На Розпутті
Шрифт:
– Що я тобі зробила, що ти став такий?
– питалася Ганна.
– Ти мені нічого не зробила,- відмовляв Гордій.
– Але ж ти сумний і похмурий, і від тебе слова не почуєш. Чого ти сумуєш чи сердишся?
– Та нічого нема, голова болить,- одмовить Гордій, і на тому розмова кінчається. Але часом і не кінчалася. Часом Гордій кидав Ганні який докір - що-небудь не так вона зробила, яку дурницю. От, на питання про те, чого ти сумний чи сердитий, скаже:
– А чого ж ти не зважаєш на мої слова?
– Як?
– Я ж казав, щоб ти не держала більше ції наймички.
– Але ж, Гордію, вона гарна дівчина і працьовита.
– Та розумієш же ти, що її батько своїм ходінням та своїми випрохуваннями увірився мені! Ну, та я вже про це багато говорив
– Завсігди?
– дивується Ганна.- А коли ж то так ?
– Та ось, наприклад, хоч би...- і Гордій каже приклад: один, другий. Ганна відповідає, починаються від обох докори, а тоді сльози Ганнині. Сліз Гордій страшенно не любив, обурювавсь проти їх, хоча йому й шкода було Ганни. Він починав її розважати, і вся спірка кінчалася згодою,- не довгою, звісно. Зараз же, з другого ж чи з третього дня стара холодність потроху запановувала і панувала до нової такої сварки.
Ганна помічала, що й сама вона відмінилася до Гордія. Перше палке кохання зникло десь навіки; нове, тихе сімейне Гордій одкидав, не хотів його. Це мучило Ганну і вбивало її почування до чоловіка. Та вона цього не помічала, ще поки...
Душевна Гордієва борня їй була мало відома: вони один од одного ховали свою душу. Але все ж про дещо Ганна догадувалась, бачивши, як Гордій часом мучиться. В такі хвилини їй невимовно жалко його, хотілося підійти до його, приголубити, розважити; але першого холодного погляду Гордієвого було досить, щоб вона не зважилася це зробити. Вона знову ховалася сама в собі і так жила. Навіщо? Вона про се не питалася так, як Гордій, бо хоча не була дуже релігійна, але ніколи не губила віри, прищепленої до неї ще змалку. А ця віра в те, що єсть щось вище і од його залежить усе, запомагала їй у тяжкому житті. Не бачила, яким способом могла порадити собі, але вірила, що ще може все на добре повернутися, і вона сподівалася... Але силкувалася менше думати про се і тим залюбки вкидалась у роботу, панькалася з дитиною, коло хатнього господарства, ходила до знайомих селян запомагати хворим тощо. Але все це, звісно, тільки трохи і тільки на деякий час затуляло від неї справжнє важке її становище.
Гордієві ж ця зима особливо далася взнаки, ніколи ще так тяжко йому не було. Вага була така велика, що в його з'являлися думки вийняти з шухляди в столі револьвер і скінчити все це відразу. Але мов якась таємна рука ще спиняла його. Ще була надія, маленька надія: а може?.. А може, я ще знайду, чого шукаю, може, я ще матиму відмову? Ця надія та жива життєва сила, що ніколи вона не покидає незбожеволілої людини, спиняла йому руку. Але все ж інша сила так тягла Гордія до цього, "До одного разу воно за малим і не сталося. Подумавши потім про те, що було б із Ганною після цього, і боячись, щоб і справді коли чого не сталося, Гордій поїхав у місто і зробив формальний акт, віддаючи ним усе, що мав, Ганні. Не хотів записати на сина, бо йому здавалося, що це було б образою Ганні, матері того сина. Але зробивши це і приготувавшися,- так йому здавалося,- до смерті, Гордій несподівано почув, що він щось заспокоївся неначе.
Тоді була вже весна,- зійшов сніг, зазеленіла перша травиця, задзвенів перший жайворонок, і живущим повітрям повіяло на Гордія. В його знову прокинулося бажання жити, що було примерло холодною зимою. Йому схотілося щастя, втіхи... Але щастя, втіхи не було, і Гордій знову починав мучитися, злувати і казати самому собі свою стару думку:
– Нехай так, нехай я не знаю, навіщо існую на світі, Але я сную і не маю сили не існувати. І принаймні на цей час, поки існую, я бажаю щастя, бажаю впитися цим життям. Чом же й тут мені перешкода?
Ніколи так, як тепер, не бажалося йому щастя, недовічного, ні - він на те вже не мав надії,- а хоч дочасного, але такого, щоб голова палала й крутилася, щоб усьому горіти й згоряти, не помічаючи, як живеш, не чуючи, що з ран здобутих у борні з життям, ллється кров. Якісь нові образи, нові пргнення зароїлися в його душі. Йому схотілося знову кохання.
Кохання? А Ганна? Невже...
Нащо брехати? Йому її
Могутньою силою тягло Гордія до такого щастя. Прагнення обхопило його цілком. І потім знов якась надія, маненька, ледве помітна - а може? А може, як справжнього щастя зазнає (бо він не був досі щасливий справді), то якось воно й та відмова наблизиться до його. А може?
– казав він сам собі, добре розуміючи, що се та приказкова соломина, що за неї хапається людина втопаючи.
Але й цієї соломини не було: щастя не йшло... Зате вкупі з весною почався і той господарський клопіт, що так дошкуляв Гордієві. Знов почалися "шкоди" в лісі та на полі, почалася гризня з радівцями. Гордій знов уже двічі їздив до суду і вигравав справу. Але за те радівці мстилися над їм ще дужче. Це все роздратовувало Гордія, і він казав:
– От воно, те щастя!
Але він не кидав свого і таки боровсь, таки гризся з мужиками.
XI
Орися журилася.
Все літо і всю зиму Андрія не було з нею. Немає його і досі. Ішовши він, правда, казав, що все це робить задля її ж щастя:
– Горличко моя, треба йти, бо хочу, щоб були ми хазяями, не кланялися нікому. Зароблю я там грошей, то будеш ти, ясочко, в достатках жити.
Але ж він обіцявся на ту осінь вернутися хоч на який час і не прийшов. І тепер знову зостався там, у тому місті, пише, що живе по вісім рублів на місяць і житиме аж до косовиці, а в косовицю піде знов косити і в жнива, а додому після жнив і тоді вже, восени, свататиме її. Але ж скільки датися ще! Вона вже ждала, так довго ждала! В неї так стомилася душа за се довге ждання, а він каже: ще жди! Їй не треба грошей тих, їй треба тільки його бачити, говорити з їм. Скільки парубків сватає дівчат, не йдучи спершу на заробітки, і живуть Нащо ті гроші? Хіба й без їх не були б вони хазяями?
А дожидати так тяжко, так тяжко плакати в самотині і не кому про свої сльози розказати. У Орисі не було такої подруги, що їй могла б вона звіряти свою душу. Орися до всіх була закрита і в самотині терпіла своє горе. А як же то самій терпіти!
Починала перебирати в голові всіх своїх дівчат і про кожну ма себе питалася, чи сказала б вона їй усе. Як вона їм сказати може, коли вони навіть сміялися колись, що до неї Андрій ходив, а тепер покинув.
І вона зоставалася сама з своїми думами. А ці думи були ще важчі, бо дівчина не певна була, що Андрій і цієї осени вернеться. Так саме він писав і про ту осінь. Уже коли б йому хотілося бачити її, то вернувся б. А то й тепер може йому трапитись гарний заробіток, і він зостанеться там ще на зиму. Ні, ні, йому байдуже про неї, бо якби не байдуже, то він давно б уже був з нею.
Якби він знав, як вона мучиться, як вона ночі не спить, зрошаючи свою самотню постіль білу гіркими слізьми.
Постіль біла, стіна німа, - Ні з ким розмовляти!–
згадується Орисі з пісні і ще дужче стискає серце їй. Господи, яка нудьга! Ой, боже ж, нудьга! Через цю нудьгу огидло Орисі все: і дівчата, і пісні, і робота, і все!..
Вона дожидала його к великодню, так дожидала!.. Всі очі вигляділа його визираючи, а він не прийшов. І знов його немає, немає... до осени!.. І чи прийде ж восени? Іноді здавалося, що зовсім не прийде, іноді, що неминуче мусить прийти і до того ще й дуже скоро - на зеленій неділі. Чому саме на зеленій неділі, - вона цього до пуття не знала, але так якось воно почувалося. Не може ж воно довше так бути! У душі щось пекло, щось поривалося невимовними муками - зараз же, скоро побачити Андрія. Одного разу здалося, що коли не побачить його на зеленій неділі, то щось має зробитися, щось має статися. Ця думка якось урізалася їй у мозок, не покидала голови.