Наказ лейтенанта Вершини

Лысенко Василий Александрович

— Як же ви потрапляли в парк, коли колодязь накритий чавунною решіткою?

— У ній ми дірку пробили молотком.

— І велика там дірка?

— Не дуже. Я пролізу, а ви — ні!

— Колись виберемо час, підемо та оглянемо те місце. Може, ця труба й нам в пригоді стане. Треба так, щоб ніхто не побачив, перевірити всі дані, що наведені в записках аптекаря. Мусимо оглянути водозлив, підеш до Тимофія Пампушки, пошукаєш списки, спитаєш матері, хто замовляв сорочки з Васильківських Дач. Цікаво, чому Сиволап так боїться за списки підозрілих осіб? А може,

я знаю почерк… Так хто ж такий цей Консул? Чи не можна через ці списки вийти на цього бандита? Де їх шукати? Тобі час рушати додому. Ходім, я проведу тебе до Прип'яті і хоч трохи подихаю свіжим повітрям.

Розділ другий

ВТІКАЧ З БОБРОВОГО ОСТРОВА

Уранці Юрко побіг до Івана Гончара, розповів йому про наказ лейтенанта — підготувати «товар».

— Як побачиш лейтенанта, розповіси: через три дні все буде зроблено. Важко мені самому, а помічників брати неохота! От і кручуся, як муха в окропі…— сказав Гончар.

Юрко мовчки слухав скаргу Гончара, ні про що не допитувався.

— А ти що будеш робити цими днями? — несподівано запитав Іван.

— Як земля протряхне, будемо копати город, і гній треба вивезти, і на острови маємо поїхати зілля збирати. А що?

— Хочу, щоб ви з Вовкою допомогли мені схованки в лісі розкопати і знову замаскувати, аби поліцаї на них не натрапили. Позавчора в Климовому урочищі вони розкопали одну, а там чоботи, шинелі. Партизанам така знахідка у великій пригоді стала б…

— Допоможемо! А де ти схованки познаходив?

— На березі Льольчиного озера. Я одну розкопав, а там гранати.

— А що в інших?

— Не знаю. Не встиг розкопати. Я тол партизанам добуваю… І мінні поля розміновую. Пам'ятаєш пораненого командира Пилипа Сергійовича?

— Пам'ятаю.

— Він спеціаліст по мінах і мене навчив. Я тепер можу сам міну поставити, захочеш — тебе навчу. А ви куди по зілля поїдете?

— Ще не знаю. Мабуть, на Дорошів острів. Там дід Захарко найчастіше трави збирає.

— Там катер затонув.

— Звідки ти знаєш?

— Минулого тижня був з хлопцями, вирішили покупатися. Я пірнув, а там катер. І кулемет на катері.

— А ще що ти бачив на катері?

— Нічого. Вода була холодна, глибоко.

У середу на світанку Юрко, Вовка та Леся з дідом Захарком вирушили по зілля. Галина Іванівна провела Лесю до Прип'яті, приказуючи:

— Сиділа б краще дома…

Човен швидко перетнув Прип'ять і вузькою протокою поплив до Дорошевого острова. Дід Захарко, в старій вилинялій свиті, в облізлій хутряній шапці, сидів на кормі. Леся, в тіснуватім приношенім пальтечку, в чоботях, запнена хусткою, примостилася на вузенькій лавці і зачаровано дивилася на вранішню Прип'ять. Над річкою, над заплавою, над верхів'ями старих верб снувався туман. Над вузенькою притокою стояли високі очерети.

Юрко з Вовкою веслували. Пливли мовчки. Навколо тиша. Тільки над головами раз у раз проносилися табунці диких качок. Коли туман трохи розійшовся і над плавнями засяяло сонце, пристали до острова.

Тут дід Захарко часто збирав

цілюще зілля і знав кожну стежину, кожен кущик. Нині ж сталося щось лихе, незбагненне. І верби, і ожина, і трава прив'яли, наче їх прибило приморозками. Суха трава ледь чутно шерхотіла під ногами.

Над островом стояла німа тиша. Ніде не озивалася жодна пташка. Навіть грачині гнізда на прибережних вербах були порожні.

Вовка оглянувся навколо і сказав здивовано:

— Не острів, а пустка! І птахи звідси повтікали! Дивина та й годі!

Неподалік на пагорбі побачили стовп з дошкою, на якій німецькою й українською мовами було написано: «Увага! Заборонена зона! Прохід на острів суворо заборонений! За порушення наказу — розстріл!»

Дід Захарко, мружачись, дивився на дошку й питав:

— Що воно там написано, га?

— Тікати треба, — відповів Вовка, — бо буде нам каюк!

— Отак і написано, що буде нам каюк? А за що ж це?

— Тікаймо, діду, — тривожно сказав Юрко, — тут фашисти отаборилися, всіх, хто сюди поткнеться, погрожують постріляти!

— Тепер ясно… — захитав головою дід.

Човен швидко відчалив від острова, пірнув у зелені очерети, сховався у вузенькій, зарослій білими ліліями стариці.

Дід Захарко зняв з голови шапку, витер нею спітніле обличчя:

— Пропав острів! А трави на ньому було море! Доведеться нам далі, хлопці, паняти! Подамося тепер на Бобрів! Там теж є зілля. Тільки спершу завернемо на Круглик.

Круглик — невеликий острівець, оточений двома глибокими старицями. На ньому росло з десяток старих дуплистих верб, а на мілині під берегом водилися раки.

Човен швидко віддалявся від Дорошевого острова — і Юрко полегшено зітхнув. Ніколи не сподівався він, що німці доберуться до цих загублених у зелених плавнях безлюдних островів. І трави пожухли… Чого? Мабуть, чимось затруїли землю. Навіщо? І чому там заборонена зона? Добре, що не нарвалися на фашистів. А може, й на Круглик потикатися небезпечно? Треба бути обережним…

— А чи не краще повернутися додому, діду? — спитав Юрко.

— Так зілля ж треба! Оксана дуже просила, сам знаєш. Давай так зробимо: як підпливем до Чорного лісу, ти або Вовка полізете на вербу і подивитеся, як там на Круглику. Є на острові німець — попливемо далі.

Човен пристав до берега біля Чорного лісу. Вовка видерся на верхів'я високої верби, оглянув острів, що купався в зелених травах, верби мерехтіли молодим зеленим листям.

— Тут нема нікого! — сказав Юрко.

— От і добре, — зрадів дід Захарко.

— У цій стариці, навпроти острова, затоплено катер, — сказав Юрко.

— Вигадуєш! — засумнівався Вовка.

— Я не вигадую, тільки пошукати треба.

Вовка шубовснув у воду, виплив на глибінь, пірнув. Юрко — слідом за ним і поплив під водою, уважно оглядаючи дно, — катера не було. Мабуть, вигадав Гончар, бо навіщо заходити катеру в ці стариці?..

Вийшов на берег, оглянувся. Вовки не побачив. Невже він і досі досліджує дно річки? За хвилину той виринув і, важко дихаючи, сказав: