Над Тисою
Шрифт:
Покинувши машину на подвір'ї контори лісоділянки, взявши чемоданчик і записку інженера Борисенка, «Учитель» пішов до Дударя. Він був спокійний і не підозрівав, що йде назустріч своїй загибелі.
Хата Дударя стояла біля залізниці, в заповідному лісі, на невеличкій галявині, обгороджена сріблястими від часу, сонця і дощів смерековими воринами.
В кутку подвір'я, біля самої залізниці, відгороджена штахетами, була невеличка метеостанція — господарство Олени, дочки Івана Васильовича і дружини старшини Смолярчука.
Олена,
Чоловік у коричньовому піджаку зупинився перед парканом метеостанції, поставив чемоданчик на землю.
— Здрастуйте! — промовив незнайомець, знімаючи приношену, поруділу від сонця кепку і проводячи долонею по темному, трохи кучерявому волоссю.
Олена на мить відірвалася від приладу, скупо відповіла на привітання.
Проте незнайомий чоловік продовжував стояти. Він мовчки дивився на дівчину і посміхався так, наче давним-давно і дуже добре знав її. Це здивувало і збентежило Олену.
— Скажіть, будь ласка, яка завтра буде погода? — продовжуючи посміхатися, спитав перехожий. Незважаючи на своє збентеження, Олена відповіла сміливо і насмішкувато:
— Грім. Блискавка. Дощ.
— «Люблю грозу в начале мая», — продекламував співуче перехожий. — Дозвольте зайти, Олено Іванівно? — Не чекаючи відповіді, він узяв чемоданчик, штовхнув хвіртку і зайшов на подвір'я. — Не дивуйтесь, молода господине, що я вас знаю, а ви мене — ні. Мені про нас розповів наш начальник, інженер Борисенко. Він прислав вам листа. Ось!
Олена вийняла з конверта записку, прочитала її.
— Ну, Олено Іванівно, який буде ваш вирок?
Олена зійшла на дерев'яний різьблений ґанок, навстіж розчинила двері:
— Заходьте, будь ласка, і почувайте себе як вдома.
Ступак зайшов у простору горницю, залиту травневим сонцем. Стіни, складені з добірної гірської смереки, виблискували медовою жовтизною. Стеля і підлога зроблені з широких плах вікової, в два обхвати, сосни. На дереві немає жодної краплини фарби, і все благородно сяє, все чисте і відшліфоване, від усього пихне ароматом свіжості, нев'янучої новизни, хоча будинок стоїть, напевно, не менше п'ятдесяти років. Здається, ніби люди тут тільки те й роблять, що з ранку до ночі шкребуть, миють і натирають дерево.
Ступак скинув
— Куди я потрапив?! — здивувався він, озираючись навкруги. — Та це ж бджолиний вулик, а не людське житло! Оце-то так! Ну й краса!
Олені було приємно, що гість помітив і належно оцінив працю її батька, дерев'яних справ майстра, і працю хазяйки, її вмілі руки, що не шкодували мила, лугу і часу.
— Всі у пас так живуть на Верховині, — сказала вона.
— Не всі, Олено Іванівно. Я воював під час Вітчизняної на Верховині, бачив зимарки, курені і хати, де топлять по-чорному.
Мирну сердечну розмову хазяйки і гостя несподівано порушило войовниче рокотання трембіти. Воно долинуло звідкись згори, через стелю і пролунало так невчасно і так грізно, що навіть завжди і до всього готовий Дубашевич злякався й не зумів належно приховати цього. Олена поспішила виручити його.
— Це батько. Не хвилюйтесь, товаришу…
— Ступак, Микола Григорович… Що це таке? — спитав він, дивлячись на стелю.
— Нову трембіту батько пробує. Трембіта — це довга пастуша труба.
— Ага!.. Він що — трембітний майстер?
— Еге ж. Його кожний верховинський пастух знає! — з гордістю промовила Олена. — Він усі свої трембіти робить лише з громовиці.
— Громовиці? А це що за дивина?
— Дерево, в яке ударить грім.
— Цікаво… Як же це ваш батько встигає і трембіти робити і на залізниці служити?
— Він у нас на всі руки майстер. Мисливець. Птахолов. Рибалка. Різьбар по дереву. Слідопит.
— Молодець! — Дубашевич облизав пересохлі губи. — Олено Іванівно, водиця у вашому домі знайдеться?
— Зараз принесу.
Олена вибігла з хати. Дубашевич провів її поглядом. «Гарна!» подумав він і підійшов до вікна. Звідси відкривався чудовий вид на той самий об'єкт, заради якого Дубашевич волею «Бізона» проник на Закарпаття. Біля підніжжя лісистої гори чорніла напівовальна, оздоблена закоптілим гранітом паща залізничного тунелю.
Шибки в хаті шляхового обхідника легко задеренчали. Затремтіли під ногами Дубашевича соснові плахи. Темний отвір тунелю зробився білим, сповнився клубами пари і диму. Виштовхуючи хмари пари, з гранітної тіснини підземелля вискочив паровоз і радісно, як жива Істота, струснув повітря протяжним гудком.
Дубашевич дістав металевий портсигар, в який був майстерно вмонтований фотоапарат, заряджений мікроплівкою. Він сфотографував поїзд, що виходив з тунелю, і закурив.
Розсипаючи з-під гальмових колодок іскри, товарний поїзд з веселим гуркотом, освітлений весняним сонцем, пронісся повз будинок.
Повернулася Олена з дерев'яним корячком, повним прозорої джерельної, холодної, як лід, води. Ступак вимив, подякував і кивнув на вікно, в хвіст поїзда.
— За кордон пішов, до наших друзів.