Наказ лейтенанта Вершини

Лысенко Василий Александрович

Юрко вийшов з хати, за ним — Леся. Сіла поряд з хлопцем на ґанку:

— Прочитав Кравець твою записку, щось дописав і послав мене в Гаївці, сказав знайти Січкаря Тихона Родіоновича, назвати йому пароль і віддати записку. Я прибігла додому, взяла отой маленький пістолет — і в Гаївці. А дорога лісова, ніде нікого. І раптом назустріч мені — поліцай з карабіном. Зупинив мене, почав розпитувати, хто я, куди йду.

— Що ж ти йому сказала?

— Вигадала, ніби я разом з мамою прийшла в село міняти мило та гас на борошно. Ночували ми у Відрадному, мама пішла в Гаївці, а я відстала і тепер доганяю.

— Повірив?

— Ні. «Це ти, — каже, — дівчино, вигадуєш! Село Відрадне на

особливому режимі. Туди ніхто не дає перепусток».

— Мамі дали, — відповіла я поліцаєві,— бо її рідний брат служить в Києві, він начальник поліції. І нам видали перепустку. У селі Гаївці живе наш знайомий. «Хто?» — запитав поліцай. Я й кажу: «Січкар Тихон. І мати мене чекатиме в цього чоловіка». — «Є в нас такий, — відповідає поліцай, — він давно мене цікавить! Тепер ще до нього й гості з Києва прибилися! Пішли, подивимося, чого твоя мати прийшла в наші краї! Думаю, що доведеться вам цю ніч разом з паном Січкарем ночувати в гестапо!» Іду і ледь не плачу. Навіщо, думаю, розповіла про того Січкаря, нащо я вигадала, що в селі мене чекає мати? Поліцай міцно тримав мене за руку і все приказував: «Від мене не втечеш! Ще ніхто не втік од Яреми Галая! Непевних ти, — каже, — дівчино, собі знайомих вибираєш! Не буде ні тобі, ні твоїй матері вороття з жандармерії. Документи у вас фальшиві, бо є наказ нікого не пускати в наші села! А ти і твоя мати — партизани!» Дістав поліцай з кишені кисет з махоркою, закурив, а дим мені в лице пускає. Я плачу, кашляю, а він сміється: «Ми, — каже, — димом та вогнем партизан викурюємо! Звикай! У жандармерії тобі не так ніжки та ручки припечуть! Пан Гофман уміє язики розв'язувати!..» Підходимо ми до села, що починалося молодим сосняком. Я зупинилася й кажу поліцаєві: «Дядю, дивіться, а в сосняку якісь люди ховаються, побачили нас і затаїлися за отим кущем!»

«Де? — запитав поліцай; випустив мою руку, зняв з плеча карабін, клацнув затвором, — за яким кущем ти бачила людей?» — «Он там, — показую, — за кущем калини вони залягли!» — «Іди за мною! — наказав поліцай. — І не здумай тікати, бо зостанешся лежати в цьому ліску». Поліцай тримає карабін напоготові, підходить обережно до калини, а я вихопила пістолет і тричі вистрілила йому в спину і побігла в село. Допиталася до Січкаря, віддала записку — він на коня і поїхав…

* * *

Наступного дня до Юрка прийшов швець Семен Яхно і сповістив, що з ним хоче зустрітися Вершина.

Хлопець пішов. Не було більшої радості для Юрка, як порозмовляти та порадитися з Вершиною. Лейтенант чимось нагадував йому тата.

Юрко так задумався, що й незчувся, як підійшли до будиночка шевця. Лейтенант зустрів його у світлиці, міцно потис руку:

— Клюнули фашисти на наш гачок. Маєр потелефонував до Києва із Зоряної, повідомив про розгром охоронного батальйону дивізії «Вікінг» і на всі лади вихваляв героїчний подвиг фольксдойча Юргена Берга! У село має приїхати кореспондент газети, братиме інтерв'ю в Юргена Берга, писатиме про його вірність ідеалам великої Німеччини! Маєр подає прохання в відповідні інстанції про виділення Юргену Бергу за врятування німецьких солдатів кільканадцяти гектарів землі.— Вершина запросив Юрка сісти, посуворішав, сказав заклопотано:

— Тепер поговоримо про інші справи. Пам'ятаєш, Юрку, як позаминулого року учні вашої школи розкопали печеру на Кам'яному Розі?

— Пам'ятаю!

— Про це навіть в обласній газеті писалося. Пізніше приїздили археологи, робили дослідження. Знайшли стійбище первісної людини. Ти був у тій печері?

— Був. На неї натрапили хлопці з нашого класу.

— Зможеш знайти її серед ночі?

— Звичайно, зможу!

— А скільки виходів у тій печері?

— Ми бачили один. До

кінця печери не дійшли, бо далі вузенький покручений прохід. Чого ви про неї розпитуєте? Може, вона з'єднана з підземеллям?

— Та ні, підземелля тут ні до чого. Тут, Юрку, інша справа… Мені необхідно оглянути ту печеру. Сьогодні вночі й підемо. Одягнися потепліше. Зустрінемося о першій годині ночі біля Мавриного дуба. Маєр не викликав?

— Ні.

— Лернер теж не з'являвся?

— Не було! Мабуть, захворів після купелі в болоті…

— Щупак теж не навідувався?

— Приходив, хворіє після білого зілля.

— Про крамницю нічого не казав?

— Казав, що збирається торгувати. Просив мене поїхати із Свічкою в Київ.

— Поїхати треба на тому тижні, для нас ця поїздка дуже важлива. Ти можеш відмовитися від цього завдання. І ніхто тебе не осудить. Ти знаєш, що група Максима загинула. Міни, боєприпаси, автомати захопили фашисти, а нам потрібні міни. Не можна допустити, щоб хоч частина диверсантів вціліла. Їх треба знищити всіх, до єдиного. Для цього потрібні міни. Підпільники Києва можуть дати трохи магнітних мін. Вони такі невеличкі, що їх можна сховати в кишеню. Магнітні міни прилипають до металу і вибухають у точно визначений час. Поїдеш у Київ з лісником Трохимом Свічкою. Знайдуть у вас фашисти міни — пощади не буде. У Київ ходили наші розвідники, повинні були принести вантаж і опинилися в гестапо. Завтра підеш до Маєра і попросиш перепустку в Київ. Скажеш, що треба купити одяг, взуття, матерію. Виїдете післязавтра зранку. Свічка вже одержав належні інструкції,— Вершина назвав адреси явок, паролі.— Тепер розповідай про свої новини!

Він довго слухав Юркову розповідь, часом щось уточняв, перепитував і знову терпляче слухав. Коли Юрко замовк, Вершина спитав:

— Так водій Маєра говорив про фон Лау без особливої поваги? І обмовився, що той зразу відправить його на Східний фронт, досить загинути Маєру? Чи правильно я зрозумів тебе, Юрку?

— Правильно, Іване Петровичу; Лау, як я відчув, ненавидить Маєра. А хто такий Лау?

— Дуже важлива птиця! У віданні Лау знаходяться всі шпигунсько-розвідувальні школи на території тимчасово окупованої України. Це нам на руку, що Маєр і Лау побили горшки! Треба ще так зробити, щоб вони і лоби собі порозбивали! Фон Лау особисто керує засилкою в наш загін своїх агентів.

— І Консула він заслав?

— Ні, Консул — це людина Маєра!

— Не впіймали ще Консула?

— Ще ні! Це він погубив бойову групу Саченка, видав фашистам групу Максима!

— Як це Консул міг видати бойову групу Саченка? Хіба Іван Лукич не по своїй волі підняв людей, щоб визволити парашутистів?

— Ні, Юрку, — відповів Вершина, — не по своїй волі діяв Саченко. Він став жертвою провокації. Фашисти давно підозрювали, що Саченко підпільник, очолює організацію, і вирішили знищити підпілля в селі Жовтневе. Якось під час прослуховування Зоряної ми почули, що для проведення операції «Юберашунг» фашистам потрібні «ігреки». Наші розвідники не могли збагнути, що таке «ігреки». З розмови Маєра і Зіферта в Зоряній стало відомо, що «ігреків», мусить дати в потрібній кількості Саченко.

Тепер став зрозумілим задум гестапівців. Тільки нічого вже не вдієш! Фашисти готували перший випуск шпигунів школи «Вольф». І ці виродки, яких фашисти називають «чорні кентаври», повинні були розстріляти радянських людей. Гітлерівці вирішили зафіксувати цей розстріл на кінострічці, щоб «чорні кентаври» не мали шляху для відступу. Патріотів, приречених на розстріл, фашисти умовно і назвали «ігреками». Гестапівці спровокували Саченка на врятування парашутистів — своїх агентів — і завдяки цьому знищили підпільників і їх родини.