Нащадки «Білого Хреста»
Шрифт:
– Арсене… Арсене… – у відчаї лепетала, скута страхом.
– Спокійно, Ніно, спокійно… – заспокоював її. – Дерево не тоне. Не бійся.
А жовта моторка, зробивши півколо, вихопилась на фарватер і щодуху помчала подалі від місця пригоди… Невдовзі зникла за стрімким берегом.
– Арсене… Арсене… – цокотіла Ніна зубами й дивилася на мене. – Боже, як далеко… земля…
– Допливемо, Ніно, допливемо.
Ми сиділи у човні, наче у ванні, вщерть заповненій водою. Згадав: біля пляжу повинен чергувати катер рятувальної станції. Я звівся й замахав уламком весла.
– Егей! Егей! – загукав щосили. –
Може, й помітять або інші звернуть увагу. Аби тільки не панікувала Ніна. Що ж трапилось – хуліганство чи знову?.. Але ж білий день! О, повернула моторка. Ніна з острахом стежила за нею. За вітровим склом два чоловіки в капелюхах і зелених штормівках. Підпливли до нас. Рибалки…
Ми сиділи на березі й сушили свій одяг. Ніна шкодувала за намоклою книжкою, а я посвідченням, яке доведеться міняти, і не обійтися тепер без пояснення. Дівчина вже оговталась, лише в її ожинових очах зачаїлася насторога й безмовне запитання: чому так сталося? Я теж сушив над тим мізки. Коли б не відвернув човна, моторка розтрощила б його. Втім, засідка на будові, потім на вулиці Фрунзе давали підставу для найгірших висновків. На жаль, я не запам'ятав усього чотиризначного номера моторки, тільки дві перші цифри – 01.
– Ніно, ти не помітила цифр на моторці?
– Цифри? Оті білі на носі? – перепитала й замислилась. Згодом мовила: – Остання – дев'ять, а решту…
– Точно дев'ять?
Вона заплющилась і через хвилину відкрила очі.
– Дев'ять, Арсене, – впевнено повторила, уперше назвавши мене на ім'я.
Нуль один і дев'ять. Це вже багато. Хоч ми й прийняли вимушену купіль, з часом до нас вернувся гарний настрій.
56.
Ще того дня ввечері я визначив десять номерів, на які збирався дати запит у водну інспекцію. Виписав їх на папері: 01-09, 01-19, 01-29, 01-39, 01-49, 01-59, 01-69, 01-79, 01-89, 01-99. Отже, хтось із тих власників човнів-моторок вчинив напад. Мені нетерпілося чимшвидше мати список їх прізвищ. Тому в понеділок, прийшовши у відділ, подзвонив до інспекції, і через півгодини у мене на аркуші було виписано десять прізвищ. На одне, коли занотовував, звернув увагу – Котов, номер човна 01-49, третій причал на вулиці Лиманській.
Котов М. О., бригадир рубачів м'ясного павільйону на колгоспному ринку. Знову на нього падала підозра. Тут не викрутишся: на борту човна повинна залишитися подряпина від зіткнення.
Я уважніше переглянув список. Хм, цікаво. Мені впало в око прізвище Невора Г. Г. – теж працівник колгоспного ринку, номер човна 01-69, третій причал. Двоє з базару і на одному причалі тримали човни. Яку ж посаду обіймав Невора? Я потягся до телефону подзвонити Дзюняку, не дуже сподіваючись застати.
– Дзюняк слухає, – басовито пролунало в трубці.
– Це Загайгора, з міліції, Тарасе Свиридовичу.
– А, ви. Так-так. – На хвилину між нами запало мовчання.
– Ви не скажете, ким у вас працює Невора?
– Жора Невора? – здивувався Дзюняк. – Видає напрокат ваги.
– А скільки йому років?
– Молодий, десь під тридцять.
– Він хворіє?
– Та ні, при здоров'ї, нівроку.
– До якої години працює?
– До шістнадцятої, а в базарні дні й пізніше, – відповів завідуючий.
Я пригадав,
– А що він за людина? Чи є у нього сім'я? З ким товаришує?
– Наче непоганий хлопець, – розважливо мовив Дзюняк. – Нарікань не було, одружений, до чарки не ласий. А товаришує… – Завідуючий на хвилю замовк. – Інколи його підмінює Палига, особливо влітку. Любить Жора порибалити і, бува, засиджується вранці за вудками.
– Машину має?
– Здається, «Москвич».
«Москвич» – не «Волга», відмітив я про себе.
– А вчора до котрої години він працював?
– Не знаю, капітане.
– Спасибі, Тарасе Свиридовичу. Про нашу розмову ви нікому… – попросив його. – Невора мене цікавить, як і кожний працівник ринку.
– Зрозуміло.
Не запитав про стосунки Невори із Котовим. Звісно, вони знайомі по роботі, тримали човни на одному причалі. Залишилося тільки невідомим: коли Жора-Георгій закінчив учора видавати вагівниці? Якщо до шістнадцятої… А може, він спільник рубача? Два човни – неабияка оперативність. Також слід дізнатися, до котрої години працював у неділю Котов.
Одначе, з неохотою збираючись до Скорича, я подумав, як легко потрапив Невора до кола підозрюваних, як у свій час Шалапуха і Зубовський. А Котов і Корч – токар Роптанов? Наші факти проти них танули, і нам залишалися одні сумніви.
Пішов до майора, наперед знаючи, як він сприйме вчорашню подію на воді. Було неприємно, хоч мав виправдання – гуляв у білий день. Помітив, що, коли я з Ніною, зовсім забуваю застереження і Махова, і Скорича. Прикро.
Дмитро Юхимович стояв біля вікна, заклавши руки за спину, погойдувався на носках туфлів. Його кремезна, присадкувата постать з чисто голеною головою різко вимальовувалась на яскравому тлі сонячного ранку. Майору личила і форма, і цивільний одяг. Та й взагалі, у що б він не вбрався, у ньому відчувалася непересічна людина.
– Сідай, Арсене, – запросив Скорич, не оглядаючись. Напевне, моє відображення відбилося в шибці. – До тебе не заходив Івардава?
– Ні. – Я сів на стілець біля вікна. – Він ще у місті?
– В готелі «Якір». Чекає, коли знайдемо вбивцю Белішвілі. Докоряв, що довго шукаємо. – Майор повернувся і глянув на мене, багатозначно примружившись. – А між іншим, Івардава щось затамував. Лежить у нього на душі якийсь камінь. Чи я обманююсь у передчуттях, чи… – Скорич знизав плечима. – А тобі не здавалося?
– Так, – погодився з майором. – Їхня пиятика напередодні, не ходив з Арчілом в ощадкасу… І водночас непогана характеристика з Грузії, двоюрідні брати, грошей обом не бракувало.
– Все вірно, Арсене, і щось гнітить Івардаву, крім втрати брата, – розмірковував мій начальник. – Розумієш, в його очах… безмовна провина.
Скорич сів за стіл, нахмурив вигорілі брови.
– Феофан і Харитина не зізнаються, – сказав, гірко зітхнувши. – На що вони сподіваються? Матеріалу для суду зібрано достатньо. Але на волі його поплічники. Їх ми повинні розшукати.