Нащадки «Білого Хреста»

Тимчук Віктор

Я вимушено посміхнувся. Харитину ми залишили на веранді, а Тягуна посадили на кухні. Прийшли поняті. Почався обшук. Я зазирнув до кожної кімнати. Їх обстановка не свідчила про достаток. Навпаки – була звичайна, навіть біднувата, без телевізора і приймача, без дорогих килимів, а у вітальні висів вигорілий, виготовлений із рожевого паперу абажур.

На жаль, обшук нічого не дав. Тільки у жіночій білизні знайшли старий невеликий знімок із якогось маленького хлопчика, зодягнутого у штанці на одній шлейці. Ніяких листів, фотокарток і листівок не виявили. На кухні, серед виделок, ложок і ножів, лежав колій,

такий, яким Тягун ухекав недавно кабана.

Мене не розчарували попередні наслідки обшуку. Феофан злочинець зі стажем, умів ховати награбоване. Зараз зацікавив знімок. Чомусь був упевнений – на ньому син Тягуна. І, мабуть, фотокартка зберігалася крадькома від батька, всупереч його забороні.

Наші фахівці полізли на горище, а я зайшов до кухні. Тягун сидів за столом і, ніби нічого не сталося, спокійно вминав свіже сало з часником. На його бороді біліли крихти хліба, губи лисніли від жиру. Я показав йому фотокартку.

– Хто це?

Маленькі очі Феофана вп'ялися в шматок цупкого паперу. На мить, я спостеріг, у них майнула сполоханість, та він знизав плечима.

– Не знаю, – буркнув.

– Не впізнаєте свого сина, га? – насмішкувато запитав.

– Ми бездітні, – ковтнув слова разом із салом.

– А ваша дружина? Може, вона признає сина?

– Бездітні ми, бездітні, – вовкувато глипнув на мене.

У нас було чимало запитань до нього. Власне, вони попереду. Тягун навіть не здогадувався, скільки ми знали про його особу! Я ще трохи постояв на кухні. Ні злість, ні почуття помсти не обсідали мене. Дивився на нього як на пристаркувату людину, яка страждає страшною хворобою – манією вбивств і крадіжок. Після невдалого замаху він вечеряв. Хліб не застрягав йому в горлі, й не трусилися руки…

Харитина теж не признала сина на знімку. Правда, вона, угледівши фотокартку, злякано притулила долоню до рота й наче скам'яніла. І я не домігся від неї відповіді. А невдовзі знайшли на горищі схованку – вхід до ніші між двома стінами, де лежали мішки з хутром, дорогі відрізи, коробки з новим взуттям. Я з першого погляду на коміри визначив – з магазину (по краях позалишалися смужки пальтової тканини).

Коштовності виявили з допомогою магнітометра[15] просто під ногами: на ґанку, під металевою решіткою, об яку обчищали болото, вмурований металевий ящик. У ньому – пачки грошей, коробочка з патронами до парабелума. Поняті, сусіди, не йняли віри.

Речових доказів набралося достатньо. Ми розклали їх у великій кімнаті на дивані й стільцях, а ювелірні вироби із золота – на столі. Аж тоді ввели Тягуна. Він глянув і остовпів. Мабуть, не чекав, що відшукаємо його «скарби». Вхопив себе за горло, немов йому забракло повітря, і з його примружених очей покотилися сльози. Він мовчки плакав од безвиході.

55.

Збігло три дні. Тягун Феофан Миколайович на допитах не сказав ні слова. Він усе затято заперечував. Харитина, залякана чоловіком, попередньо навчена ним, теж нічого не говорила, тільки «не знаю», «не бачила», «вперше чую». До того ж вона боялася за сина. Ми дійшли висновку: Борис учасник злочинів, бо ж недарма батьки вдавали бездітних.

Слідство на перших порах загальмувалось. З Вінниці мала приїхати Марфа Ладанюк, та опізнання Тягуна відкладалося

через те, що заслабла. Втім, попри невдачу, Махов надіявся на розмову з Тягуном. А через тиждень, обіцяли лікарі, покращає Шалапусі й він дасть показання. У хаті Тягуна влаштували цілодобове чергування, і я кожну ніч просиджував там, а вдень мені здавалося, що саме у мою відсутність Борис заскочить додому…

Якщо він у місті, то обов'язково навідається до батьків. І тоді ми його затримаємо. А поки що я посилено виявляв коло знайомих Тягуна. Однак поводився він на волі досить обережно – ніяких підозрілих знайомств.

У Будинку колгоспника, за повідомленням Гветадзе, панувало звичайне пожвавлення: хтось влаштовувався, інші вибували, і нічого не коїлося навколо Додо – не загравала з ним ніяка чорноволоса дівчина.

Настала неділя, і мені випав по-справжньому вільний день. Я вперше за кілька останніх місяців виспався: продрімав коротку ніч у будинку Тягуна, а потім досипав у гуртожитку й прокинувся о першій годині. Нарешті міг виконати давню обіцянку: покататися з Ніною на прогулянковому теплоході по лиману. Я зателефонував їй, і ми домовились зустрітися на Флотському бульварі біля старовинної гармати. У голосі дівчини чулися неприхована радість і захоплення.

– Я ще не купалася в морі, – несміливо зауважила Ніна.

– І позагоряємо, – додав я, відчуваючи, що ця подія для неї стане святом.

– Правда? – затамувала подих.

– Авжеж. Гуляти – так гуляти, – відчайдушно сказав я.

– Я скоро зберусь, Арсене… Федоровичу, – заквапилася вона.

– Значить, о другій? – перепитав.

– Еге, еге. Я побігла…

На п'ятнадцять хвилин раніше умовленого часу я прийшов на Флотський бульвар. На диво, зараз він майже безлюдний. Звісно, палке сонце не випускало мешканців на вулиці: тримало їх до вечора у квартирах, а молодь таборилася на пляжах. Протилежний берег лиману, ліворуч од водної станції, геть-чисто запруджений купальниками. Звідтіля долинав гомін і лунала музика з гучномовців. До бульвару навіть не діставала прохолода, не могла пробитися крізь спеку, яку вилучали нагріті асфальт і сивий граніт парапету. Над водою кружляли, припадали до хвиль чайки, безнастанно виконуючи свій танок-круговерть.

З-за стрімкого берега виплив теплохід і плавно вийшов на центр фарватеру, між червоні бакени. На його горішній палубі купчились пасажири. Через півгодини він пришвартується до причалу. Невже Ніна спізниться? Ми б якраз встигли на нього. Одначе серед нечисленних перехожих її не було. Я дивився на лиман і хоч збирався приємно провести час, а все ж не давала спокою думка, що саме у неділю заскочить Борис на Канатну і без мене затримають його оперативники. Прикро, але…

– Арсене… Федоровичу! – гукнула Ніна.

Я оглянувся. Ось чому не впізнав її: на ній капелюшок з рисової соломки, прикрашений червоною стрічкою з бантом, ситцевий волошковий костюм у дрібні рожеві квіточки. У руці вона тримала напівпрозору поліетиленову сумку, в якій угадувались обриси книжки. Ожинові очі дівчини сяяли щастям, опріч зніяковілу посмішку. Я зиркнув на годинник – рівно 14.00.

– А ти точна, – похвалив Ніну.

– Люблю дотримуватися слова, – запишалась.

– Я теж. – Ми повернулися до лиману: – Наш теплохід.