Нащадки «Білого Хреста»
Шрифт:
Справді, хто? Ми замовкли на кілька хвилин. У важкій тиші чужої хати десь під мостинами лунко шкребла миша. І жив у ній Тягун, наче пацюк: ні телевізора, ні приймача, жодної газети чи журналу ми не знайшли у нього, навіть радіо не слухав. Про що він думав, мріяв і розмовляв зі своєю дружиною? Я обвів поглядом стіни кухні. Вони безмовні.
– Слухай, Глібе, а чому б не переглянути всі документи в інвентарбюро на купівлю-продаж будинків? – сказав я.
– Навіщо? Це ж купа паперів. – Махов звів догори руки.
– Адже Тягун міняв будинки й місце проживання. То
– Стривай! Ти маєш рацію, – гаряче заговорив слідчий. – Справді, Баглай міг запозичити метод Тягуна. Вони могли так діяти за обопільною змовою. А це ниточка, Арсене, і ми тоді вийдемо на невловимого Баглая.
Гліб аж звівся й почав схвильовано міряти кроками невелику кухню.
– Пам'ятаєш, у Тягуна вилучили коштовності. Серед них були з обкраденого універмагу в Бровниці, – розмірковував Махов. – А там Будинок відпочинку. Почерк гастролерів, які добре вивчили свій «об'єкт». Отже, є сенс переглянути путівки…
– Хто відпочивав того місяця, – закінчив я.
– А потім звірити із списком тридцяти дев'яти прізвищ, – додав задоволено Гліб. – Га?
– Чудово.
– Я завтра хочу провести опізнання. Харитина, дружина Тягуна, схожа на ту жінку, що продавала хутряний комір будівельниці, – повідомив слідчий.
Уявити Харитину і згадав розмову із смішливою Євдокією… Таки схожа.
– Ледве не забув. – Гліб опустився на стілець. – Ти попередь свою землячку, щоб не ходила вечорами містом. Раз вони бачили її з тобою…
У мене аж похололо в грудях. Добре знав злочинців, їм помститися, допекти, завдати болю – втіха, а тим паче коли під ногами зайнялася земля. Я у відчаї стис кулаки. Чому не застеріг Ніну? Мені вже здавалося, як її перестріли на вулиці Фрунзе чи… Ні, того я ніколи собі не прощу. Гліб відчув мій душевний стан, бо зненацька його рука торкнулася моєї і він заспокійливо сказав:
– Ну-ну, не переживай, Арсене. Перед тим, як іти на нараду, я подзвонив у гуртожиток і передав черговою, що сьогодні ти прийдеш. Тож Ніна сидітиме в кімнаті.
– Спасибі, Глібе, – видушив із себе. – Зовсім випало з голови…
– Я знав, – без осуду підтвердив слідчий.
Він ще раз довів, що справжній і щирий товариш. Мені відлягло на серці. Зиркнув на годинник – північ. Пізно, ніхто не завітає до Тягуна. Після арешту йому не дзвонили на турбазу, не навідувались, мов у нього не було ні добрих знайомих, ні товаришів. Одначе він якось же підтримував стосунки зі своїми спільниками. Отож терпіння й витримка. Я встав.
– Підміню Якова, – сказав Махову.
– Давай, а я трохи покуняю за столом.
Застав Якова біля вікна під кватиркою. У сутінках тьмяно біліли його обличчя й руки.
– Наче вимерло, і собака не брехне, – пошепки мовив Пазов.
– Як на околиці. Ходи на кухню, перепочинь.
Я залишився сам. Передусім викрутив лампочку на випадок, якщо пришелець спробував би увімкнути світло (тоді б він одразу побачив мене).
Дивився на ворота й прислухався. Через кватирку долинало монотонне сюрчання цвіркуна, аж хилило на сон. Я думав про Ніну. О цій порі вона спала, не дочекавшись мене. З подивом відзначив, що кортіло
Я згадував Ніну, коли вона була дівчам, ученицею дев'ятого класу, й жила з мамою на блокпосту, за п'ять кілометрів од райцентру. Пам'ятав, як підвозив її на мотоциклі з козубком суниць, літній день, коли мама відкрила мені очі, сказавши, що Ніна любить мене.
Пригадалось… На Канатній мигнуло світло фар, наче якась машина звернула на вулицю. Я нашорошив вуха. Годинник показував 00.37. Навряд щоб хтось приїхав чи прийшов до Тягуна. Пізно. Стривай! Ніби вуркотів двигун… Дійсно, вулицею поволі рухався автомобіль з вимкненими фарами. Мені перейняло подих.
Шум наближався, я виразно почув м'яке поскрипування ресор. Уже розпізнав – легковик. Чого без світла, немов скрадався?.. Спинився неподалік хвіртки. Двигун працював. Несподівано відхилилася ворітниця, аж я заплющився на мить, не вірячи. Ні, таки справді… І не стукнули дверцята. Я навшпиньках метнувся на кухню.
– Приїхав! – пошепки випалив. – Яшо – за пенал! А ти, Глібе, у вітальню, до рації.
Слідчому нема потреби ризикувати. Я мерщій повернувся на веранду, замкнув двері до прихожої. На подвір'я тихо вкотилася машина. Мабуть, синій «Москвич». Спинилася біля криниці. У салоні за кермом біліло обличчя. Двигун ущух, і на землю ступила людина у темному вбранні, випрямилась. Зріст – десь метр вісімдесят, вгадувалася міцна будова тіла. Мабуть, не старий. Чоловік не хряснув дверцятами. Пішов, причинив ворітницю. Принишкло стояв коло криниці. Його немов щось насторожило.
«Ну, ходи, ходи», – подумки запрошував незнайомого. Хто ж він? О, наважився – рушив до ґанку. Дзенькнув ключ у замку. Я не дихав, присівши за столом. Він уже на веранді. Здавалося, зараз відчує мою присутність і дремене… Ні, відімкнув, не гаючись, двері до прихожої, рішуче увійшов.
Кому ж міг довірити Тягун ключі від воріт і хати?
Він не зачинив за собою двері, і я став біля них. Чув, як відхилив на кухню, і тоді я прослизнув до прихожої, притисся до вішалки з одягом, зачаївся. У продовгуватому отворі рами розпливчаста, висока, широкоплеча постать. Я простяг руку до вимикача і, коли молодик зробив крок до середини, увімкнув у прихожій світло. Одночасно воно спалахнуло на кухні. З вітальні вигулькнув Махов.
За порогом, спиною до нас, застигла русоволоса людина з міцною шиєю, зодягнута в сірі штани й сорочку. На плечах, між лопатками, проступала пляма поту. Він, заскочений зненацька, розгубився й витріщився на Пазова, озброєного пістолетом. А шлях до втечі відрізали ми, і чинити опір було безглуздо. Одначе він, стямившись, шаснув правицею до кишені.
– Руки!.. – суворо наказав йому.
Він оглянувся. І ми з Глібом сторопіли…
Перед нами Борис Заваров, рубач м'ясного павільйону. До нього метнувся Пазов і вхопив за руку, висмикнув її з кишені – на пальцях Заварова тьмяно заблищав фабричний воронований кастет. Я знав його. Німецький, з емблемою військ СС. Рубач ошелешено лупав на нас.