На Розпутті
Шрифт:
Гордієве обличчя зблідло, губи нервово тіпались, очі палали.
– А почому ти знаєш,- спитався Демид,- що все справді так, що вся людська діяльність кінчається тим актом, що ми звемо смертю?
– Бо не бачу нічого, опріче цього акту!
– То що? Людям теж здавалося, що на тому місці, де є планета Нептун, нема нічого, аж потім виявилось, що таки є.
– Ну, а тут же що є? Чим воно усе це кінчається?
– А ти знаєш, чим воно починається?
– спитав Демид.
– Я не знаю нічого, всі ми нічого не знаємо! Де це? У "Фаусті", [7] здається, сказано.
Was man nicht weiss, das eben brauchte man, Und was man weiss? Kann man nicht brauchen. [8]Демид
– Як ж ти можеш так безапеляційно рішати питання, коли ти нічого не знаєш?
– Але ж ніхто нічого не знає. Про твого Нептуна, так там хоч математичні пророкування були, хтось там вирахував, що мусить він конче бути. А тут...
7
– Фауст — філософська поема німецького поета і мислителя Йоганна Вольфганга Гете (1749-1832). В архіві Б. Грінченка зберігся початок перекладу цого твору українською мовою.
8
– Чого не знаємо, того якраз потребуємо,
А що знаємо, того не можемо потребувати (нім.)
– І тут так саме. Був час, коли ніхто про Нептуна не пророкував; а ще давніше було так, що люди думали, мовби земля - то всесвітність, а все широке небо з міріадами світів, то тільки додатки до цього світу, каганці для землі. Щодо справи про життя й смерть нашу, ми стоїмо тепер саме в такому початковому періоді.
– Та зрозумій же ти, що ніхто нічого і не може знати.
– Тепер - еге. Але звідки ти знаєш, що минуть віки і становище не переміниться і таємничий Нептун, відповідь на наше питання, не виступить з темряви. І невже ти думаєш, що те, цо повстало, повстало без ніякої причини? Все, що ми бачимо круг себе, доводить нам, що без причини нічого не повстає, коли такий закон панує в частинах, то невже логічно буде думати, що ціле, світ, могло б повстати без причини?
– Себто: існує бог?
– зло спитався Гордій.
– Існує бог!
– одмовив Демид тихо.- Існує причина.
– Покажи мені його!
– скрикнув Гордій, ставши проти Демида з стисненими кулаками.
– Я не можу тобі показати його самого,- я тільки показую, що він існує.
У Демида затремтів голос, обом їм перехоплювало дух.
– Існує! Коли він існує, так нехай скаже, навіщо він присудив усе до смерті! Хай покаже мені свою мету!
– Коли існує причина, існує й послідок, існує і мета!
– Яка?
– Не знаю, але певен, що мета ця - добро, і що прийде час, коли люди зрозуміють її, але зрозуміть не самими міркуваннями, а шляхом невтомної упертої праці.
– Ха-ха-ха! Існує мета! Що ж мені до того, коли ми її не знаємо? Мені треба знати її - тоді я тільки й можу спокійно жити, тоді тільки можу щось робити. А поки - все це іграшки, нісенітниця - всі ці школи, ліки, книжки! Все це нічого не варте!
Гордій зупинивсь і змовк на хвилину, а далі почав знову:
– Еге, не варте! Хоча, звісно, ти можеш сказати, що нітрохи не вартніше гризтися з мужиками... Але ж зло моє гризеться, зло! Ат, ну його к чорту!
– скрикнув зненацька Гордій з невимовною лютістю і кинувся геть. Демид не спиняв його. Вибух цей і здивував і не здивував його. Він уже давно помічав, що з Гордієм робиться щось непевне, але не думав, щоб ті безвідрадісні думки так опанували його. Думав, що Гордій вернеться, але як проминуло кільки часу, то побачив, що той утік зовсім додому. Демид зостався в саду тихий і нерухомий, аж поки сонце, сідаючи за обрій, заграло йому на обличчі червоним одсвітом. Він підвівся. Великим огняним колом заходило сонце, цілуючи на прощання золотим промінням і землю, і води, дерева і квіти, людей всіх і Демида.
– Але ж воно встане і засяє знову!
– думав Демид.- І хто ж після цього мене впевнить, що ми не встанемо знову після того, як зайдемо за обрій свого тутешнього життя?
І, заспокоєний з цієї думки, він вернувсь у хату.
Але Гордій не міг заспокоїтися. Літо з своїм клопотом щоденним пригасило було такі думки в його, але тепер, восени, він мав досить вільного часу, щоб думати, і стара мука знов запанувала у його в серці з нечуваною ще силою. Він ніколи не міг спокійно жити навмання, жити, не знаючи нащо, а тепер таке життя було йому й надто важке. Вага була така велика, що він навіть добирав усякого способу, щоб хоч як одурити себе. Починав впевняти себе, що важне не тіло, а дух і що тільки там треба шукати безсмертя. Упевняв себе, що добрі діла людські стають безсмертними, бо довіку впливають так чи інак на людськість. Або доводив, що безсмертя можливе тільки в довічній переміні індивідуумів і що він, Гордій, безсмертний у своєму потомстві. Але таких упевнень ставало хіба на кілька день, бо зараз же Гордій починав думати, що добрі діла, довіку невмирущі,- се тільки абстракція, а він хоче невмирущості
Ще лютіша, бо знав, що всим цим не самого себе мучить, а й Ганну.
Ганна!... Колись його укоханий у мріях ідеал!.. Що від його тепер зосталося?
Розбираючи довгими безсонними ночами самого себе і свої відосини до людей та до Ганни, Гордій мусив сказати собі, що Ганна не одурила його - з формального боку. Його ідеал був - жінка вродлива, щира, розумна та освічена, талановита і щоб палко його кохала. Все це було у Ганни... Але чому ж він холодний до неї, чому тепер вона зовсім не на ідеальному п'єдесталі? Гордій мусив побачити, що не вона в цьому винна. Правда, і в неї були свої вади, наприклад, вона була дуже горда і не нахилялась перша до згоди; але хто ж без вад на світі? Не в тім річ була, а тільки в тім, що Гордій знав, що і ця врода, і цей розум, і це кохання - вмруть, зникнуть зо світу, але поки ще зникнуть зовсім, існуватимуть на світі старою руїною. Гордій не знав, навіщо він має кохати Ганну, жити як чоловік з жінкою, плодити дітей, коли всьому кінець - смерть, Гордій не бачив мети в сімейному житті, але бачив, що се життя накидає на його деякі обов'язки, і воно йому огидло. Так було з Гордієм духовним, але був ще й Гордій - тіло. Се тіло казало: коли я мушу вмерти, то принаймні хоч поки живу, бажаю, задовольняти всі свої потреби і найбільшу - кохання. Те, реальне кохання: задовольнення з жіночого тіла, з його краси, вроди, з його пишних форм. Гордій, як стародавній грек, любив красу в людському тілі і розумів Ренанову [9] думку, що найдосконаліша форма краси людської се жіноче тіло. І він хотів мати це тіло, хотів упитися втіхою з їм - він хотів мати в Ганні коханку, а не жінку. А її тиха, спокійна, трохи бліда, може, натура зовсім не підходила до цього. Вона могла кохати і бути гарною жінкою, але коханкою мала силу бути тільки місяць чи два. Далі їй уже хотілося щоденно-тихого, лагідного життя, хотілося з колисковою піснею на устах звивати тепле, але тісне кубелечко на сімейне життя. А Гордій і досі поривавсь до якоїсь далекої мети, і йому хотілося коханки, що йшла б поруч з ним до бою, а потім п'янила б його своїм коханням. Або такої, і день і ніч воркувати з нею, щоб вона не могла на світі прожити без його помочі, без його повсякчасної оборони, щоб він носив її як дитинку на руках - от як Дора у "Давиді Копперфільді", [10] але тільки не така дурна та вередлива. А Ганна не була ні тим ні сим і могла бути тільки вірною дружиною в тихому сімейному кубелечку. І Гордієві надокучила Ганна, і він не знаходив з нею навіть того щастя дочасного, земного, про яке він думав.
9
– Ренан Жозеф Ернест (1823 - 1892) - французький письменник, автор “Історії походження християнства” (1863 - 1883).
10
– Дора у "Давиді Копперфільді" - героїня роману "Давид Копперфільд" (1855) англійського письменника Чарльза Діккенса (1812 - 1870)
Ось через віщо Гордій та Ганна жили вкупі, стрівалися й розмовляли, навіть здебільшого як чоловік з жінкою жили, але все це була сама декорація, що ховала за собою безладдя. Тим і не диво було, що Гордій часом по кілька днів не озивавсь до Ганни, не казав їй тих навіть нічого не вартих фраз: про синів ніс удряпнутий або про чай абощо... Щодо інших розмов, то вони зрідка хіба розмовляли про літературу політику, чи про яку іншу річ, таку саме далеку від їх особистого життя. Хіба як хто чужий заходив до їх, то тоді при йому розмовляли охочіше, як добрі друзі, але не на самоті... Те, що вони могли одне одному сказати, здавалось їм не вартим щоб його казати; а те, що варте було і що треба його було зати, того вони вимовити не мали сили. І вони мовчали...
Важко було так жити. Ганна часто плакала, мучилась, сплячи ночі, але зарадити лихові не могла. Вона мало розуміла через віщо це все так сталося. А зрозуміти вона хотіла, і вся її гордість обурювалася проти такого життя. Спершу вона думала, що тут якесь непорозуміння і що досить вияснити те непорозуміння і життя у їх тоді одміниться. І вона збирала всю силу і питалася в Гордія: через віщо се так? Що вона йому зробила, що він став до неї такий? Але щоразу з таких питань нічого путнього не виходило.