Наказ лейтенанта Вершини

Лысенко Василий Александрович

— Що ж ви, діду, за щастя вважаєте?

— Як тобі сказати, хлопче… Я так вважаю… Людина мусить себе господарем на землі відчувати, працювати чесно, не шукати кривих стежок, бо ті стежки завжди боком виходять. Для щастя дружина потрібна кохана та вірна, родина, діти. І ще мусиш добро людям робити, не для себе, а для людей жити! Що зробив за життя доброго — те й твоє! Отак я думаю, отак і намагався жити. І тобі, хлопче, раджу!

— А багатство?

— І багатство потрібне, — відповів дід, — тільки багатство всяке буває. Що чесною працею заробив — твоє! А нечесно нажите добро людину з пуття зводить! Це вже я достеменно знаю! Надивився за свій вік, як гонитва за багатством людей з пуття збивала, життя їм вкорочувала. Був у мене племінник, Федір. Кмітливий парубок,

метикований. Прилаштувала його сестра лакеєм до молодого пана, до цього вже, що його в палаці на горищі недавно застрелили. Раділа Олена, думала, вивела сина в люди! Полюбив пан Федора, одягав його, як картинку. Розледащів Федір на панських харчах. Їсть, п'є, гуляє та пану годить! Часто казав я Федору: «Лишай, хлопче, свою службу! Чесною працею заробляй хліб!» Не послухав мене парубок. Після революції пан утік за границю і Федір за ним потягся. Згодом повернувся пан в село з німцями. І Федір з ними. І вже не просто Федір, а пан сотник! Почали німці отак, як і зараз, в селі свій порядок наводити: хто брав панське майно — неси і вези в економію. За грабунок одержуй двадцять п'ять шомполів! Я теж узяв у пана пару коней, воза, борону. Почала й до мене черга доходити. А Федір поцупив той список, де записано, хто що брав. Так у мене й зараз стос панських документів лишився. Лежать у скрині, пилом припадають. А тут знову червоні на панів натисли. Знову довелося пану тікати за границю! Так Федір цілий віз панського добра прихопив. Завернув у ліс, сховався в гущавині, переждав, поки пани подалі від'їхали. І додому! Каже: «Тепер, дядьку Матвію, і я пан! Фунтів п'ять золота дісталося! Є й паперові. Так я, дядьку, трохи у вас лишу, приховайте, хай полежать, почекають кращого часу! Я й вам золота вділю!» Вділив трохи. І клунок паперових грошей на горищі сховав. Не наші ті гроші — заграничні. Досі лежать на горищі, пилом припадають, а Федір пішов до Махна і наклав десь своєю дурною головою! Не привчили його змалку до чесної праці. Все він за багатством ганявся!

— Діду, а ви можете віддати мені ті гроші? — спитав Юрко.

— Навіщо вони тобі? — здивувався дід. — За них ніхто тепер і ламаного шеляга не дасть!

— Тут один німець, — відповів Юрко, — збирає старі гроші для колекції. І він може дати за них солі, борошна, сірників.

— За ті гроші? — недовірливо запитав дід. — Навряд щоб за них хтось щось міг дати!

— І спирту може вділити! — стояв на своєму Юрко.

— Навіщо мені той спирт, — нахмурився дід, — хай він горить білим полум'ям. Нема страшнішого лиха на землі, як горілка! Федору сивуха душу витруїла. І внук мій Гаврило до ручки спився. П'яним і замерз під шинком. П'ятеро сиріт лишилося. Не люблю я п'яниць, за людей їх не вважаю!

— Так горілку і в крамниці продавали, — здивувався Юрко, — на празник і тато, бувало, чарку вип'є, хоча він і не любив горілки, завжди скаржився, що від неї голова болить.

— Воно так, — спокійніше відповів дід, — дорослій людині на празник не гріх чарку випити. Я про тих говорю, хто щодня в горілці мокне! На них я ремствую! Я так вважаю, — сердито продовжував дід, — хто став п'яницею — той зрадник землі своєї, свого народу і дітей своїх зрадник! Він і не працює так, як треба, і родину свою не годує, і дітей своїх добру-розуму не навчає. І того, хто до чарки хилиться, всяка наволоч на свій бік перетягає, з пантелику збиває. Хто зараз пішов до німця служити? П'янюги та злодії! І Самсон, і Дереза, і Скрипаль щодня в чарку заглядали. Пропили свою честь та совість, іудами стали, — важко зітхнув дід. — Нема спокою від тих п'яниць-поліцаїв, лізуть у хату, вимагають: «Став чарку!» Нахваляються моїх правнучок в Німеччину забрати. Нема на тих поліцаїв погибелі! А гроші можеш взяти. Я тобі ще й спасибі скажу. Мені вони без потреби, лише місце на горищі займають.

Дід трохи помовчав, подумав, сказав лагідно:

— Ми з твоїм дідом, хлопче, були друзями. Убили його денікінці. Твій батько пішов до червоних, за те білі й застрелили твого діда — щось він наперекір офіцеру сказав, не захотів лагодити броньовика.

Старий приклав дашком долоню до чола, подивився

на сонце:

— Час до озера корівок гнати. Хай нап'ються та додому!

Увечері родина Берегових зібралася за столом, розмовляли, а Юрко пригадував розповідь та обіцянку діда Матвія.

— Про що, сину, задумався? — запитала мати. — Пригадуєш розповіді діда Матвія? Я теж колись, як наслухалася його спогадів, мало сама не пішла шукати Червону Красуню. Навіть підмовила нашого тата, і разом ходили на Шляхетське болото шукати тайник.

— Що ж ви там знайшли?

— Нічого не знайшли, лише потомилися. А льохи під Білою вежею справді були. Там пани фальшивомонетню влаштували. Тепер ті льохи водою залиті. А розповіді про портрет Червоної Красуні — не вигадки! Колись, ще під час громадянської війни, Федір Пампушка, лакей пана Хоткевича, приносив у майстерню альбом — показував фотографії і запевняв, що вродлива дівчина у дивовижному одязі і є Червона Красуня!

— А де тепер той альбом?

— Не знаю! Мабуть, у Тимофія лишився, у Федорового брата. Там якісь зали на фотокартках зображені, келихи, зброя, картини, портрет козака Мамая. Усього не пам'ятаю, бо давно бачила.

Не спалося вночі Юркові — нарешті він дізнався про таємницю Червоної Красуні. Якщо правду сказав дід Матвій, партизани зможуть проникнути в казарму «чорних кентаврів». Завтра піде з Лесею до чередника, візьме в нього папки з документами, гроші. І віднесе ті фальшиві фунти Маєру. Варто буде навідатися й до Тимофія Пампушки, проглянути альбом. Може, серед панських документів і план підземелля знайдеться.

Уранці Юрко насипав торбу солі, запропонував Лесі:

— Як хочеш, ходім до діда Матвія, візьмемо гроші та документи.

Леся одягла старий піджак, широку спідницю, запнулася сірою приношеною хусткою. На майдані довелося зупинитися, бо їм перепинили дорогу чорні фургони, що повзли на Митрикове поле.

— Що вони щодня возять? — спитала Леся.

— Солдатів навчають на полі,— зневажливо відповів Юрко.

— Страшні які машини — великі, чорні, похмурі.— І раптом дівчина заговорила про інше: — А навіщо тобі ті паперові гроші? І взагалі ти якийсь дивний. Учора, як дід розповів, що в Червоної Красуні є вінок, а в тому вінку секретні замки приховані, ти аж промінився від радості. Чого тебе так хвилюють розповіді про підземелля та палац? Невже ти сподіваєшся заволодіти панськими скарбами?

— До скарбів мені байдуже, хоча цікаво було б подивитися, а знати таємницю підземелля треба.

— Ти думаєш, що всі ті підземелля справді існують?

— Звісно, існують, — впевнено відповів хлопець, — у нас все село стоїть на кам'яних виробках. І навколо села лишилися старі каменоломні. В одній з них є давній монастир, ще з часів Київської Русі; там ченці велику бібліотеку сховали.

— Яку бібліотеку?

— Як хан Батий напав на нашу землю, от вони й сховали пергаменти.

— І ти сподіваєшся відшукати?

— Просто розповідаю, цікаво…

— А нащо тобі паперові гроші?

— Їх треба Маєру віддати, хоча вони й фальшиві.

— Навіщо?

— Так треба, Лесю, бо від цього фашиста дуже багато залежить. І я мушу бути для нього потрібною людиною.

— Так ті ж гроші фальшиві. Навіщо йому папірці?

— Маєр їх перепродує і має від цього добрий зиск. У нього є можливість видати їх за справжні.

— Не можу я зрозуміти фашистів, — зневажливо промовила дівчина, — і не соромно йому фальшиві гроші перепродувати. Подумай, Юрку, мій татко — командир Червоної Армії — торгує фальшивими грішми. І уявити таке неможливо!

— Вони ж фашисти, у них свої погляди на життя, для них основне — нажива! За золото, за багатство все продадуть! Фашисти оголосили себе вищою расою, а всі інші народи, мовляв, неповноцінні! І найбільше вони ненавидять нас, радянських людей. Гітлер пообіцяв своїм офіцерам маєтки на Україні. І фашисти «виборюють» життєвий простір, «очищають» його від нас, навіть дітей не жаліють! Он скільки людей убили на Олефіренковій леваді!

— Навіщо ти так запобігаєш перед Маєром?

— Щоб увійти до нього в довір'я і знати наміри наших ворогів… Отут мені й допоможуть фальшиві фунти.