Наказ лейтенанта Вершини

Лысенко Василий Александрович

Хоча й недалеко від села той ліс, але Юрко ніколи там не був улітку. Батько і мати наказували: «У Гаркушин ліс не ходи, бо там трясовина!»

У Гаркушин ліс можна потрапити заболоченим берегом річки. Над самим берегом звивалася вузенька стежечка, якою дикі тварини ходили на водопій. Лише взимку до лісу заглядали мисливці, бо там водилося багато зайців та лисиць, часом зустрічалися лосі, олені, вепри. Колись, розповідала мати, пани Хоткевичі влаштовували там полювання. А потім на галявині смажили дичину, бенкетували, пригощали своїх гостей. На одній з галявин батько вже після революції, як пани Хоткевичі втекли за рубіж, знайшов умивальник. Він лежав під старезним дубом, засипаний

прілим листям, і тьмяно виблискував позеленілим боком. Тато приніс знахідку додому, почистив її і повісив біля ґанку…

Можна уже й до Кравця рушати, треба розповісти йому про втікача з Бобрового острова.

Погляд Юрка знову зупиняється на умивальнику… Ще колись, як Юрко був маленьким, бабуся Улита розповідала йому про Шляхетське болото, ніби воно і палац з'єднані підземним переходом. Чи так воно, чи ні, а подумати та розпитати людей варто. Від палацу до Шляхетського болота три кілометри. За болотом — село Стара Гута.

А біля села — давні каменоломні. Лейтенанта, мабуть, зацікавили ті каменоломні, бо навіщо б він показував Юркові їх план та просив перекласти написи німецькою мовою. І старий сліпий дядько Архип, що був колись панським єгерем, розповідав, бувало, що пани, як водили його в Гаркушин ліс, то зав'язували очі хусткою і вели, ніби погребом, бо повітря було якесь затхле, несвіже. Люди не дуже й вірили сліпому, бо він часом про такі чудеса говорив, що не тільки дорослим, а й дітям ставало смішно. Років зо два до нападу фашистів дід Архип зайшов у вишивальну артіль, приніс своїй дочці обідати, бо та так поспішала на роботу, що й поснідати не встигла. І Юрко теж приніс матері обід.

Там дядько Архип довго балакав про панів та їх звички, пригадував минуле. Оповідав він тоді й про Шляхетське болото. Нібито пан, як ішов на полювання з своїми братами в Гаркушин ліс, то обов'язково брав його — єгеря. Пани вполюють дичину, а він вепра смажить. Приходив дядько Архип у палац, там йому зав'язували очі хусткою і кудись вели. Потім єгер опинявся в Гаркушиному лісі — і йому розв'язували очі. Тут ще дідові можна було вірити, але далі починалося несусвітне. Єгер розказував, що якось пани поверталися з полювання, а лакей Федір Пампушка, будучи напідпитку, недбало зав'язав єгерю очі. І він бачив у кам'яному довжелезному коридорі чоловік п'ятдесят залізних людей у плескатих шоломах, які охороняли панів; звісно, Архипові ніхто не повірив, бо нема і ніколи не було на світі залізних людей. А тут їх ціла ватага. Ще він розказував, ніби на лісовій галявині знаходиться тайник, а в ньому заховано два срібних самовари, тарілки, виделки, келихи. Неподалік тайника на дубі висів мідний умивальник. Мати попросила дядька Архипа зайти до них і поглянути на знайдений татом. Прийшов, довго мацав мідну знахідку і сказав:

— Він! Це вже я точно скажу! Я й сам руки мив під цим пузанем. Думаєте, вигадую? Ні, не вигадую. Чекайте, добрі люди, на умивальнику напис повинен бути: «Тула, 1791 год». Є такий напис?

— Є,— відповіла мати.

— От бачите! — зрадів дід. — А то все думають — вигадую. Там і тайник, отак, по ліву руку від умивальника, а в тайнику два срібних самовари, срібні виделки, тарілки! Хай Василь піде та пошукає. Під дубом той тайник. Дуб вузлуватий, старий…

Тато ходив у той ліс, шукав під дубом панський тайник, але нічого не знайшов. Старих дубів у Гаркушиному лісі багато, і під кожним дубом копати не будеш. То й сказав тато:

— Вигадав Архип! Як і було там щось, то пани, напевно, все з собою прихопили! Нема ніякого тайника. Добалакався вигадник до залізних вояків. Може, йому щось і приверзлося, а він тепер людям голови морочить.

Спогади про батька навіяли смуток. Нема тата,

загинув. А він ще зовсім молодий, всього мав сорок п'ять років. Такий, як і лейтенант Вершина. Міг би ще жити і жити, якби не напали на нашу землю фашисти. Поліг татко, як герой, — танк ворожий підірвав і сам загинув. А скільки неприємностей він мав від працівника міліції Шарпинського. Тепер же виявляється, що той однодумець петлюрівця Сиволапа. Скільки ж він лиха завдав людям. І коїв те лихо іменем справедливості, галасував, ніби вірою й правдою служить Радянській владі і захищає її від ворогів…

На околиці села почувся гуркіт моторів. Через кілька хвилин на перехресті вулиць з'явились зелені бронетранспортери з есесівцями. Фашисти висипали з машин і заходилися полювати курей. То тут, то там лунали короткі автоматні черги. Три солдати зайшли до Берегових. Есесівець в лискучих шкіряних галіфе блимнув на Юрка безбарвними очима, сердито вигукнув:

— Яйки давай! Живо!

Не чекаючи відповіді, він швидко збіг на ґанок, штовхнув ногою двері, наставивши поперед себе автомат, зайшов у хату. Біля печі стояла табуретка, а на ній казан з начищеною картоплею. Німець чоботом штовхнув табуретку, вона перекинулася, і картопля розсипалася по підлозі. Фашист підійшов до мисника, зняв горщик, заглянув у нього і кинув на підлогу. Потім зайшов у кімнату, побачив на ліжку Галину Іванівну і Лесю, стягнув з них ковдру, наставив на перелякану пополотнілу жінку автомат, сердито гукнув:

— Документи!

Галина Іванівна злякано казала:

— Зараз, пане! Зачекайте хвилину…

Солдат схопив Галину Іванівну за косу, стяг її з ліжка і вдарив в обличчя, гукаючи: «Давай папір!» Леся забилася в куток і закричала:

— Юрко! Маму вбивають! Юрко!

Юрко вибіг на ґанок, хотів зайти в кімнату, але солдат, який стояв на порозі, ніби обценьками схопив його за шию. У хлопця від болю потемніло в очах.

Молодий есесівець з обличчям, густо вкритим рудим ластовинням, ввів у хату матір і сказав старшому:

— Нічого підозрілого не знайдено.

Мати, побачивши розпростерту на підлозі Галину Іванівну і Юрка, який намагався вирватися з рук дебелого німця, підбігла до мисника, взяла Юркове посвідчення, видане минулої осені Маєром, ткнула його в руки старшому. Той, недбало глянувши на документ, наказав солдатові:

— Курт, відпусти хлопця! Ми, здається, влипли в неприємну історію. — Потім звернувся до Юрка: — Це твоє посвідчення?

У Юрка страшенно боліла шия, і він не міг ворухнути головою, тяжко було й говорити, але він проковтнув нудотний клубок, що застряв у горлі, і сказав:

— Моє!

— Чому ж зразу не сказав, що ти фольксдойч? Чи ти думаєш, у тебе на лобі написано, хто ти є?

Фашисти навіть попросили пробачення і вийшли з хати. Старший дістав з кишені грудочку крейди, написав на дверях: «Увага! Тут мешкає родина фольксдойчів. Ніякій екзекуції не підлягає. Шарфюрер військ СС Курт Шмідт».

Мати накрапала в чарку валер'янки і дала випити Галині Іванівні:

— Не плачте… Могло бути й гірше! А ти, Юрку, чому не сказав, що ти фольксдойч?

— Я тільки хотів рота розкрити, як він схопив мене за шию…

Поснідавши, Юрко сказав:

— Мені до Славка треба піти.

— Краще зачекай, — порадила мати, — хай трохи пересядеться, бачиш, що робиться. Поїдуть карателі — тоді й підеш!

— Ні, мамо, треба зараз. А щоб не чіплялися, візьму посвідчення.

Юрко поволі, щоб не привертати до себе уваги, рушив до приятеля. На подвір'ях голосили жінки. Фашисти позабирали в людей корів, свиней, навіть кіз. Карателі заготовляли для себе продовольство. На околиці села Юрко побачив колону бронетранспортерів, вантажних машин.