Нащадки «Білого Хреста»
Шрифт:
– Де Чорнуха?
– Біля свинарника.
– Ще не розпочинав?
– У нього свій ритуал, – усміхнувся директор.
Щоб не привертати до себе уваги, я спочатку пішов до їдальні. Зиркнув на годинник – 14.50. Ось чому на турбазі мовчала музика: після обіду дві години тихого часу, і майже всі відпочиваючі розійшлися по будиночках. Погано, відзначив я, буде мало глядачів біля хліва.
Від їдальні подався стежкою між соснами до гаражів. Запримітив навпроти них курилку – лавку із дощок літерою «п» і вкопану посередині металеву бочку. Непогане місце для спостереження за хлівом. Сів на лавку, за грубий стовбур сосни. Від бочки тхнуло гнилою водою. Вона чорна,
Двері хліва відчинені. Звідти чулося рохкання. Під капотом вантажівки вовтузився шофер. В автобусі водій читав якийсь журнал. Мені було добре видно весь майданчик перед господарськими будівлями, і я міг, відхилившись, ховатися за сосною. Вже недовго чекати. Що ж, тепер шрам на підборідді безпомилково засвідчить, хто Чорнуха.
До мене долинуло постукування по блясі, й невдовзі на алеї від їдальні з'явилася дружина Чорнухи з балією за плечима й емальованою білою мискою в руці. За нею йшов плечистий, середнього зросту червонолиций дядько. Чорнуха! З двох відер, які він ніс, соталася пара. В чорному старому кашкеті, темно-сірому засмальцьованому костюмі, двірник чомусь нагадав мені занехаяного контролера Палигу. Але в того вигляд нужденного через хворобу. Шофер оглянувся з-під капота на брязкіт.
– Що, Архиповичу, буде свіжина? – весело запитав.
– Еге, кому свіжина, а кому робота, – невдоволено буркнув.
– Ну, цю роботу ви любите.
Відра Чорнуху, незважаючи на радикуліт, не обтяжували: ступав легко, мов з іграшковими. Відчувалася неабияка сила в його руках. Поставив їх коло балії і зник у хліві за жінкою. З'явився з паяльною лампою, накачав її, розпалив. Рівно гуло синє полум'я. Водії автобуса і вантажівки почали спостерігати за приготуваннями Чорнухи, щось казали йому, сміялися. Дружина винесла з хліва порожне відро, стільчик, кварту, два довгих ножі. З їдальні нагодилося три жінки у брудних білих халатах, якийсь високий і худий чоловік в чесучевому костюмі.
Тоді я теж пристав до гурту цікавих. Намагався недовго дивитися на Чорнуху – не стривожити його своїм поглядом. Та й двірник-колій не помітив моєї появи. Дядько він моцуватий, чорнобровий, з маленькими безвиразними очима.
Мою увагу прикували ножі: один із широким лезом, а другий тонкий, справжній стилет, зроблений, мабуть, із круглого терпуга, з дерев'яним руків'ям. Схожий на підкинутого Зубовському. Невже таким поранено Молостова і вбито Белішвілі?
Чорнуха взяв ножа і шаснув у хлів. Я давно не бачив, як забивали свиню. Пам'ятав, ще в дитинстві у вчителя Балюка різали кабанця й мені було дуже його шкода. Поросячий лемент довго стояв у вухах, і навіть підсмажений гачкуватий хвостик не втішив… З дверей висунулася клаповуха свиняча голова, пригнута до землі. Рухливий рожевий п'ятачок нюшкував землю. Дем'ян поплескував кабана по круглому, ситому озаддю важкою долонею – виганяв надвір.
– Ох і вепр! – вигукнув чоловік у чесучевому костюмі. – На пудів п'ятнадцять! Як же ви його звалите?
Двірник не удостоїв його відповіді, лише зневажливо пхикнув.
– Зараз побачите. Архипович майстер! – захоплено мовив водій вантажівки.
Чорнуха присів біля кабана й почав чухати його живіт. Кабан задоволено зарохкав, і його маленькі тонкі ніжки (і як тільки витримували таку вагу?!) наче підломилися – він беркицьнув на бік, розчепірив ноги, і тої ж миті Дем'ян всадив йому під ліву лопатку колія, водночас хапаючи п'ятірнею за рило. Здавлений, приглушений зойк заклекотав у туші, свиня затрусилася, засовала ногами. Чорнуха навалився на неї, поторгав руків'я колія… Кабан затих.
Жінка подала
Коли збігла кров, Дем'ян узяв кварту, зачерпнув нею з відра й почав пити. Мене зсудомила відраза. Я відвернувся. Одначе саме тепер він мав закинути голову, і я примусив себе дивитися. З кожним ковтком все більше задиралася голова, і… Шрам! Червоний невеликий рубець: Тягун!
– Ну, Архиповичу, після цього пива вам тільки до молодиць! – захоплено вигукнув шофер вантажівки.
– А ти спробуй, – простяг йому кварту Чорнуха.
– Ні-і…
Я непомітно залишив видовище і подався до нашого «уазика». По рації сповістив Скорича про шрам. Майор замислився…
– Стеж за ним, а ми тут порадимось, – по паузі вирішив Дмитро Юхимович.
Дем'ян уже смалив паяльною лампою кабана. Я сів у курилці.
Тим часом двірник обсмалив кабана і ножем обчищав його, а Харитина поливала тушу гарячою водою. Цікавих побільшало, переважно із працівників турбази. Вони весело гомоніли. Шофер вантажівки відірвав хвоста і, кривлячись, під регіт присутніх, почав його кусати, клацаючи зубами, мов зголоднілий пес. Дем'ян розщедрився і відчикрижив шматок вуха, дав жінкам у білих халатах.
– Пожуйте, смачні хрящики, – басовито мовив.
Позаду мене на стежці почулися кроки. Я різко оглянувся. Махов! Як він знайшов мене? Яку привіз новину? Слідчий сів поруч.
– Ну, вітаю тебе, – пошепки мовив і потис мені руку. – Наче все сходиться – Тягун.
– А я сумніваюсь, – признався йому.
– Не сумнівайся, – заспокоїв Гліб, дивлячись на гурт навколо колія. – При силі дядько, га? Як вправно володіє ножем!.. Ходімо, Арсене. Наші працівники вже тут, послідкують. А нам треба обговорити, зважити. Сьогодні надійшла відповідь на наш запит із Якутська: Чорнуха Дем'ян Архипович, рахівник колгоспу «Заповіт Леніна» села Родіоново, пропав безвісти в жовтні 1945 року, а вже навесні сорок шостого на його труп натрапили у тайзі мисливці.
Я озирнувся: воскреслий Чорнуха запопадливо обробляв кабана. У гіллі сосен туркотіли дикі голуби.
53.
На нараді в начальника відділу Ольхового панувало пожвавлення. Ми відчували – скоро розв'язка. Хотілося, звичайно, простежити за Чорнухою, але дійшли висновку не ризикувати. Вирішили затримати його на вулиці після свіжування кабана.
Збуджені й сповнені надії на успіх, розійшлися по кабінетах чекати сигналу до виступу. Я і Махов розташувались у майора Скорича. Надто повільно спливав час, і ми щоразу зиркали на годинники. Обговорили, детально проаналізували всі події. Поставало питання: скільки у нього спільників і де їх шукати? Вічні у нашій роботі питання.
А ще треба вийти на Баглая, чорноволосу дівчину – власницю «Волги», хазяїна моторного човна, яким утік убивця з турбази. Ми нічого не відали про злощасну телеграму: хто приніс і забрав її? Багато міг розповісти нам Тягун, дуже багато.
– О, ви не бачили, як він п'є кров, – сказав я, коли розмова, здавалося, вичерпалась і ми сиділи у напруженій тиші з настороженими обличчями.
– Хто? Чию кров? – скинув на мене недовірливі очі Махов.
– Чорнуха, свинячу, наче вурдалак, видудлив півлітрову кварту, теплу…