Нащадки «Білого Хреста»
Шрифт:
Спинився навпроти будиночка, куди перебрався Талика. Завагався: поговорити з Ним іще чи дати спокій фронтовику? Але ж минула ніч – найкращий час для спогадів. І я зійшов на веранду. Крізь вікно побачив у кімнаті Кузьму Антоновича – сидів на ліжку. Я стукнув пальцем у шибку – він звів голову. Впізнав мене – на широкому обличчі майнула вимучена радість. Махнув рукою, щоб я заходив.
– Ви чого не збираєтесь на сніданок? – запитав його.
– Думаю, капітане, думаю… – покивав головою. – Стоїть Сидір перед очима… Не спалося… Оце над ранок згадав… – Він замовк, немов засумнівався
– І що згадали? – поцікавився я.
– Може, й видалось мені, не знаю, – глянув на мене вибачливо. – Ви ото питали, чи зустрічався Сидір з кимось… Коли, пообідавши, ми вийшли з їдальні, він несподівано вкопався на ґанку, аж я наштовхнувся на нього. Дивлюсь – втупився у якогось чоловіка з відрами, а той у нього, як ото люди, що раптом впізнали один одного.
– Чоловік з бородою? – чомусь пошепки запитав.
– Ні, але немолодий. Може, здалося мені…
Я квапливо дістав фотокартку Митуті – пасічника Бурбели, подав Талиці. Він зиркнув на неї.
– Не він: цей з бородою, – пильніше придивився. – І ніби схожий…
– Кажете, ніс відра?
– З помиями.
Відра з помиями… Помиї – свиням. Значить, працював на турбазі. Цікаво. Втім, сьогодні я ніде його не бачив. Розпитаю про нього. Я подякував Талиці й заспішив до директора турбази. Василь Миколайович, високий чоловік з продовгуватим лицем і статурою військового, міцно потис мені долоню.
– А я вас чекаю, – мовив приємним баритоном.
Не гаючись, я показав йому фото з Митуті.
– На кого схожий? – запитав.
– Хм, на нашого Чорнуху, – відповів здивовано Бордюжа. – Але недавно він зголив бороду.
Зголив бороду! Ось воно що. Невже? Я боявся навіть подумати про успіх, щоб не наврочити…
– Ким він працює?
– І двірником, і свинарем, і сторожем, виконує всяку роботу. Дефіцитні спеціальності, – розвів руками директор.
– Давно у вас?
– Зо три роки. Ви вважаєте?..
– Поки перевіряю, Василю Миколайовичу. Покажіть мені його особову справу.
– Яку справу, капітане?! – знизав плечима. – У нас не виробництво, відділу кадрів нема. Трудову книжку – будь ласка.
Директор відімкнув сейф і з купки синіх книжечок вибрав одну. Чорнуха Дем'ян Архипович, 1915 року народження, освіта – 4 класи. Багато поміняв місць роботи і скрізь працював двірником або сторожем, подяки адміністрації і премії, грамоти… Негусто відомостей.
– Ви не помітили у нього на підборідді шрам?
– Шрам? – Бордюжа на мить задумався й відповів. – Ні. Коли б не борода… Але тепер…
Так, коли б не борода. Одначе шрам – прикмета виразна, її не знищиш, як волосся.
– Він учора працював?
– Авжеж, вранці віталися.
– Там зараз якась жінка.
– Його дружина. Вони, буває, чергуються, – пояснив директор.
Чорнуха, значить, не вийшов на роботу. Те мене занепокоїло.
– Василю Миколайовичу, покличте її і спитайте, де чоловік, – попросив Бордюжу.
Він повернувся до тумбочки, на якій стояли телефон і мікрофон, клацнув важелем.
– Товаришко Чорнуха, зайдіть до мене! – оголосив по місцевому радіомовленню і після паузи повторив: – Товаришко Чорнуха,
Мені не хотілося бачитися з нею. Пам'ятав, вже двічі вистежили, і тому залишив кабінет директора. Сів на лавці за квітником. Отже, Чорнуха Дем'ян Архипович, з 1915 року. За літами ровесник Баглая і Тягуна. В останнього шрам на підборідді. За цією прикметою неважко встановити особу. Мене охопило хвилювання. Хотілося чимшвидше опинитися віч-на-віч з Чорнухою.
На алеї з'явилася двірничка. Вона непоспіхом, з опущеною головою йшла до директора. Крадькома поглядав на неї, боячись сполохати поглядом. Що вона – скаже Бордюжі? А Махов і Скорич навіть не уявляли, як обернулася справа на турбазі. Гірко, а довелося визнати: зумів Баглай через двадцять три роки помститися Страпатому.
О, двірничка. Вона квапливо пішла до господарських будівель. Її тонкі губи ворушились, мов сама до себе говорила. Я повернувся до кабінету Бордюжі.
– Дем'ян захворів, – мовив директор. – Поклав радикуліт. Лежить колодою.
– І часто він хворіє?
– Не знаю, капітане, – знітився Бордюжа. – Я ніколи не цікавився Чорнухою. Це нашого завгоспа парафія: чистота, свині, сторожування…
– У вас є їхня адреса?
– Зараз гляну, – він втупився у стіл, на аркуші паперу під склом. – Ага, є: вулиця Канатна, будинок 59.
Я записав у блокнот.
– До вас прохання, Василю Миколайовичу. Як тільки Чорнуха вийде на роботу, подзвоніть нам.
– Обов'язково.
На майданчику біля турбази вже чекав на мене в «уазику» Микола Бунчук. Я вирішив поговорити з сусідами Чорнухи. Сержант, як завжди, знав, де вулиця Канатна. Коли ми через кілька хвилин в'їхали до передмістя, він повернув ліворуч у нешироку, незамощену вулицю з глибокими коліями. Місцями вони засипані жужелицею, сміттям і ошматтям штукатурки.
Обабіч тяглися паркани. За ними – садки, навіть у декого вулики на городах, гаражі з ворітьми на вулицю, криниці з дашками. Облетілий цвіт густо вкривав траву на узбіччі. Микола спинився біля п'ятдесят третього номера. Я вийшов з «уазика». Навколо тиша, наче в лісі.
Паркан у Чорнухи найкращий: дощаний, зелений, у зріст людини, без жодної щілини, а зверху по зубцях протягнуто нитку колючого дроту. Хвіртка і ворота металеві. Виднівся цегляний димар і жерстяний дах, фарбований рідкісною мідянкою, мов церковний купол. Не любив Чорнуха чужих позирків у своє подвір'я – обгородився капітально.
У сусідніх будинках господарі небагато розповіли про нього: об'явився три роки тому (купив хату), ні з ким не товаришував (ніхто до них не ходив, і він ні до кого), переїхавши, відразу поставив новий паркан і викопав у дворі криницю. Жінка у нього теж відлюдькувата. Навіть прізвища не знали, тільки ім'я – Дем'ян, а її – Харитина. Десь працювали, ніби на турбазі. Звідкіля вони – невідомо. Бездітні. Іноді, лише поночі, приїздить до них якийсь молодик, сам відмикає ворота й на подвір'я заводить машину – «Москвича». Останній раз був десь зо два тижні тому (а може, й менше). Не тримали ніякої живності, навіть собаки й кота. Сьогодні вранці бачили Дем'яна – йшов по воду. Оце й усе.