На Розпутті

Гринченко Борис Дмитриевич

– Ну, лежи, відпочивай тут, дівчино, а то там би, може знов що непевне схотіла зробити. А тут я від тебе не одійду, аж поки заспокоїшся, як треба. Ти така молода, що тобі ще рано вмирати, ти ще можеш бути щасливою...

Голосне ридання перепинило його. Дівчина відразу підвелася, сіла і, вхопившись за голову руками та прихиляючись до колін, голосно заплакала. І сама не помічаючи того, мало розуміючи, що каже, ледве притомна, мішаючи слова з слізьми, дівчина почала нарікати на свою нещасливу долю. Вона казала уривково, не показуючи, але Гордій все ж зрозумів про Андрія, що Андрій не вертається, запевне він її покинув!.. І знову голосне ридання, і знов мішається воно з поплутаними словами. Як Орися очутилась, то Гордій сидів біля неї і держав

у своїх руках її похолоділі руки. Зрозуміла, що вже все сказала, і їй зробилося сором, вона вихопила в Гордія руки і затулила їми обличчя. Гордій тоді озвався тихими щирими словами. Казав, що розуміє, як важко жити без того, кого любиш, розуміє, як вона, бідна, мусила намучитись, поки аж наважилась таке зробити. Та не треба сього! Вона така ще молода, така вродлива, ще багато щастя мусить дожидати її на світі. Може ще Андрій і не кинув, може, ще прийде восени. (Дівчина заплакала знову.) А коли б і справді трапилось таке нещастя, що не навіки ж умерло в неї серце, ще вона знайде іншого, кращого. Дівчина заплакала дужче, і Гордій одмінив мову: є ж у неї запевне батько й мати, - вони її люблять, - нащо ж вона хотіла їх засмутити?

Слова Гордієві, мов сцілюща вода, лилися на змучене дівчинине серце. Вона тихо плакала, але то були сльози вже не важкі та пекучі, - ні, вони несли з собою полегкість. Дівчина почула вдячність до цієї невідомої їй людини, що обрятувала її від смерті, від страшного гріха. І тихо промовила:

– Спасибі вам!..

– Нащо ти кажеш мені - вам? Адже я тобі кажу - ти?
– промовив Гордій, бо його якось вразило те "вам".

– Але ж ви з панів...

– Що тобі до того, з кого я? Зви мене Гордієм, а не паном. А тебе як звуть?

– Орисею...
– тихо промовила дівчина.

– Ну, моя бідолашна Орисю, скажи ж мені правду щиру: якщо я піду од тебе, - не зробиш ти більш того, що хотіла?

– Ні!

– Глянь сюди, щоб я бачив, що ти правду кажеш!

Орися несміливо відтулила обличчя і глянула на Гордія своїми великими очима. Красою та горем повіяло відразу на його від цього погляду.

– От і люба!
– промовив Гордій, беручи її руки в свої. Вона не віднімала - перебуте вкупі з невідомою їй людиною нещастя зробило їх відразу близькими проміж себе.

– А то я б тебе й не пустив саму додому,- казав Гордій,- мабуть, ти з Костівки?

– Еге... А ви... звідки?

– З Радівки.

– Мабуть, з економії?

– Еге!
– відмовив Гордій, не бажаючи виявляти, що він пан, та зоставляючи дівчину з тією думкою, що він яке писарча з радівської економії.

– Мені треба додому,- промовила дівчина, встаючи.

– Хіба?
– сказав Гордій. Йому чогось не хотілося, щоб Орися так швидко пішла.

– Еге, треба, треба!..- нервово казала Орися.
– Прощавай... Гордію!.. Я тобі повік дякуватиму... Я... я...

Не змогла нічого більше сказати і кинулася бігти з пасіки. За мить її вже не видко було за густими деревами.

Гордій зостався сам. Трохи постояв і почав і собі зіходити з гори. В голові снувалася думка за думкою. Все, що зробилося, було таке надзвичайне. Орисина постать мов стояла ще перед їм, уражаючи його своєю дивною вродою. Великі очі, повні сліз, мов ще дивилися на його. Але запевне він з нею більше не стрінеться, бо й нема чого зустріватися, і випадку не буде... І Гордій, тихо зітхнувши, пішов швидше додому, бо вже вечір надходив.

Вернувшися додому, Орися і того дня, і другого, і далі почувала себе якось надзвичайно. Дуже багато плакала, але чула, що їй мов полегшало, мов скинула вона з себе якусь вагу, облишивши дожидати Андрія. Еге, вже більше його не дожидала. Певна була, що забув її, покинув. Плакала довго і тяжко. Щоразу після такого плачу їй легшало. Потім згадувала свій страшний учинок і вся здригалася з ляку. Тоді Гордієва постать уявлялася їй, його ласкаві очі, його тихі слова,- і серце в дівчини повне було щирої вдячності до Гордія за те, що він її обрятував, обрятував двічі:

раз одтягши од річки, а вдруге - розваживши своїм ласкавим словом, бо вона тоді була така, що хоч би й знову вдруге в річку. Орися згадувала всі його слова, уявляла собі його обличчя, і їй було шкода, що вона більше з Гордієм не зустрінеться.

– А хто він такий?
– думала дівчина.- Казав, що з економії... Мабуть, з контори. Який гарний та ласкавий.Чи є в його мати та батько, чи він сам? Казав, що у всякої людини є горе,- то і в його? Може, він сирота? Спитається в його, як побаче!.. От, дурна! Де ж вона його побаче!..

А той, про кого дівчина думала, тим часом товкався та клопотавсь по господарству. Воно вже починало йому здорово обридати. Нічого особливо гарного в йому не бачив - клопіт та гризня. Тим він тепер більшу частину свого діла склав на Олійниченка та на конторника, а сам думав про те, треба б знайти управителя: економія давала не дуже більше, як за Галушківського, а клопіт був гірший. Утікаючи від цього клопоту, Гордій одного дня взяв рушницю та й дався з дому. Власне, вій не полювати йшов, а так, поблукати. Ходив полем, виходив увесь байрак у степу і нарешті вернув до костівського лісу. Опинившись у йому, зараз згадав яле пасіку, і йому схотілося побачити Орисю, впевниться, що вона жива-здорова і вдруге нічого такого не зробила, як тоді. Пішов на гору і звернув до пасіки.

– Ну, та запевне її тут нема,- думав Гордій,- чого б вона тут щоразу сиділа! Тільки гляну і зараз вернусь.

Уступив у пасіку. Орися сиділа біля куреня й шила. Побачивши Гордія, дівчина відразу скрикнула і зірвалась на рівні ноги. Два бажання: бігти чи зостатися боролися в їй. Але Гордій уже був коло неї.

– Здорова була, Орисю! Злякалася мене?

Дівчина почервоніла і спустила голову.

– Здорові були...- тихо одказала вона.

– Ти знов мене за пана маєш,- промовив Гордій.- Так не годиться! А я оце зайшов сюди подивитися, чи ти жива-здорова, та думав, що й не буде тебе тут.

– Я тут пасіку бережу...

– Завсігди?

– Ні, коли батько, коли я... Тепер усе я бережу, а батько вночі...

– Утомився, треба відпочити,- промовив Гордій і сів на землі. І дівчина сіла, де сиділа.

Гордій почав розказувати, що зовсім випадком зайшов сюди і якби не заблукав у цей ліс, то, мабуть, і не прийшов би до неї. Йому й хотілося її бачити, та не насмілювавсь прийти. Чи вона на його не гнівається, що він прийшов? Ні? То він радий! І він почав розпитуваться: про її батька, про матір, про неї саму... Ледве згадано Андрія, Орися залилася слізьми. Гордієві знову довелося її розважати, і він робив це, як і перш, держачи її руки в своїх руках...

Дивна була дівчина Орися. Така ляклива, така недоторкана звичайно, вона ставала враз цілком щирою до того, до кого схилялося її серце. Андрій уразив її гордість, занехавши її почування, скоривши їх потребі,- вона не могла з цим погодитися. Дожидала пекучим дожиданням. Але як її надія не справдилася, як Андрій не прийшов,- більше терпіти не могла. Мусив надійти вибух, і він надійшов. Страшно втомлена духом, мов розбитою почувала себе після його, але знала, що вдруге вже цього не буде. Те, що було, порвалося, щоб не вертатися ніколи. Ще плакала, згадуючи про Андрїя, але се не були сльози за милим, сльози з розлуки - ні, се були сльози по розбитій надії, по загубленому щастю, та ще це були сльози з образи, з кривди, якої вона зазнала. І не диво, що вона щиро прихилялася до Гордієвих слів. Адже він обрятував її від смерті, душу їй одживив своєю щирою розумною роз, вагою, і якби не він, то що б з нею було? Така вдячна була до його і через те така прихильна. Розмовляли довго то про речі сумні, то зовсім про дурниці. Орися веселішала, розмовляючи з Гордієм зовсім вільно і звучи його "ти". Вже звикла до тієї думки, що хоч він і служить у конторі, і в панській одежі ходить, але сам, мабуть, з сільських парубків,- не дурно він говорить по-простому. І вона поводилася з їм як з звичайним сільським парубком.