Над Тисою
Шрифт:
— Не хвилюйтесь, тьотю Ганю. Все владнається.
— Розповідай!
— Ви, звичайно, знаєте, — почав Гойда, — що Олекса і Терезія великі друзі?
Ганна Степанівна кивнула, її зморшкуваті губи міцно стулилися, а навколо очей різкіше позначилися зморшки.
Гойда продовжував:
— Люблять вони одне одного, Олекса і Терезія. Я це добре знаю. Дуже добре. Тому так і кажу. Тому і не вірю всяким чуткам і пліткам.
— Якщо любить Олексу, чому виходить заміж за цього… демобілізованого гвардійця? його машиною «Победою» спокусилася? Ордени засліпили?
— Що ви, тьотю Ганю! Терезія не з таких. Все це
— Та як же мені не вірити, коли Олекса повірив?!
— Дурень, свого щастя не відчуває… — Гойда взяв легку руку Ганни Степанівни. — Тьотю Ганю, все владнається, даю вам слово! Не хвилюйтесь. І не будемо більше говорити про це… Ви куди зібралися? В магазин? На базар? Ідіть, я почекаю вас. — Він подивився на шафу з книгами, на широкий, зручний диван. — Почитаю, відпочину. Люблю я вашу квартиру, тьотю Ганю. Днював і ночував би тут, якби дозволили.
Суворе сумне обличчя Ганни Степанівни трохи посвітлішало.
— Хитрий ти, Васильку, але… але мене не перехитруєш. Що ти задумав? Навіщо тобі знадобилася наша квартира? Кажи прямо.
— Скажу! Для святої справи, тьотю Ганю. Більше ні про що не питайте. Ідіть!
Він допоміг Ганні Степанівні встати, подав їй кошика, провів до виходу.
– ~ Коли захочеш піти, не забудь двері захлопнути, — сказала на прощання Ганна Степанівна. — Не забуду.
Повернувшись у кімнату, вікна якої виходили на Кіровську, він узяв книгу і, зайнявши зручну позицію, Почав стежити за «інтелігентним» жебраком.
Чому саме тут, на Кіровській, напроти Будинку офіцерів і штабу льотчиків, розташувався Батура? Це питання Гойда вирішив з'ясувати раніше від усіх інших.
Був теплий полудень пізньої примхливої весни. На сонячному боці вулиці гралися діти. Тут же, на сонечку, на зручних лавах, сиділи їхні няні. В двері Будинку офіцерів безперервно входили і виходили з них військові.
Діти кричали, сміялися, галасливо бігали по тротуару, перекидали один одному великий гумовий м'яч, співали, плакали, билися, мирилися — все це ніяк не цікавило старого, який стояв під каштаном. Він жодного разу і голови не повернув у той бік, де гралися діти. Не звертав уваги і на людей, що йшли з ринку. Але, коли повз нього проходили офіцери-льотчики, він перероджувався: обертався до них обличчям, як соняшник до сонця, капелюх в його руках ворушився, прилизана голова на довгій жилавій шиї ніби висувалася вгору, а ноги, взуті в грубі черевики, нетерпляче переступали на кам'яних плитах тротуару. Гойді здавалося, що навіть вуха старого тяглися за офіцерами. «Що з ним діється? Чи він запам'ятовує голоси офіцерів, прислухається до того, про що вони говорять?»
Батура залишив своє місце під каштанами незабаром після того, як закінчилася обідня перерва і на вулиці вже не з'являлися офіцери.
Постукуючи по кам'яних плитах залізним наконечником палиці, старий пішов униз по Кіровській, потім завернув на Садову до центра міста. Перша ж «забігайлівка», що зустрілася йому на шляху, привернула увагу.
Через деякий час зайшов до закусочної і Василь Гойда. Він узяв пачку сигарет, кухоль пива, бутерброд і сів за столик, найдальший від того, за яким розташувався Батура.
Старий попросив
— Як, дядьку Гнате, добра горілочка після трудів праведних? — спитав буфетник.
Жебрак скромно відмахнувся:
— Які мої труди, насмішнику! Ворогу своєму не побажаю займатися таким промислом. Від круглого сирітства, від чорної бідності зважився на таке.
— Ну й бідняк! — засміявся буфетник. — Та ти мій заклад купиш, якщо захочеш, з усіма його тельбухами!
— Ех ти, Якове, божа душа, кому заздриш! — старий сердито ляснув себе по кишені. — Бери мої капітали, давай мені свої ясні очі і свої тридцять років! Ну, хочеш, поміняємось?
— Добре вже, не приндись, куме! Наскрізь я тебе бачу, голубе. — Буфетник узяв з прилавка неглибоку тарілку, поставив на стіл перед старим. — Викладай свій ранковий улов та мовчи, не прибіднюйся.
Батура вигрібав з кишені срібні гроші жменя за жменею. Тарілка наповнилася. Буфетник підхопив її, спритно і м'яко кинув на вагу.
— Два триста вісімдесят. Вісімдесят на усушку і утруску. Чиста вага — два триста. Одержуйте замість вашого благородного металу потріпані папірці. — Буфетник, теж хильнувши добру порцію горілки, поклав у капелюх старого кілька десяток і насмішкувато посварився на нього пальцем. — Май на увазі, Гнате, я веду рахунок твоїх доходів. Незабаром мільйонером станеш.
— Вигадуй, так тобі й повірили! — Батура підсліпуватими очима оглянув приміщення закусочної. — Сьогодні моїм годувальникам жалування видавали, от вони й розщедрилися. Завтра, можливо, і на хліб не зберу.
Гойда допив пиво і вирішив, що довше йому залишатися в закусочній не можна. Він вийшов на вулицю, перебрався на протилежний бік і зайшов до аптеки, звідки добре було видно двері закусочної.
Батура залишив пивну не швидко, наприкінці дня. Гойда чекав, що підпилий старий піде додому. Ні, він твердою ходою, прокладаючи собі шлях палицею, попрямував по Садовій, звернув на Кіровську і, на здивування Гойди, зайняв свій пост на розі, під розлогим каштаном.
Після вісімнадцятої години з багатоповерхового будинку штабу авіаз'єднання і прилеглих до нього будинків почали виходити офіцери, які закінчили свій робочий день. Усі вони, по одному і групами, пройшли повз каштан, під яким стояв жебрак. Срібло тепер лише зрідка падало в його чорний капелюх, але він терпляче стояв і чекав.
Через півгодини Батура зник. Повернувся після сьомої, перед початком кіносеансу в Будинку офіцерів. Пізно ввечері він пішов з Кіровської остаточно.
Гойда провів Батуру додому і повернувся на Кіровську. Вулиця була безлюдна, погано освітлена. Василь підняв комір піджака, насунув на лоб кепку і став під каштаном. «Що він бачить звідси?» міркував Гойда.
На Ужгородській дрібно й весело простукотіли каблучки жіночих туфель. Дві дівчини, в однакових капелюшках, з однаковими косинками, овіваючи Гойду міцними духами, випурхнули з-за рогу. Вони були так захоплені розмовою, що не помітили Гойди, і він мимоволі почув їх сердечні весняні таємниці. Правда, таємниці були невеликими, древніми, з числа тих, які супроводжують юність кожної людини: що він сказав їй і що вона відповіла йому, як він несподівано поцілував її і як вона злякалася, хотіла втекти, та не змогла, ноги не послухалися.