Наказ лейтенанта Вершини

Лысенко Василий Александрович

— Де ж той журнал? — запитав Юрко.

— У мене він. На спині. Ми так і домовилися, що я першим пливу до очеретів, шукаю партизанів і прошу їх допомогти врятувати наших бійців з табору. Там ще лишилося чоловік триста п'ятдесят, а то й більше. Я трохи знаю німецьку мову. І вчора мені довелося нести валізу доктора Клейста з набором різних інструментів. Фашисти розмовляли між собою, і я довідався, що гітлерівці вже виготовили хімічні снаряди і застосували їх проти білоруських партизанів. Але під час прочісування боліт та пущ есесівці зазнали значних втрат. Хімічні снаряди діють неефективно. Хочуть їх поліпшити — досліджують на людях. Клейст розповідав есесівцю,

що від дії хімічних снарядів гинуть навіть рослини. Значить, ними можна знищувати ліси, де базуються партизани. Журнал із записами доктора Клейста необхідно доставити за лінію фронту. Але спершу мені треба потрапити до партизанів. Є партизани у ваших лісах?

— Партизани були, — відповів Вовка, — але десь далеко звідси.

— Трохи перепочину — і підемо!

— Так невідомо ж, де вони, — непевним голосом озвався Вовка. — Треба почекати, правда, Юрку?

— Не можна, — захвилювався Клюєв, — поки ми будемо чекати, фашисти всіх полонених газами потруять. Треба діяти! Ви, хлопці, подумайте, поміркуйте, як мені краще до партизанських лісів добратися.

— Ми поміркуємо, — заспокоїв втікача Юрко. — А вам треба перепочити трохи.

Дід дістав торбину з харчами, подав Клюєву окраєць житнього хліба, зубок часнику, невеличкий шматочок жовтуватого старого сала.

— Пригощайся, Савелію Тимофійовичу, — припрошував дід військового, — чим багаті, тим і раді.

Клюєв з'їв, подякував:

— Давно вже не доводилося куштувати хліба та ще й з часником. Годували нас пісною баландою. От і знесиліли від такого харчування.

Дід заклопотано глянув на сонце:

— Скоро й вечоріти почне — сутінки на очерети лягають. Доведеться нам додому без зілля повертатися. Тепер ще раз доведеться їхати. Тільки рушимо на Шенгеріїв острів. І хто б думав, що ці супостати витруять зілля на Дорошевому? Скільки живу на білому світі, а про таке лихо й чути ніколи не доводилося! Он яке страхіття діється на білому світі,— бідкався дід.

Коли стемніло, дід Захарко звелів хлопцям веслувати додому.

— А ти, Савелію Тимофійовичу, — озвався він до врятованого, — лягай на дно човна, а я тебе своїм сіряком вкрию. Час зараз непевний, і на поліцая можна натрапити, і на німця нарватися.

Перепливли Прип'ять, пристали до косогору, на якому біліла дідова хата. Юрко вискочив з човна, прив'язав його до вербового пакола, допоміг Клюеву зійти на берег.

— Приїхали, — заспокійливо сказав дід Захарко, — тепер скоріше до хати, щоб ніхто нас не побачив. У мене є гарна схованка, така світлиця, що ніхто на неї не потрапить. А ви, хлопці, додому — і ні пари з вуст! А коли їхати по зілля — Оксана вам скаже.

Дід Захарко повів знесиленого Клюева до хати, а хлопці пішли з Лесею берегом Прип'яті додому. Вовка стомлено переставляв ноги. Юрко мовчав, думав, чи сьогодні податися до Кравця, чи краще зачекати ранку, — вже настала комендантська година. Але ні Юрко, ні Володя, ні тим більше Леся не думали, що завтра на них чекають непередбачені події.

Ранком у хату забіг поліцай Пилип Таранда і гукнув з порога:

— У десять годин всім бути на майдані! І старим, і малим! Хто не прийде — дістане двадцять п'ять нагайок. Це наказ коменданта!

— Ідіть до нас снідати, пане Таранда! — запросила мати.

Поліцай зняв шапку, підійшов:

— Снідати нема коли, а перекусити не завадить, бо з самого ранку бігаю по селу, людей на майдан заганяю.

Мати принесла карафку з самогоном. Таранда випив чарку і з жалем відсунув од себе графин:

— І самогон добрий, а пити — зась! У село жандарми приїхали! Помітять, що випивший, —

у льох кинуть.

— А чого людей зганяють? — спитала мати.

— Утік звідкись небезпечний злочинець. І не один. Німці всі прибережні села перетрушують. Ніби й полонені втекли з табору. От і шукають.

Таранда глянув на графин, важко зітхнув і побіг.

— Як йтимеш, Лесю, на майдан, одягни стару кофту, старі чоботи, запнися чорною хусткою, — сказала мати. — І ти, Галю, вберешся в оту одіж, в якій корови пасеш. І тримайтеся, дівчата, Юрка. А ти, Юрку, візьми посвідчення, що від Маєра, і як жандарми до вас причепляться — покажеш їм той папір.

На майдан сходилися і старі, і малі. На поміст виліз сухий, як скіпка, підстаркуватий есесівець, поряд з ним став перекладач у чорному мундирі.

Есесівець вставив у праве око монокль, сказав різким, скрипучим голосом:

— Учора з в'язниці втекло кілька небезпечних злочинців. Ми думаємо, — фашист говорив швидко, і перекладач ледве встигав за ним, — що вони перебувають в одному з прибережних сіл. Хто знає про їх місцеперебування, той мусить повідомити про це німецькі власті. За сприяння в затриманні злочинців буде видана нагорода. Якщо ж місцеве населення буде переховувати втікачів, село буде спалене, а жителі — покарані. Зараз усі підуть на берег Прип'яті, під наглядом солдатів та поліції оглянуть болото і будуть там до особливого наказу. Хто порушить наказ, буде покараний. Можливо, зараз хтось хоче сказати про злочинців — прошу підійти до мене.

Ніхто не підійшов до есесівця, і поліцаї погнали людей на берег Прип'яті, розставили їх на невеликій відстані. Юрко стояв поруч з Лесею. Але поліцаї наказали не підходити близько одне до одного, не розмовляти.

Поволі минав час. Нарешті під вечір всім дозволили розійтися по домівках. Не встигли Юрко з Лесею дійти до своєї вулиці, як почули у дворах голосіння жінок. Поки люди стояли на березі Прип'яті, фашисти робили обшук — поперетрушували всі скрині, попереривали комори. У Берегових у хаті був справжній гармидер, на підлозі валявся одяг, подушки, книжки. Правда, фашисти нічим не поживилися, бо всі більш-менш цінні речі були надійно сховані в тайнику, що викопав Юрко ще минулої осені на подвір'ї діда Захарка.

Розділ третій

ЗАГАДКИ ЧЕРВОНОЇ КРАСУНІ

На світанку Юрко схопився з ліжка, вибіг на подвір'я, вмився під мідним умивальником. На його боці чітко видніється напис: «Тула, 1791 год», а під написом дванадцять медалей. Мати розповідала, що цього пузаня татко знайшов років двадцять тому в старому лісі, за Шляхетським болотом.

Небезпечне і підступне те болото. На зеленій рівнині видніються засновані густою ряскою озерця; потрапиш — засмокче бездонна трясовина. Ідеш болотом, а воно вигинається, пружинить під ногами, як гумове, тримає на собі людину до першого «вікна» або ледь примітного озерця. Посеред болота височить косогір. На ньому з давніх-давен росте дубовий ліс, який називається Гаркушиним, бо колись там табором стояв славетний повстанець Гаркуша. Підняв він селян-кріпаків проти панів, палив маєтки, карав за утиски та знущання над людьми. Довго не давав Максим Гаркуша спокою панам, часто багряніло небо від пожеж, тремтіли багатії в своїх покоях, чекаючи розплати. І нарешті послав цар проти непокірних повстанців добірне військо. Обложили Гаркушу вороги з усіх боків — і довелося йому відходити берегом річки Купельниці в ліс, рятуватися серед непрохідного болота. Не скорилися повстанці ворогам, рубалися, поки руки тримали шаблі, і всі полягли на високому косогорі.