Наказ лейтенанта Вершини
Шрифт:
— Ти й так партизан.
— Я в загін хочу! Не можу більше так…
— Он скільки ви людей з Лесею врятували. Нема в нас людей, які б підтримували стосунки з Маєром.
Лейтенант підвівся з-за столу, підійшов до Юрка, взяв за плечі, прихилив до себе:
— Молодий ти ще! Розумію, як тобі важко. А кому зараз легко? Ти думаєш, так просто далася перемога оце зараз? За неї віддало життя немало наших бійців. Але ніхто з партизанів не каже, що йому набридло воювати… Ми тут одну справу замислили. І нам потрібна твоя допомога. За наказом командира
— Як це відпустите? — здивувався Юрко. — І Лернера? Це ж він наказав підпалити церкву з людьми!
— І Лернера відпустимо, розіграємо їх втечу. Допоможе їм врятуватися фольксдойч Юрген Берг. Не дивуйся, робимо це не від доброго життя. Звісно, можна розстріляти карателів — і це буде справедливо. А як бути з Юргеном Бергом? Помилувати? Відпустити? Чи довірятимуть йому після цього гестапівці, той же Маєр? Навряд. Вихованці Маєра мають скоро вилетіти за лінію фронту. І ми втрачаємо нашого розвідника, який користується повним довір'ям гестапівського полковника. Один вихід — організувати есесівцям втечу. Але ти вже раз «рятував» фашистів, і подібний вчинок може викликати підозру.
— Що ж я повинен робити?
— Рятівником карателів має бути Скрипаль, а ти — його помічник.
— Так він теж з партизанами заодно? — здивувався Юрко.
— Ні, він заодно з фашистами, але ми повинні примусити його робити те, що нам потрібно. Слухай уважно. Гру треба провести тонко, так, щоб і комар носа не підточив. У заґратованому вікні ми так розсунули залізні прути, що ти зможеш через них пролізти. Ти виберешся з льоху, відчиниш двері есесівцям і разом з ними через село Грибарі підеш в Жовтневе. «Втечу» треба провести сьогодні вночі. Години три тому партизани розгромили поліцейський пост у сусідньому селі, захопили в полон п'яних поліцаїв. До завтра ніхто з них не прочумається. Ми їх посадимо біля льоху, а перед тим розіграємо сценку, ніби вони п'ють горілку. Потім ти почуєш пісню:
Пили горілку, пили наливку,
Ще й мед будем пить!
Співатиме Поух. Це сигнал, що настав час готуватися до втечі. Ти підійдеш до вікна, просунеш голову крізь залізне пруття. Кузьма, твій конвоїр, крупніший за тебе і то вільно проліз крізь грати. Ти підійди до Скрипаля і скажи, що можеш випорснути з льоху. Порадь Скрипалю спробувати скористатися лазівкою. Потім підійди до Лернера, розкажи йому, що Скрипаль радить тобі пролізти крізь заґратоване вікно, вибратися на волю і відчинити двері. Вартові, мовляв, п'яні… Коли повернешся в село, намагайся всі заслуги приписати Скрипалю. Ти лише виконавець його вказівок — і не більше. Есесівці — народ бувалий, вишколений, спостережливий. Тут треба діяти тонко.
— Жаль, що вийдуть на волю карателі…
— Далеко ця братія не втече! У тебе все?
— Ні. Недавно в нас був староста і розповів, що колись він чув від панського лакея Федора Пампушки, ніби в тій кімнаті, де намальовано портрет козака Мамая, є панська скарбниця, а в ній заховано
— Це цікаво! — озвався лейтенант. — Золото зараз нам потрібне!
— Іване Петровичу, — попросив Вершину Юрко, — а можна той тайник відкрити при мені?
— Тільки спершу ми повинні вдало розіграти втечу есесівців. Через кілька днів зустрінемося і докладно поговоримо. Мені потрібна буде твоя допомога, поведеш мене на екскурсію.
Вартовий привів Юрка до льоху, де сиділи полонені карателі. Після допиту туди приводили й інших есесівців. Невдовзі двері відчинилися, вартові вивели полонених на подвір'я, наказали роздягатися і копати яму. Старий партизан виніс з комори кілька заступів, кинув їх на землю. Лернер стояв перед партизанами, спокійний і незворушний, презирливо посміхався. Він покликав Юрка і наказав:
— Скажи цим лісовим бандитам, що я офіцер німецької армії і перебуваю, як полонений, під охороною міжнародної конвенції. Ніхто не має права чіпати мене і моїх солдатів без суду і слідства.
Юрко переклав все, що сказав Лернер, і бородатий партизан, втупившись поглядом у Юрка, перепитав:
— Каже, під конвенцією? Ах ти, гад смугастий! А яка конвенція дала йому право палити живцем людей? На дітей підняти руку!
— Що там їх слухати! — зневажливо кинув той партизан, що приніс лопати.
Дали кожному заступ у руки, наказали:
— Копай!
За годину, коли вже почало темніти, яма була готова. Партизани наказали полоненим іти в льох, зачинили за ними важкі дубові двері.
Юрко сів на купу клепок, біля нього примостився Скрипаль.
— Значить, все… — зітхнув він. — Я думав, хоч тебе Вершина помилує, підлітка… Не помилував!
У льоху було холодно. Лернер сидів на бочці, підібгавши під себе довгі ноги. У кутку стояли мішки з картоплею, і Юрко витрусив з одного картоплю, взяв його, підійшов до Лернера:
— Пане Лернер! Я знайшов мішок, накиньте собі на плечі, може, трохи зігрієтесь.
Лернер байдуже накинув на плечі мішок. З-за дверей долинала розмова вартових:
— Люди сплять, а ми сидимо біля цих мармиз. Давно можна було б їх у розход пустити і не мати клопоту. Ні, треба судити! Давай вип'ємо.
— А в тебе є?
— Пляшка спирту.
— Нема чим закусити.
— Рукавом…
— Чуєш, п'ють, — заздрісно озвався Скрипаль. — А тут хоча б чарку перед смертю.
За дверима заспівали:
Пили горілку, пили наливку…
Юрко підійшов до вікна, побачив всіяне зорями нічне небо. Просунув між сталевим пруттям голову, повернув плечем і відчув, що ще один ривок — і він буде на волі. Скрипаль теж підхопився з місця, підійшов до вікна, схопив хлопця за руку, прошепотів:
— Почекай! Хай заснуть! А тоді вилізеш і відчиниш двері. На них нема замка, я бачив. А вартових — клепкою по голові. Після випивки вони й не писнуть!
— Треба спитати штурмбанфюрера, як він думає.
— Спитай.