На Розпутті
Шрифт:
Дедалі все більше та більше зростало її пекуче бажання побачити Андрія і все певніша та певніша вона ставала, що це буде на зеленій неділі. Дожидалася того свята, як ніколи ніякого доти. І ось воно прийшло...
В неділю пішла Орися до церкви. Молилася щиро, дякуючи богові, що прийшло свято, певна, що воно принесло з собою щастя. Тиха та радісна вернулася додому, пообідала і вийшла невеличкий садок, що був у їх коло хати.
– Сюди прийде!
– подумала і зважилась тут його діждатися. Дерева зелені, травиця м'якая, і сонце ясне, таке і щебетливі пташки - усе мов казало, що тут він буде. І вона дожидала.
Пробігло сонце вже більшу частину свого шляху на небі, а вона все дожидала,
Ждала, поки мати покликала в хату за якимсь ділом. Тоді вже більше не верталася в садок. Але всю ніч не спала і другого дня встала як не своя. Чула, що в неї якось усі струни в душі понатягалися і всі вони бриніли одним почуттям, одним бажанням. Ні, він мусить прийти, він неодмінно мусить прийти бо як ні, то вона вмре або щось зробиться, щось страшне подіється. Нічого не могла робити, не чула, як мати сварилася на неї, що не помагала їй поратися. Тільки тинялася по хаті, беручись то за те, то за се і нічого до пуття не можучи зробити. Мати, розсердившись, гримнула на неї, щоб вона краще нічого не займала, коли має так робити. Орися покірно кинула все і пішла з хати в свій садок. Увесь час до обід і після обід вона висиділа в йому. Не дивилася ні на сонячне небо, ні на дерева, тільки прислухалася - чи не чути добре знаної ходи... У вівторок вона ще певніша була, що він прийде, що він не може не прийти. Він не прийшов і в середу. І тепер ще виразніша стояла перед нею думка: або він прийде, або щось страшне подіється. Вона й цього страшного дожидалася, палко бажала, щоб коли вже не Андрій, то хоч воно сталося, щоб хоч як, а прийшов край цьому нестерпучому тремтінню усіх струн у неї в душі, що от-от, здавалося, порвуться. Четвер, п'ятниця, субота здались їй роками. Впевнила себе, що Андрій забарився в дорозі і неминуче мусить настигнути в неділю. Але вже далі неділі не може бути ніяк. У неділю або...
Ледве висидівши в неділю за обідом, Орися побігла з хати. Сказала, що йде на пасіку. У їх була невеличка пасіка - з де-сяток вуликів, у гаю, аж на горі. Вночі її беріг батько, а вдень часом і Орися там сиділа. Любила се місце: тут стрівалася колись з Андрієм... Убралася в кращу святкову одежу, бо йшла стрівати Андрія. Городами перебігла до річки, перехопилась через неї хисткою кладочкою і була в гаї. Не спинаючись, добігла до пасіки і, тільки вбігши в неї, стала задихавшись.
Пасіка була на невеличкій прогальовині на горі, серед лісу. Високі дерева, оточуючи її з усіх боків, робили круг неї таку стіну, що тільки підійшовши аж до пасіки видко було, що в ній робиться. І на самій прогальовині стояло кілька дерев, росла трава, з квітками рясно помішана, і стояло з десяток уликів, тут був і невеличкий курінь. Сонце сяло з неба, і золоті бджоли бриніли в повітрі.
Орися спинилася на хвилину, щоб оддихатися. Потім підійшла до куреня, зазирнула в його, немов думала, що там хто є. Нікого не було. Дівчина сіла біля куреня на пеньок.
Ліс тихо шелестів, якась пташка щось висвистувала, тихо та любо гули бджоли, купаючись у сонячному золотому промінні. Та Орися те мало що й помічала. І очі, і вуха в неї повернулися в той бік, відкіля вона дожидала Андрія... Просиділа так скількись,- нічого не було чуть. Зненацька щось, мов хода, почулося здалека. Там, у лісі, низом ішла стежка,- дорога з Костівки в Радівку. Хтось ішов. Орися вся так і нашорошилась, уся зробилася слуханням. Вона прислухалася довго і чула, як ті згуки потроху затихали, і знов нічого не стало чути - тільки шелестіння та висвистування та бриніння. Орися чула, як щось велике росте й росте у неї в грудях, більшає та більшає і ось-ось розірве їй груди. Це було дожидання.
– Не дивитимусь, не слухатиму, заплющуся, закриюся, і він сам до мене прийде, певне прийде.
Затулила обличчя руками і зіперлася ліктями на коліна. Так буде добре. Ще підожде і не прислухатиметься так до кожного шелесту. Ну, оце щось тріснуло - це запевне не він, він іще не йде. Ці бджоли так гудуть, що зовсім не дають слухати. Але ж вона й не хотіла слухати - уже ж Андрій не мине її, а як підійде, то почує вона його неминуче, ніяка бджола тоді нічого не зробить. А оце ще щось чуть!.. Ні, і це так собі. Але ж дужче - хтось іде, їй-бо йде! Та вона не дивитиметься - хай іде... Але ж ніхто не йде, бо вже затихло... Ні, знову... то воно, мабуть, ставало,- а тепер чути виразно ходу.
Не одриваючи рук од обличчя, вся обхоплена якимсь острахом з безмірного дожидання, слухала Орися виразну ходу. Ближче, ближче, ближче... Ось уже проти неї... Звертатиме зараз сюди...
Але воно не звернуло. Хода почала затихати і помалу зовсім затихла. Орися почала дожидати знову. Сонце підбилося аж насеред неба, а тоді пішло наниз і сідало все нижче, нижче, нижче... І наче западала кудись углиб, наче крізь землю йшла та її віра, що він прийде. І знов: або прийде, або щось зробиться. Що саме,- не знає, але чує, що так більше не можна... Безнадійність уже починала якось холодити її всю, і той холод придушував труситися. Трусилася як у пропасниці, цокотіла зубами.
Сонце котилося далі наниз. Щось дивне було з нею. Вже не тремтіла з холоду, якась байдужість обняла її. Почула, що в неї заболіла спина так сидіти, і встала. Ще бриніли бджоли, ще золотилися від сонця дерева... Ще воркувала десь горлиця... Ох, якби втекти, сховатись од усього цього!..
Якби втекти!.. Не прийшов же!..
Тихо пішла з пасіки, і останні слова зосталися в неї в голові, і вона, мов якось не розуміючи їх, усе проказувала думкою: "не прийшов, не прийшов, не прийшов..."
Страшний пекучий біль пронизав їй душу. Зрозуміла тепер, що вона самотня, покинута, і відразу їй увесь світ погас, і схотілося тільки одного - щоб ця мука скінчилася, скінчилася швидше, швидше. Скрикнувши несамовито, побігла вниз і за хвилину була коло річки. Не спиняючись, вона з усього розгону кинулася в неї.
Але тієї ж миті дві чиїхсь дужих руки обхопили її за стан і одкинули назад. Тремтячи всім тілом, дівчина глянула: перед нею стояв високий ставний панич, з блискучими очима.
– А що це ти робиш, дівчино?
– спитався панич.
Орися мовчала, трусячись.
– А хіба ж так годиться робити? Хіба вода на те, щоб занапащати життя? А життя хіба на те, щоб його занапащати?
Орися не відмовляла нічого. Чула, що її обхоплює щось чорне, що вона зомліває... За мить вона впала паничеві на руки.
Він підхопив її. Це був Гордій. Він вертався пішки від Демида і йдучи стежкою, чув, як скрикнуло щось, потім побачив Орисю. Кинувся за нею і поспів саме вчасно.
Гордій обережно положив зомлілу Орисю на траву, а сам, нахилившися до річки, набрав у пригорщ води і помочив дівчині голову. Вона розплющила стуманілі очі.
– Погано тобі дуже?
– спитався Гордій.
– Ні...- ледве одмовила вона, але видко було, що їй ще несила підвестися.
– Відкіля ти бігла?
– спитався Гордій.
– З пасіки - там угорі,- відмовила дівчина.
Не кажучи нічого, Гордій ухопив легеньку Орисю на руки і поніс. Дівчина не пручалася, була зовсім безсила і мов у якомусь тумані - мало й розуміла, що робиться з нею. Голова впала Гордієві на плече, довгі коси позвисали. Поспішаючись, Гордій ішов з нею на гору. Увійшовши в пасіку, положив Орисю на траву.