Наказ лейтенанта Вершини

Лысенко Василий Александрович

— Там катер!

— Де?

— Проти отієї розлогої верби, я точно запримітив. Пам'ятаєш, перед війною ходив по Прип'яті. Так він тепер на дні стариці затоплений. Збоку пробоїна така, як двері, а всередині якісь ящики… На кормі кулемет. А більше нічого я не встиг роздивитися. Давай разом пірнемо…

Пірнули. На піщаному дні стояв катер. Років два тому на цьому катері Юрко разом з татком та матір'ю їздили в Київ. Капітан виявився татковим знайомим. Юрко стояв неподалік стернового колеса і захоплено спостерігав, як капітан упевнено веде катер по широкій Прип'яті.

Той, помітивши хлопця, спитав тата:

— Твій козак?

— Мій.

— Видно.

Він підкликав до себе Юрка, сказав:

— Працюй, хлопче, поведи катер, а я трохи відпочину і подивлюся, на що ти здатний. Бери, бери — не бійся!

Юрко несміливо взявся руками за рульове колесо, глянув на капітана, ніби питав, куди кермувати. Хлопець розумів, що капітан не стомився, а просто вирішив зробити йому приємність.

— Молодець, — усміхнувся капітан, — добре ведеш, а тепер давай я попрацюю, бо під цим берегом є мілина: щоб ми з тобою не сіли на неї — тоді доведеться довго відпочивати. Кінчай сім класів і приходь до нас у пароплавство. Вивчишся і будеш капітаном. Я тобі передам своє судно. Воно хоч і бувало в бувальцях, а ще не один рік плаватиме по нашій Прип'яті…

Тепер катер з розтрощеним боком стояв, зарившися носом у дно стариці, а навколо нього снували зграйки дрібних рибок. Від катера тягнувся товстий металевий трос і зникав у каламутній воді. Мабуть, тягнув баржу і потонув. Вовка підплив до пробоїни, заглянув у неї, піднявся до капітанської рубки. На підлозі під колесом побачив людський кістяк. На кормі стояв кулемет з піднятим угору стволом, од нього звисала кулеметна стрічка.

Хлопці спливли на поверхню. Над Прип'яттю світило яскраве сонце, його проміння приємно лоскотало охололу шкіру.

— Бачив? — запитав Юрко.

— Ага…

— А в рубці кістяк; мабуть, капітан катера. Пам'ятаєш його? Федором звали. Любив хлопців на катері катати. Колись до нас приходив…

— А може, то й не капітан…

— Він! Я пам'ятаю, як він розповідав, що капітан завжди останнім мусить залишати свій корабель, коли тому загрожує загибель. У нього дружина в Києві залишилася і четверо дітей.

— А ти звідки знаєш?

— Знаю! Він обіцяв до нас у гості з усією родиною приїхати на літо…

До Бобрового острова веде з десяток рукавів, тільки не кожним можна добиратися до нього. Позаминулого літа в плавнях знімали фільм «Мауглі», то Юрко був провідником і на своєму човні возив режисера оглядати острівці та зарості очеретів.

— Сюди правуй, ліворуч, — вивів Юрка з задуми голос діда Захарка — Ще трохи погребемо, а там і до Бобрового недалеко.

Юрко й сам знає, що недалеко, бо він серед цих рукавів та острівців — як дома. Цей острів ще до війни був оголошений заповідником, і на ньому поселився лісник Микола Петрович Яцько. Син лісника, Павло, вчився у восьмому класі і квартирував у Вовки.

Хоча Павло й був на два роки старший за Юрка та Вовку, він заприятелював з хлопцями, часто грав з ними в шахи, переповідав прочитані книжки. А читав він багато. Бібліотекарка, яка працювала в сільській бібліотеці,

помітивши у вікно юнака, занепокоєно говорила:

— «Професор» іде! А в мене для нього нема ніякої новинки! Всі книжки в бібліотеці перечитав.

Павло Яцько приходив до Юрка, брав книги, читав. По суботах, коли закінчувалися заняття в школі, сідав у човен і рушав на Бобровий острів провідати рідних. Хлопці часто супроводжували Павла. Його батько завжди був радий гостям.

— Молодці, що приїхали, — задоволено промовляв він, — от підемо до бобрів, побачите, який будинок вони спорудили. Там таке будівництво розпочали, що просто диво! От майстри так майстри!

Павлова мати, тітка Варка, незлобливо гримала на чоловіка:

— Носиться мій чоловік із своїми бобрами!.. Он син приїхав, гості, а він — про бобрів… Усе це Костянтин Сергійович винен.

— А спостерігати за бобрами дуже цікаво… — виправдовувався лісник. — От хоча б учора…

— Учора було, та загуло, — перебивала чоловіка тітка Варка, — а ти про сьогоднішнє думай, гостей до хати запрошуй.

І до хлопців:

— Як почне мій Микола про бобрів говорити, то лишитеся і без обіду, і без вечері. Ось приїде Костянтин Сергійович, то вже тоді, чоловіче, відведеш душу, наговоришся про своїх бобрів досхочу.

Юрко знає, що Костянтин Сергійович, професор з Ленінграда, уже літній чоловік, може годинами непорушно сидіти на березі і спостерігати за бобрами.

Біля озера росла стара товстелезна верба. Лісник запевняв, що їй не менш як триста років. Якось у вербу вдарила блискавка і вогонь випалив серцевину. Лісник влаштував під тією вербою «кабінет» професора. Запам'яталася Юркові нічна мандрівка. Ніч видалася такою ясною, що кожна гілочка, кожна травинка здавалися политі живим сріблом.

Попереду йшов лісник, за ним професор, а далі хлопці. Лісник розповідав:

— Мій дід лісникував тут, потім батько, а тепер я тут господарюю. Попрацюю ще років з двадцять, а там передам ліс Павлові, хай він бобрів доглядає. Я їх як людей шаную. Колись, розповідав мені дід Микита, на острові було багато бобрів. На багатьох озерцях їхні хатки стояли. А потім пан Хоткевич як заходився полювати — відстрілював їх нещадно, бо усьому своєму сімейству захотів пошити боброві шуби. З того часу вони й перевелися. А тепер, дякуючи вам, Костянтине Сергійовичу, знову прижилися вони в цих місцях, греблю збудували, ще й ремонтують кожного року.

Намагаючись триматися ледь примітної стежки, вийшли на берег озера, сіли на березі, стали чекати.

Озеро було спокійне. Застигли прибережні очерети. Вже й місяць заховався за вербами, а бобрів нема.

Раптом колихнулася вода і на берег вийшов один. Обтрусив воду з хутра, озирнувся. Не помітивши нічого підозрілого, знову зайшов у воду і сильно, як прачем, вдарив по ній хвостом. Тут же випірнуло кілька бобрів — п'ять дорослих і п'ятеро малят, — оглянули греблю і знову шубовснули у воду. Через хвилину несли на передніх лапках невеличкі грудочки мулу, клали його на греблю. Пірнали, діставали мул, вкладали на греблю.