Нащадки «Білого Хреста»
Шрифт:
Біля вікна видачі вагівниць кілька жінок. Здалеку чулося бряжчання металевих шальок. В отворі хирлява, незугарна постать контролера Палиги, чоловіка чергової, в чорному бахматому халаті й кашкеті з ґудзичком, його бліде обличчя при ясному дні скидалося на гіпсову маску. Чи зв'язаний цей хворий чоловік із Тягуном і його сином Борисом, Євою і Неворою? Може, Настя не повідомляла про свої злочинні справи? Однак доведеться допитати і зробити обшук на квартирі.
Скорич, наче навмисне, загаявся біля металевих дверей павільйону, а ми з Додо пішли попід його стіною.
– Що ви там вовтузитесь?! – почув невдоволений голос Палиги. – Он люди чекають.
Я нахилився вперед, і мене побачив контролер – почав поволі стискати кулак…
– Кацо, давай… – звернувся до мене Гветадзе й зазирнув через моє плече у вікно.
Палига угледів Додо і тої ж миті відстрибнув у глиб павільйону, хряснув залізною затулкою. Жінка злякано відсахнулась, а я метнувся до дверей, у які вже ломився Скорич. За ним вбіг досередини, де напівтемрява розігнута широким снопом сонячного проміння. У ньому чітко вирізьблювались дерев'яні стелажі з вагівницями. Вузьким проходом обережно дісталися до вікна. Я зиркнув праворуч і угледів контролера з вагою на витягнутих угору руках.
– Товаришу!.. – гукнув Скоричу і штовхнув його в спину.
Вага пролетіла мимо й торохнулась на прилавок. Ось тобі й слабий Палига! А він підіймав наступну… Я зробив один великий стрибок й усім тілом навалився на контролера. Вагівниця з брязкотом скотилася по моїх плечах на долівку. Наспів Гветадзе й заломив запіненому Пализі руки.
– Ну, добридень, Палига, – засапано, з іронією привітався з ним Дмитро Юхимович. – Чи ви не Палига, га?
Затриманий скривив губи – посміхнувся, як казала Марфа Ладанюк, «наче різав живцем».
Ми повели Палигу до машини. Кожен мій крок боляче озивався у плечах. І Додо теж не пощастило з плечем.
– Дмитре Юхимовичу, вийду коло готелю «Якір», – попередив я майора.
62.
Піднімався на третій поверх, у туриста третій номер. Мені дуже хотілося поговорити з Івардавою, подивитись у його очі й ніби випадково вийняти з кишені ту зелену вовняну нитку. Чекав од нього відвертої розповіді, саме від нього, бо, власне, здогадувався, чому до ощадкаси Белішвілі пішов сам. Постукав у двері.
– Заходь, – долинуло глухо.
Івардава в синіх спортивних штанях і білій майці лежав на ліжку, заклавши руки під кучмату голову. На столі дві пляшки вина, сир, відкрита бляшанка консервів, шматки мчаді – кукурудзяного коржа. Очі в нього ледь затуманені й погляд провинний, тоскний до щему в грудях. Він не змінив пози і на привітання лише заплющився. Я відчинив кватирку й сів на стілець.
– Ну, Гураме, можеш їхати додому, – сказав йому.
– Чого, кацо? Як мені родичам?.. – і він повернув голову до стіни.
– Сьогодні ми затримали вбивцю Белішвілі.
– Зловили?! – Івардава схопився. – Зловили?! Хто він? – затремтіли у нього губи.
– Працівник ринку, що видавав вагу.
– Отой?.. –
Я помовчав кілька хвилин, почекав, поки трохи заспокоїться.
– А тепер, Гураме, давай відверто поговоримо.
– Про що, генацвале? – в його чорних очах стояли сльози.
– Чому ти не пішов з братом в ощадкасу? Коли б ви удвох…
– Ах, не згадуй, азіз…[16] – Івардава вчепився руками в своє густе смоляне волосся й захитав головою. – Не згадуй… Нема мені… Все через неї…
Я вийняв з кишені зелену вовняну нитку, почав накручувати її на палець. Гурам з острахом стежив…
– Починай, я тебе слухаю. Ти ж мужчина, – ущипливо мовив.
Івардава зігнувся, вперся ліктями в коліна – тримався руками за голову.
– Розкажу… – важко зітхнув. – Я з Настею… Настею Вакулівною… Ох і жінка… Вона приходила до мене в номер, коли Арчіл торгував. А як взнала про наш від'їзд, дуже засмутилась, просила хоч іще один ранок побути з нею. Я й не пішов з Арчілом, вірніше – він сам не захотів. Здогадувався…
– Про що ти говорив з нею?
– Настя цікавилася нашими звичаями…
– А про твоїх родичів розпитувала?
– Питала, чи маю сестер, братів, дядьків.
Недарма питала, подумав, згодилося для фальшивої телеграми. Ну й Настя Вакулівна! А Гурам і досі не запідозрив її.
– А чому ти відразу не признався?
– Було… соромно, і ніби я винний, Арчіл… без мене… Не прощу собі, не прощу… – із силою вчепився у волосся.
– І не прощай, – повторив я без співчуття. – То Настя Вакулівна навела на Белішвілі вбивцю.
– Настя?! – витріщився на мене.
– Вона, Гураме, вона, і телеграму підробила, і навмисне тебе… – Мені кортіло сказати «приспала», але пожалів його. – Словом, обвела круг пальця.
– Настя… – повторив Івардава у відчаї й зі стогоном впав на ліжко – закачався по ньому, заскреготів зубами. – А вона ще вчора… приходила…
Я все сказав. Висновки він зробить сам.
63.
Через тиждень, коли я вже займався іншою справою, мені подзвонив слідчий прокуратури Махов і запросив до себе на 20.00. Признатись, я з нетерпінням чекав зустрічі з ним, бо після затримання всіх злочинців багато фактів залишилося для мене нез'ясованими. Надто турбувала доля Юрка – сина Катерини Андріанівни, викраденого Баглаєм.
Отож у точно призначений час я переступив поріг кабінету слідчого. Хоч на Глібові й позначилась утома (трохи схуд, і синці під очима), зате сірі допитливі очі збуджено сяяли й увесь він вилучав задоволення, навіть погорду. І було чого: перед ним на столі лежали чотири томи справи, наслідки роботи нашої бригади, в якій я не з власної волі виявився на вістрі розслідування.
– Сідай, Арсене, сідай, – тепло запросив мене, увімкнув настільний вентилятор. – Ох і задуха…
Я примостився на широкому підвіконні, де знадвору з густого й лапатого листя каштанів хоч трохи тягло прохолодою. Махов поклав руку на справу.