Над Тисою

Авдеенко Александр Остапович

Микита Самійлович прийшов сюди, на Рахівську, в дуже важливій і дуже делікатній справі. Збираючи матеріали про будинок № 9 на Гвардійській, Зубавін з'ясував, що будував його і перебудовував знаменитий на все Закарпаття муляр Славко Локотар.

Коли Зубавін доповів про наслідки пошуків полковникові Шатрову, той сказав, що він сам піде до Локотаря і спробує одержати від нього всі дані про будинок Крижа. Шатров вирішив зробити так тому, що надавав великого значення постаті «товариша Червонюка». Так, він уже точно знав, що на Гвардійській знайшов собі притулок ще один, мабуть, найголовніший посол «Бізона». Дізнався він про це так. Оскільки за Ступаком був встановлений постійний нагляд,

то Шатров і Зубавін свого часу знали про те, що замаскований під шофера лазутчик Ступак вирушив на грузовику лісоділянки нібито за дровами на Сирітську галявину. Озброєні мотоциклісти, співробітники Зубавіна, не включаючи фар, приглушивши мотори, проводжали Ступака в гори, до самої покинутої штольні. Вони добре бачили і навіть ухитрилися зафіксувати це на спеціальну плівку, як Ступак витягав із штольні конвектори, як тягав їх на машину. Бачили — і не перешкодили. Вони дозволили диверсантові навантажити вибухівку і доставити її з Явір, на Гвардійську. Таке було в них завдання. Нагляд, тільки нагляд. Тієї ночі, коли вибухівка була доставлена в будинок Крижа, один із співробітників Зубавіна, який чергував на крислатому осокорі, тихо перебрався з дерева на дах будинку, опустив на проводі в димохід спеціальний прилад, який записав на плівку надзвичайно важливу розмову між шофером Ступаком і його босом, що приховувався під крильцем Крижа.

Таким чином, Шатров і Зубавін протягом однієї ночі впритул підійшли до всіх виконавців бізонівського плану «Гірська весна», зашморгнули петлю навколо них. Тепер уже не лишалося ніяких сумнівів ні в Зубавіна, ні в Шатрова в тому, що слід негайно присікти наміри ворожої агентури і таємне слідство перетворити на явне.

Не така це проста справа — арешт оскаженілих ворогів нашої Батьківщини. Боячись розплати за свої тяжкі злочини, вони готові на відчайдушний опір і на самогубство, здатні немало нашкодити слідству.

Зубавін і Шатров довго думали, як протягом однієї ночі, без найменших втрат і ускладнень арештувати відразу всю групу диверсантів і шпигунів. Можна бути певним, що Ступак, Криж, кравчиха Марта Стефанівна, її син і жебрак Батура будуть арештовані без будь-яких ускладнень. Але як схопити живим «товариша Червонюка»? Позиція в нього така вигідна, що до нього неможливо підступитися без великого риску. Де він ховається? З якого лігва почне відстрілюватись, коли в будинок увійдуть працівники державної безпеки? Зайшовши в дім Любомира Крижа, треба безпомилково орієнтуватися в його кімнатах і закутках навіть у темряві, діяти швидко і напевно, не дати можливості «Червонюкові» ні втекти, ні вчинити опір, ні застрелитись або прийняти отруту. Треба захопити його зненацька, в той момент, коли він менш за все цього чекає. Цей бос з фальшивими документами на ім'я Червонюка втратить дев'ять десятих своєї слідчої цінності, якщо буде приведений в органи безпеки трупом, його треба обов'язково схопити живим. Нехай годину за годиною, день за днем розповідає про чорні справи свого штабу — розвідцентра «Південь».

— Я до вас у справі, Славку Юрійовичу, — почав Шатров. — Сідайте, прошу вас.

Дідусь сів на лаву. Шатров присів поруч, відкрив коробку цигарок.

— Куріть.

Муляр товстими, негнучкими пальцями узяв цигарку, але не прикурив.

— Я палю цигарки лише в красний день, — сказав він, посміхаючись з-під своїх незабруднених нікотином атласних вусів.

Шатров деякий час мовчки курив і міркував, як приступити до розмови.

Старик не квапив його ні словом, ні поглядом, ні будь-яким рухом. Він діловито креслив садову землю вербовим прутиком і терпляче чекав, коли гість скаже, для чого йому треба уже давно нікому не потрібного муляра Локотаря.

— Славку Юрійовичу, — почав Шатров, —

кажуть, ви за свій довгий вік збудували не менше тисячі будинків. Кажуть, трохи не половина Явора споруджена вашими руками.

Мутні, глибоко запалі очі муляра посвітлішали, а на вилицях проступили темно-червоні плями — старечий рум'янець, рум'янець радості.

— Зайве вам наговорили, товаришу… Не знаю, як вас звати-величати.

— Микита Самійлович.

— Половина Явора не набереться, Микито Самійловичу, а за добру чверть ручаюсь. Ужгородську вулицю я почав будувати, Рахівську — теж. На Московській усі великі будинки мої. Будинок, де тепер Державний банк, колишня ратуша, театр, універмаг — теж мої. Словом, усе, що до неба поривається, Славко Локотар споруджував. Тільки в тюрму і жандармерію жодної цеглини не поклав.

Шатров зрозумів, що зачепив у душі муляра найзаповітнішу струну — чисту гордість робочої людини за свою працю. Старий говорив тихо, роздумливо, з радісним здивуванням розглядаючи свої широкі, темні, з закам'янілими мозолями руки, ніби вперше зрозумів, скільки зроблено ним, який слід залишено на рідній землі.

— Повірите, — продовжував Локотар з посмішкою під вусами, — іду по місту, а всі будинки, які я виростив, то з одного, то з другого боку позирають на мене, неначе промовляють: зупинись, Славку, полюбуйся нами! Що ж, доводиться слухатись, зупинятись, милуватись. Повірите, жодного будинку немає в Яворі, якого б я соромився. Кожний господар добрим словом згадує муляра Славка.

— От і я хочу добрим словом згадувати вас, Славку Юрійовичу, — підхопив Шатров. — Прийшов я просити вас збудувати мені хату.

— Що ви, Микито Самійловичу! — Локотар махнув рукою. — Який я будівник? Я зараз більше язиком працюю, хвалюся. Відпрацювалися мої рученьки, чоловіче добрий! — Голос Локотаря здригнувся, а очі знову помутніли.

— Ну, коли не можете будувати, то хоч порадою допоможіть, Славку Юрійовичу.

— О, така робота мені ще під силу! — пожвавішав дідусь. — Питайте!

Шатров вийняв з кишені піджака аркуш паперу і олівець, приготувався записувати поради Локотаря.

— Маю «капітал» на три кімнати з кухнею. Порадьте, Славку Юрійовичу, який з будинків, споруджених вами у Яворі, взяти за зразок.

— Який? Одразу і не скажеш, треба подумати. Є на Степовій вулиці одна гожа на ваш капітал хатина. Будинок номер сімнадцять. Не примітили, часом?

— Будинок номер сімнадцять? Пам'ятаю. Ні, цей не підходить.

— Ну, тоді що ж вам порадити? На Степовій є ще цегляний особняк з круглою верандою. На Гвардійській є вдалий будинок.

— На Гвардійській? Будинок номер дев'ять? Великі вікна? Стіни, повиті плющем? Цей будинок мені подобається. Дуже гарний. Виходить, і його ви будували?

— Будував і перебудовував. Господар і тепер живий, Любомир Криж. Був колись багатою людиною, не шкодував грошей і на будівництво, і на перебудову.

— Скільки ж там кімнат?

— Було спочатку три жилі і три підсобні: кухня, пральня і комора. Тепер чотири: спальня, кабінет-бібліотека, їдальня і «скриня».

— «Скриня»? А це що таке?

— Четверта кімната. Я зробив її під час війни з комори і пральні. У ній Криж своє добро ховав, коли тут хазяйнували різні грабіжники. Цікава кімната — справжня скриня, без вікон і дверей.

— А як же до неї заходити, якщо немає ні вікон, ні дверей? — звичайним голосом, не дуже зацікавлено, ніби між іншим, спитав Шатров.

— Хоч вона й глуха, як скриня, а увійти і вийти з неї можна з двох боків: з підвалу, через люк, і через книжкову шафу в бібліотеці. Дорого обійшлася Крижу ця кімната: за роботу добре заплатив і за те, щоб нікому не розповідав у Яворі про цю скриню, теж відвалив без усякої скупості.