Наказ лейтенанта Вершини
Шрифт:
— Пане штурмбанфюрер, — підійшов до Лернера хлопець. — Тут вікно, воно досить широке, я можу вибратися крізь нього з льоху. Пан Скрипаль наказує мені пролізти крізь грати і відчинити льох. Він певен, що вартові п'яні і нічого не почують.
— Можна спробувати, — ожив есесівець, — все одно нам нема що втрачати. Це буде велике щастя, якщо нам вдасться вибратися з цього кам'яного мішка.
Лернер підійшов до вікна, помацав грати:
— Ти зможеш пролізти. Тут лежать дубові клепки. Ми подамо одну тобі, і ти вдариш вартових ось в це місце, — Лернер доторкнувся
— Пане штурмбанфюрер, — ображено озвався Юрко, — як ви можете таке подумати? Зроблю все, щоб урятувати солдатів фюрера!
— Не зволікай! Зараз дорога кожна хвилина. Вартові, здається, поснули! О п'яні свині! Зразу ж бий їх по голові.
Юрко просунув голову крізь грати, повернув лівим плечем, трохи просунувся, обіперся рукою об землю і поволі вибрався з льоху. Скрипаль подав у вікно важку клепку.
Хлопець навшпиньки підкрався до вартових, вони спали, притиснувшись спинами до стіни льоху. Один з них заворушився, щось пробелькотів і знову затих. Юрко поклав клепку на землю, навпомацки знайшов засув, відсунув його і тихо прочинив двері. Вони рипнули. Скрипіння розпороло нічну тишу. Першим вибіг з льоху Лернер, він схопив гвинтівку, яка лежала біля вартового, підняв її і з силою опустив на голову п'яного охоронця. Потім тихо наказав:
— Виходити! Швидко! Всім у сосновий лісок!
Фашисти, як білі привиди, вислизали з льоху, по одному перебігали дорогу і ховалися в сосновому ліску.
Лернер пошепки спитав Юрка:
— Ти знаєш дорогу до Відрадного?
— Знаю, і пан Скрипаль знає.
— Треба швидше тікати, поки не перевірять варту.
Юрко тихо покликав Скрипаля:
— Пане старший поліцай, мені здається, що найбезпечніша дорога через Грибарі! Партизани подумають, що ми пішли через Затулинівку, і кинуться туди. А ми тим часом опинимося в пущі і лісовими стежками вийдемо до села. Як ви гадаєте?
— А що тут гадати? — пошепки озвався Скрипаль. — Треба йти на Грибарі, я там усі ходи й виходи знаю, рано будемо дома!
Скрипаль пригнувся і впевнено пішов по ледь видимій у нічній імлі стежині, нечутно ставлячи ноги на піщану, зволожену росою землю. За ним поволі рушив Лернер, поруч Юрко, а потім есесівці. Фашист оступався, стогнав, пошепки лаяв колючки, корчі, російські дороги. Раптом він зачепився за корч і впав.
— Скажи, хай не стогне, — сказав Скрипаль, — бо не всі партизани сплять.
Юрко переклав.
— Не можу! Підошви аж горять! Я ніколи не ходив босим, — поскаржився Лернер.
Юрко зняв з себе сорочку, роздер її, обмотав Лернеру ноги:
— Треба йти, пане Лернер! Уже недалеко… А там очерети. Пуща…
Лернер пішов скоріше. Він спирався на гвинтівку, часом стогнав, але перебирав довгими ногами і не відставав від Скрипаля.
Швидко проминули Грибарі, завернули на берег річки й вийшли до великого болота. Під ногами хлюпала вода, приємно лоскотала натруджені ноги. Над болотом снувався білий туман, кучерявими клубками купчився понад сонною річкою.
У небі засвітилася червона ракета, а за хвилину ще одна — зелена. Десь на околиці
— Погоня, — півголосом сказав Скрипаль. — Треба піддати ходу. Перейдемо Горянку, і хай тоді шукають вітра в полі!
Довго йшли болотом. Скрипаль упевнено вів фашистів по ледь видимій, протоптаній звіриною стежині. Поволі почало сіріти небо. Миготливі зорі поблідли, пригасли. Есесівці підтюпцем рухалися по м'якій, ніби гумовій, торф'яній підстилці, часом провалювалися в болото, вибиралися і поспішали за своїм провідником. Юрко йшов останнім, намагався зайвий раз не потрапляти на очі Лернеру та фашистам. Нарешті болото скінчилося. Втікачі вийшли, вибрались на галявину, на якій виднівся стіжок сіна. Скрипаль зупинився, поглянув на проясніле небо, підійшов до Юрка, звернувся як до рівного:
— Світає. Треба нам обминути Заріччя, щоб не потрапити партизанам на очі, бо вони й туди навідуються. Отак, Юрку, буває! Ходили по вовну, а повернулися стрижені. Добре, хоч уціліли. А Вершина нехай кусає лікті! Я постараюся йому все пригадати!
Юрко переклав Лернеру слова Скрипаля, що той хоче обминути село Заріччя і змушений вести групу ще через одне болото. Лернер байдуже махнув рукою:
— Хай веде!
На світанку підійшли до палацу. Вартовий есесівець, угледівши гурт обідраних, погрозливо звів автомат:
— Стій! Стрілятиму!
Наперед вийшов Лернер:
— Я штурмбанфюрер Курт Лернер, командир батальйону! Прошу доповісти про наше прибуття штандартенфюреру пану Маєру!
Вартовий зайшов у будку і заходився дзвонити по телефону до начальника караулу. Невдовзі з воріт вийшло кілька солдатів на чолі з штурмфюрером. Солдати тримали автомати напоготові. Штурмфюрер уважно приглядався до втікачів, нарешті він впізнав Лернера, і його заспане обличчя аж розпливлося:
— Невже це ви, гер Лернер? А де ж солдати вашого батальйону?
— Так, це я, — сухо кинув Лернер, — пояснення буду давати пізніше!
Начальник караулу, козирнувши, наказав вартовому пропустити всіх на подвір'я.
— Пане Лернер, — підбіг до фашиста Юрко, — дозвольте мені піти додому.
Лернер подав Юрку брудну руку:
— Звичайно, ти можеш іти додому. Я розповім пану Маєру про твою бездоганну поведінку. Ти діяв як чесний, хоробрий солдат!
Хлопець вибіг на знайому стежку, що вела до Прип'яті, скочив у річку і заходився змивати з себе сіру, засохлу грязюку. Тепер скоріше додому!
Коли підходив до хати, на подвір'ї побачив матір. Підбіг до неї і радісно проказав:
— Не спалили карателі Дібровне! І люди живі лишилися! А фашистів багато полягло. Провалилася їхня операція!
Розділ десятий
НЕБЕЗПЕЧНЕ ДОРУЧЕННЯ
Леся, почувши Юрків голос, схопилася з ліжка, одяглася, заплела нашвидку косу, вибігла з кімнати і розгублено зупинилася на ґанку.
— Юрку? Що з тобою?! Хто це тебе так побив?
— Партизани врятували людей! — радісно повідомив він. — Лейтенант Вершина дякував тобі. Якби не ти, Лесю, живцем би фашисти людей спалили!