Неділі в серпні
Шрифт:
– Найкраще тут улітку,- мовив Ніл.
– Дах знімають, і зала стає терасою на свіжому повітрі. Уявляєте, цей ресторан відкрив двадцять років тому колишній батьків садівник!..
– Він і досі його власник?
– запитав я.
– Ні, помер.
Його відповідь мене розчарувала. Того вечора мене взагалі гнітили лихі передчуття, і я не відмовився б зустрітись із колишнім садівником Нілового батька. Тоді я бодай упевнився б, що Ніл належить до дуже багатої і впливової американської родини.
Офіціанти,
– Правда, гарно?
– запитав Ніл.
Перед нами з Сильвією відкрилась уся бухта Ангелів, де яскраво освітлені місця контрастували з тим, що лишалися в темряві. Світло прожекторів вихоплювало з мороку скелі та пам'ятник померлим біля підніжжя Замкової гори, а далі вирізнявся парк Альберта І, фасад та рожевий купол готелю «Негреско».
– Ми наче на кораблі,- мовила Барбара.
Так, «члени екіпажу» мовчки снували між столиками, і я помітив, що всі вони в пантофлях.
– Сподіваюся, ви ще не схопили морської хвороби?
– пожартував Ніл.
Його слова мене чомусь насторожили. А може, то було просто через дощові краплі, що тарабанили по склу, та вітер, який шарпав білий прапор з написом «Коко-Біч» - той прапор стримів над понтоном перед входом до ресторану, наче на носі яхти.
Один з офіціантів у білому подав кожному з нас меню.
– Я раджу вам узяти бурріду,- мовив Ніл.
– Або, якщо вам це не до вподоби, скуштуйте юшки з часником. Такої, як тут, я не їв більш ніде.
Американці мають досить непоганий смак і стають завдяки своєму завзяттю та наполегливості досвідченими знавцями французьких вин і французької кухні. Але тон Ніла, його міміка, грубий жест пальцем і манера вихваляти французькі вина та юшку з часником нагадали мені про якісь знайомі місця... І зненацька я відчув, як на мене війнуло марсельською вулицею Канеб'єр та площею Пігаль...
Цілий вечір ми з Сильвією перезиралися. Думали ми, гадаю, про одне: добре було б їх покинути... Однак мене стримувало те, що треба було якось дістатися до порту. Там ми вже якось загубилися б у вуличках старої Ніцци. Та спершу довелося б іти безлюдною довгою вулицею, а машиною вони б нас швидко наздогнали. А тоді зупинилися б і зажадали пояснень. Відповідати їм, вибачатись чи просто послати під три чорти?.. Все це виявилося б ні до чого, адже Ніли знали нашу адресу. Як на мене, спекатися їх було так само важко, як і Вількура. Ні, краще вже вирішити все мирно.
Коли подали десерт, мені стало й зовсім кисло на душі, бо Ніл нахилився до Сильвії і легенько торкнувся пальцем діаманта.
– То ви й досі носите цей камінчик?
– Ви вивчали жаргон у колежах Монако?
– запитав я.
Очі його звузились, погляд
– Я тільки спитав у вашої дружини, чи вона й досі носить цей камінчик...
Завжди такий ввічливий, Ніл раптом став якимсь агресивним. Може, забагато випив? Барбара наче знітилась і закурила сигарету.
– Хай моя дружина носить і камінчик, але цей камінчик дорожчий за всі ваші статки!
– Ви так гадаєте?
– Я в цьому впевнений.
– І хто ж вам таке сказав?
– Здогадуюсь.
Ніл вибухнув гучним сміхом, і погляд його пом'якшав. Тепер він дивився на мене веселими очима.
– Ви розгнівались? Я ж хотів лише пожартувати... Так, поганий жарт. Мені прикро...
– Я теж пожартував,- кинув я.
На хвилю запала мовчанка.
– Ну, якщо ви обидва жартували,- озвалася нарешті Барбара, - то це тільки на краще.
Ніл наполягав, щоб ми випили ще й лікеру, вже навіть не пам'ятаю якого - чи то сливового, чи то вишневого. Я підніс келих і вдав, ніби надпив. Сильвія вихилила свій одним духом. Вона більш нічого не казала, лише раз у раз нервово торкалася пальцями свого «камінчика».
– Ви теж розгнівались на мене?
– м'яко звернувся до неї Ніл.
– Через «камінчик»?
– Він знову говорив із ледь відчутною американською вимовою і став зовсім іншою людиною. Тепер у ньому було щось ніжне, чарівливе.
– Я прошу вибачення. Забудьте, будь ласка, мій дурний жарт.
– Ніл благальне, немов мала дитина, склав руки.
– То ви мене прощаєте?
– Я вас прощаю,- відповіла Сильвія.
– Мені справді прикро, що цей камінчик...
– Камінчик, не камінчик,- перебила його Сильвія,- мені байдуже.
Вона проказала це виразною паризькою говіркою.
– З ним часто таке буває?
– запитала потім Сильвія в Барбари, показуючи пальцем на Ніла.
Барбара розгубилась і пробурмотіла:
– Ні, зрідка.
– І що ви робите, щоб його вгамувати?
Запитання пролунало різко, як удар сікачем. Ніл вибухнув реготом.
– Яка чарівна жінка!
– проказав він до мене.
Я почував себе препогано, тому взяв келих і зробив добрий ковток.
– То як ми завершимо вечір?
– поцікавився Ніл.
Отже, я не помилився: наші страждання ще не скінчились.
– Я знаю одне дуже затишне місце в Канні,- промовив Ніл.
– Можна було б випити там по чарці.
– У Канні?
Ніл доброзичливо поплескав мене по плечу:
– Не бійтеся, старий. Канн - місце досить спокійне.
– Нам доведеться повертатись до готелю,- сказав я.
– Близько півночі я чекаю на телефонний дзвінок.
– Та ну... Подзвоните звідти самі. Ви ж нас не покинете?..
У відчаї я повернувся до Сильвії. Досі вона сиділа з байдужим виглядом, але тут прийшла мені на допомогу: