На Розпутті

Гринченко Борис Дмитриевич

Щиро, часом навіть весело пробалакали вони доти, поки Орися скочила з місця, скрикнувши:

– Ой, ненько ж моя! Скоро батько прийдуть! Іди, Гордію, швидше, бо щоб тебе не побачили.

– Так скоро?
– промовив Гордій.

– Де тобі скоро, коли вже вечір!

– Але невже ж я оце тебе вже й не побачу? Дівчина спустила очі. Гордій узяв її за руку:

– Скажи, Орисю, можна ще прийти до тебе сюди погомоніти?

Орися то червоніла, то блідла мовчки. Врешті озвалась:

– Не знаю...

– То я прийду!
– поспішився Гордій.- Адже ти будеш тут у неділю після обід?

– Буду...- тихо відмовила дівчина, ще нижче спускаючи голову.

–

Гляди ж, прийду! А тепер справді поки - бувай здорова!

Йому хотілося поцілувати її, як сестру, в чоло, але не посмів цього зробити. Він тільки стиснув їй на прощання руку і пішов з пасіки.

XII

Гордій вернувся додому з новим почуванням. Чув, що Орисин образ починає запановувати у його в душі. Дівчина не йшла йому з думок. Згадував її рухи, її слова. Нетерпляче дожидався, коли знову з нею побачиться. Треба було ждати три дні, до неділі. Але ці три дні здались йому довгими найбільше тим, що за їх Гордій мав якось дуже багато господарського клопоту,- між іншим кілька наймитів покидали роботу, занісши не зароблені ще гроші; це вже була не першина, і Гордій не знав, що з цією історією робити,- хоч позивайся з кожним наймитом. Але ще краща річ скоїлась у суботу. Гордій надвечір був у конторі і, кінчаючи роботу, вже хотів іти додому, коли зненацька почувсь грюкіт коло дверей і в контору вступив Олійниченко з двома об'їзними, у Олійниченка все обличчя було в крові, у одного об'їзного рука була на поясі, зав'язаному через шию.

– Що се?
– спитався Гордій.

– Лихо, Гордію Васильовичу,- хоч пропадай! Замалим, замалим не вбито і мене, і об'їзного. Хоч зараз у труну!

І, не вважаючи на свої останні слова, Олійниченко дуже ясваво махав руками.

– Та що ж там такого?
– кажіть уже!

– Поїхав я та два об'їзних у ліс. Думаємо - сторожа вивірити. Ну, я, значить би то,- в ліс, а вони, об'їзні, значить би то, в поле, що за лісом. Тільки ми до лісу, аж чуємо: ляп!., ляп!., ляп!..- Стій!
– кажу,- хлопці, та се ж ляпа!
– Ляпа,- кажуть.- Мабуть, руба?
– А мабуть.- А ходіть?
– Ходіть!
– Пішли ми та швидко та тихо, а коні, значить, оддали подержати нашому ж пастухові - був тут поблизу. Ну, небагато й пройшли, бачимо - четверо чоловіка з сокирами. Ми - хильці, хильці поміж кущами, підійшли ближче. Глянули, коли це Семен Головань з трьома синами. Раз одсидів уже в острозі за наш ліс,- так йому того мало здалося. Ну, думаю, се діло - ну! Ми тихенько, тихенько та до їх, а тоді одразу: - А що це ви тут?
– Ліс рубаємо.- А чий же ви рубаєте?
– Божий.- Та чий же він є?
– Та божий же!
– Це ліс окономичецький.- Окономія його не садила.- Давайте сокири,- кажу,- нема чого багато балакати.- А він, Семен, як почав тут виражати таке, що його слухати не слідуєть. Я до його сокири, а він геть. Я його за руку, а об'їзний за другу. А один син Семенів як підскоче та мене кулаком по пиці лясь!
– так я й заюшивсь! А ті сини двоє на об'їзних!.. Та як почали нас молотити - тільки живих пустили...

Олійниченко, звісно, не додавав того, що не Семен його, а він Семена перший ударив нагаєм і що вже тоді його вхоплено за руки. Він це поминав і все оповідав далі, як їх бито та як вони втікали. І все втирав кров з розбитого носа та ще більше розмазував її по обличчю.

– Ну, добре, підіть до фельдшера - хай він подивиться, що у вас,- сказав Гордій,- а я сього діла не покину.

– Зділайте милость, Гордію Васильовичу!
– низенько поклонивсь Олійниченко, виходячи з хати.

Цей

випадок страшенно вразив Гордія. Бачив, що йде війна справжня і що се діло важке. Він колись не хотів війни. Але якось воно саме потроху так склалося.

Обурений, роздратований повернувся Гордій додому. Був зовсім похмурий увесь вечір. За вечерею Ганна спиталася в його:

– Що там таке знову скоїлось?

– Ат! Ну їх к чорту!
– зло відмахнувсь рукою Гордій

– Мені здається, Гордію, що ти дуже вже натягаєш струни.

– Себто?
– спитався Гордій, трохи здивувавшись: Ганна досі ніколи не говорила з їм про господарські справи.

– Я буваю на селі, і до мене часом ходять жінки. Я чула дуже багато поганого про Олійниченка. Кажуть, що він сам б'ється і погано поводиться з людьми.

– Цікавий я знати, як би міг поводиться Олійниченко з людьми після того, як йому розбито пику?

– Може, Олійниченко й сам цьому винен... У всякому разі, мені здається, що струни дуже вже натягнені.

– Ти радиш мені ласкавіше поводитися з такими добродіями, як оцей Головань, що з сокирою кидається на людину?

– Ні, я кажу взагалі - з усією радівською громадою.

– Це й ти набралась од Демида його думок?
– глузливо промовив Гордій.

Ганна трохи почервоніла.

– Це не Демида Кириловича думка, а моя власна, хоча вона, може, й однакова з його.

– Це все нісенітниця!
– гостро відмовив Гордій.- І я тільки можу дивуватися, як ти, бачачи все, що тут робиться, поняла віри Демидовим фразам.

– Знов кажу, що се моя власна думка,- промовила Ганна.- Та й через віщо ж те, що Демид Кирилович каже - фрази? Адже й він господарює, адже й він має досвід, і не така він людина, щоб кидати словами.

– О!
– ба, якого оборонця знайшов Демид!
– засміявся Гордій.- Можна подумати, що у вас з їм "наступательннй й оборонительный союз" проти мене.

Ганна знов почервоніла.

– Не "союз"...- почала вона.

– Але чого ж ти червонієш?
– перепинив її Гордій. Йому докучила ця розмова, і він хотів хоть чим-небудь спинити Ганну. Але питання се вразило її. Вона не мала чого червоніти за свої відносини до Демида, а червоніла від зневажливого Гордієїзого тону.

– Я кажу, що не "союз"...

– Але чого ж ти червонієш?
– знов перепинив її Гордій: йому подобалось не давати їй говорити.

– Я червонію того, що ти так зо мною говориш!
– одмовила Ганна, і в неї на очах заблищали сльози.

– Он ба!.. Я не сподівавсь, що ти так образишся! Чим же я тебе образив? Чи не тим, що насміливсь так зневажливо зватися про Демида Кириловича, що заробив у тебе особливої ласки?

Ганна похилила голову. Ці натякання на Демида обсипали її то снігом, то жаром. Вона була чиста думками і ділами, але чула за собою ту провину, що давно не сказала Гордієві про те, що Демид її сватав. Тепер їй здалося, що в Гордієвих словах ховаються якісь натякання, її проста щира натура не могла стерпіти такого становища. Вона підвела голову, глянула чоловікові у вічі і сказала:

– Гордію, мені не подобаються твої якісь на щось натякання.

– Але чому ж саме тобі мої слова не подобаються?

– Скажу щиро. Як я ще була дівчиною, Демид Кирилович сватав мене. Я не пішла за його. Я тобі се кажу, щоб ти, може, зовсім нехотя, не дошкуляв мене такими натяканнями, що я їх можу зрозуміти зовсім не так, як треба.

Гордій помовчав.

– А коли ж се було?
– спитавсь він.

– Перед тим, як подала тобі слово.

Ось воно що! Тепер Гордій відразу зрозумів усе те, що здавалось йому дивним у Демидових учинках.