Нащадки «Білого Хреста»

Тимчук Віктор

– Надя? – перепитав я.

– Еге, кацо, Надією назвалась вона. Ну, Надя ніби перелякалась: брат упізнав, треба зупинитись. Гальмує. Він плюхнувся до мене й почав сваритися, погрожувати обом. А потім змирився, сказав «чорт з вами» і кладе руку позаду мене, де стилет. Я стримуюсь, не виказую хвилювання, чекаю, коли він… І як тільки різко здійняв руку, я нахилився вперед, ударив його ліктем по шиї. Надія звереснула, машина туди-сюди, а далі…

– Вона не Надя, а Єва Галафута, перукарка з майстерні по Адміральській, – сказав я і назвав її домашню адресу. –

В неділю вона бачила мене у парку культури і відпочинку.

– Тепер знаєш, Арсене, кому дякувати за купіль, – посміхнувся Махов. – А ти, Додо, не впізнав Невори?

– Впізнав, – протягло, з усміхом відповів Гветадзе.

– Кому ти сказав, що знімаєш вклад?

– Адміністраторам, черговим по поверхам, прибиральницям.

– Їхні прізвища? – встряв у розмову Скорич.

Гветадзе назвав.

– А хто зараз підмінює Невору в павільйоні? – поцікавився майор.

– Мабуть, контролер Палига, – відповів Додо.

Я дістав з кишені хустинку витерти змокрілу шию. В салоні нашої «Волги» справжня парильня. Скорич нагнувся і щось підняв. Я глянув – шматочок зеленої вовняної нитки, яку взяв мимохідь у двадцять третій кімнаті Будинку колгоспника, де жив Белішвілі з Івардавою. Лежала вона на радіаторі опалення, коли я зайшов до номера. Нитку поклав до кишені на базарі, як зустрівся з Палигою, і забув про неї.

Додо зиркнув на нитку.

– О, схожа на пряжу Насті Вакулівни, – зауважив він. – Вчора вона із зелених в'язала рукавиці.

– Звідкіля вона в тебе? – запитав мене Махов.

Я почав розповідати і чим далі, тим дужче проймався хвилюванням, бо несподівано наче розвиднілось і сам Івардава постав зовсім в іншому ракурсі, відразу знайшлося пояснення Гурамового дивного поводження. Здогад, спалахнувши блискавкою у свідомості, все розставив по своїх місцях, і справа, донедавна складна і заплутана, здалася простою і легкою, як двічі по два.

Напевне, той здогад майнув і в Скорича з Маховим. Інакше б чого їм промовисто перезиратись?

– Товаришу майор, треба негайно в Будинок колгоспника! – збуджено вигукнув я.

– Шкода, поїхав би з вами, – із жалем мовив слідчий. – Але у мене допит затриманих.

Гліб пересів до «уазика».

– А що трапилось? – збентежився Гветадзе.

– Скоро дізнаєшся, скоро, – запевнив його Скорич.

Я мовчав. Раніше не звернув уваги на ту зелену вовняну нитку. Вона ж лежала в кишені. Аж смішно. Вкотре переконався: дрібниць у нашій роботі не було. Часом вони круто повертали шляхи пошуку й слідства.

Ми в'їхали на подвір'я Будинку колгоспника і чорним ходом увійшли до фойє. За перегородкою сиділа… Е, та вона перефарбувала волосся! Недавно пістрява адміністраторка вже білява, і зачіска висока й пишна, і жінка аж покращала. Її меткі очі оббігли нас і зупинилися на мені.

– Хто зараз чергує на другому поверсі? – запитав її.

– Палига.

Я глянув на Скорича і Гветадзе.

– Ми залишимося тут, а ти, Арсене, іди. Хвилин через десять до тебе підніметься Додо, – розпорядився майор.

Хай йому біс!..

Я таки хвилювався, ніби мав затримати озброєного злочинця. Поволі підіймався сходами…

За столом сиділа чергова – Настя Вакулівна Палига, в халаті, без косинки – чорне волосся завите у дрібні кучерики. Вона щось в'язала із червоних ниток, її карі очі здивовано втупились у мене. А вона достоту ще молода жінка, до того ж приваблива своєю згасаючою красою, наче багаті осінні барви перед приморозками.

Вона першою привіталась, і я сів навпроти неї – біля столу.

– Ось я знову тут, – сказав їй. – Мене цікавлять два грузини. Де вони зараз?

– Вже виписались і, мабуть, поїхали додому, – відповіла своїм глибоким, грудним голосом. – А… а що сталося?

– Біда, Насте Вакулівно, – я скрушно похитав головою.

– Господи!.. – Чергова у відчаї притисла руку до високих грудей. – Якась напасть на них. Той Реваз звечора кудись подівся, а другий, Додо, сьогодні вранці поговорив з жінкою по телефону і пішов.

– Значить, дзвонили йому?

– Еге, голос бридкий, старечий, – охоче розповідала, продовжуючи в'язати.

– Він мав сьогодні забрати гроші з книжки. Багато вони наторгували?

– Хвалився, чула, тисяч п'ятдесят. І живуть же люди! – позаздрила.

– Не приводив той Додо кого-небудь до себе?

– Намагався, молодицю. Я не пустила. А потім до мене… – Чергова соромливо потупилась, прошепотіла: – Безсоромник він… У мене ж чоловік.

Яка впевненість і витримка! І заздалегідь продуманий непевний слід – дзвінок якоїсь старої. Ні, не вона те вигадала.

– Гроші розбещують і чоловіків, і жінок, – зауважив я. – А телеграми йому не приносили?

– Телеграми? – Палига замислилась, бо цього разу телеграма не передбачалась, але була велика спокуса приплести ще й її. – Телеграма… Еге, три дні тому.

– Від кого?.. Дай боже пам'яті… Ага, просив того Додо якийсь Тарасюк приїхати до Києва, – нарешті пригадала Настя Вакулівна.

Яка чудова імпровізація! Ні, я недооцінив її здібностей: Тарасюків у Києві, як Іванових у Москві, тисячі. Спробуй перевір!

– Точно Тарасюк?

– Тара…

Чергова затнулась, немов хтось невидимий міцно зціпив їй губи, і з її рук вислизло в'язання, а карі очі вибалушились, зробилися негарними, і вона поволі зводилась, п'ялась угору, невідривно дивлячись позад мене, на сходи… Я не оглянувся – знав, по них підіймався воскреслий Гветадзе. Палига вчепилася пальцями у комір блузки, шарпнула його і впала долу, зомлівши…

Залишили її під наглядом Бунчука, а самі відправились на ринок подивитися, хто працював замість Невори у павільйоні прокату вагівниць. Звичайно, ми здогадувались, але хотіли переконатися. Базар запруджений вантажними машинами з молодою цибулею, капустою і редькою. У клітках збуджено крякали качки й кудкудакали кури, в повітрі кружляло пір'я, й навколо стійко тримався велелюдний гомін.

– Вах, генацвале, ніколи б не подумав на Настю… – не міг заспокоїтися Гветадзе. – Наводити бандитів…