — сказав Муфтик, немічно посміхаючись. — Досі ми здебільшого задовольнялися чаєм і ягідним соком, а тепер виявляється, що…
— Що ти станеш молокососом, — закінчив Півчеревичок Муфтикову фразу.
Мохобородько посміхнувся.
— Самі ви молокососи, — кинув він трохи сердито. — Я ж не про себе турбуюсь.
— А про кого? — поцікавився Півчеревичок.
— Звісно, про Рудольфа, — підвищив голос Мохобородько. — Бо куди ж це годиться — щоб хворий Рудольф не випив ковтка свіжого молока!
Півчеревичок мудро промовчав у відповідь. Сварки не виникло, і Мохобородько подався до села.
Муфтик і Півчеревичок одночасно зітхнули, перегодом зітхнули ще раз і всілися на землю. Якийсь час вони стурбовано дивилися услід Мохобородькові і не зронили й слова. Нарешті Півчеревичок утретє зітхнув і повільно перевів погляд на Муфтика.
— Слухай-но, Муфтику, — тихо сказав він. — Я можу бути з тобою відвертим, га?
— Я залюбки послухаю тебе, — сказав Муфтик.
Півчеревичок вів далі:
— Мохобородько, звісно, гарний хлопець, та… Чи розумно ми вчинили, коли, захопившись морозивом, заприятелювали з ним?
Від цієї одвертості Муфтикові стало ніяково. Він заходився без потреби вичісувати свою муфту, зашарівся і опустив очі.
— Ти гадаєш, що…
— Я гадаю, що надто поквапилися, взявши до свого гурту Мохобородька, — вів далі Півчеревичок. — Передусім слід було б вивчити його звички й уподобання. А ми, нализькавшись солодкого морозива, ладні були обійнятися з ким завгодно.
— Це ти вже перебільшуєш, — промимрив Муфтик.
Але Півчеревичок завівся не на жарт.
— Я ні на грам не перебільшую! — вигукнув він. — Якщо хто й перебільшує, то — Мохобородько. Чи це, по-твоєму, не перебільшення, коли до кишені беруть зміюку? Це, по-твоєму, цілком природно?
Муфтик не вважав перебування змії в кишені таким уже природним, проте йому не подобалося позаочі говорити так про свого товариша. Ось чому він коротко буркнув:
— Мохобородько —
— Саме так! — спаленів Півчеревичок. — У тому й біда, що ми надибали такого друга. Уяви лишень — друг, а пригріває змію.
Муфтик похнюпився. Він не знав, що відповісти Півчеревичкові. І взагалі він більше не хотів говорити про Мохобородька позаочі — в нього, ясна річ, можуть бути свої дивацтва, але в цілому, хоч як не глянь, він приємний супутник і чудовий товариш.
Щоб припинити цю розмову, Муфтик удав, ніби так хоче спати, що аж повіки злипаються.
— Від цього Мохобородькового заспокійливого чаю хилить на сон, — сказав він, потягуючись і солодко позіхаючи. — Може, подрімаємо?
Півчеревичок одразу ж пристав на це.
кивнув він. — Хто відає, коли нам знову пощастить склепити повіки. Принаймні я не уявляю, як міг би заснути на галяві, де зміюка…
І коли Муфтик нічого не відповів на це, додав, лукаво посміхаючись:
— Чи тобі байдуже, коли раптом змій уночі заповзе до тебе в муфту?
— Ось годі про це, — сказав Муфтик, і голос у нього зрадливо затремтів. — Припини, будь ласка, цю зміїну розмову.
Він ліг на спину і заплющив очі.
— Ну, хай буде так, хай буде, — пробурмотів Півчеревичок і теж ліг горілиць. — Спробуємо заснути. І дай боже, щоб уві сні не побачити отого гидкого змія!
Хтозна, чи Муфтик і Півчеревичок просто втомилися, чи нарешті подіяв заспокійливий чай, але невдовзі двоє друзів поринули у глибокий сон. Навколо сюрчали цвіркуни, не вгавали всілякі інші комахи. Із лісу долинали пташині співи. У селі валували собаки, напевне, Мохобородько зі своїм молочним бідончиком дістався туди.
А втім, Муфтик і Півчеревичок не чули нічого, лише дружно похропували. Вони не чули, як, пронизливо скрекочучи, із лісу вилетіла сорока.
Вона всілася неподалік на ліщині й зацікавлено розглядала дивних чоловічків. Тоді скрекотнула ще раз, уже стиха. Мандрівнички навіть не ворухнулися. Застигла на гілці й білобока. Вона некліпно дивилася на маленьких друзів, жадібно втупилася в золоті медалі, що сяяли в них на грудях.
РУДОЛЬФ ЛАСУЄ ВЕРШКАМИ
Мохобородько дійшов до села, і на нього звідусюди забрехали собаки. Деякі з них мало не вискакували з-під воріт, загрозливо гарчали і шкірили зуби. На щастя, Мохобородько дуже добре був обізнаний із життям сільських собак. Він знав, що найрозумніше — це не звертати на гавкунів уваги: якщо не помічаєш собаки, він скоро замовкне. Отож Мохобородько почимчикував далі, і бровою не повівши на собак. Щоб спокійно почуватися і не думати про гавкунів, він стиха мугикав собі під носа: «Хочу кренделя іменинного, хочу кренделя іменинного…»